WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Рефлексії урбаністичного способу буття в книзі Анатолія Дімарова Боги на продаж - Реферат

Рефлексії урбаністичного способу буття в книзі Анатолія Дімарова Боги на продаж - Реферат

Люда не витримує зовнішнього тиску соціальної напруги навколо неї, вона обирає шлях, який, на її думку, єдино можливий для доведення своїх чеснот: „Коли її вранці зняли, то на дверях сарайчика, що належав Олені Степанівні, заволав, червоніючи, напис: „Я не винна! Не винна! Не винна!" [3, 324]. У цьому випадку поведінка Люди вмотивована діями оточуючих, дівчина опиняється самотньою серед багатьох людей.

У творі „Лунохід і Квазімодо" відтворюється Київ сімдесятих років, який активно розбудовувався, в одній із таких новобудов розгортаються події.

Лунохід – хлопчик дошкільного віку, Квазімодо – літня людина, учасник війни. Об'єднує їх самотність. Квазімодо нікому не потрібний, як і Лунохід, який на питання : „Ти чий?", – швидко відповідає: „Я? Нічийний!". Використовуючи прийом протиставлення, А. Дімаров показує Квазімодо, який уже нічого не прагне, ні про що не мріє, тоді як Лунохід мріє про зірки, незвідані майбутні відкриття. Квазімодо – це минуле, тоді як Лунохід – майбутнє. Така контрастність підсилює жахливу, безглузду загибель хлопчика, який прожив дуже коротке самотнє життя. Єдиною втіхою хлопчика була зворушлива дружба з Квазімодо, кожен із них говорив про найболючіше. Під час однієї розмови Лунохід, прагнучи зрозуміти причину смутку Квазімодо, запитує: „ Тебе били? Краще б, мабуть, побили... Щипались? Оце ти вгадав. Тільки не тіло – душу щипали. Тебе коли-небудь за душу щипали? Ні... Мене за руку "[3,124]. Хлопчика надзвичайно зацікавила ця розмова, а особливо, що ж таке душа, де вона знаходиться і для чого існує. Він мріє стати сильним для того, щоб у разі необхідності себе захистити, адже він живе у середовищі образ і відчуває власну непотрібність. Безрадісне становище дитини підсилює опис помешкання, де спить хлопчик: його матері „купити ліжко нормальне ніяк не доходили руки, і Лунохід продовжував спати на підлозі" [3,127]. Йому немає місця у житті матері та бабусі, знайомі та сусіди пізно ввечері проходять мимо, не звертаючи уваги, а його „навіть влаштовувало, що вони не звертали на нього особливої уваги, він жодного з них не чекав"[3,126]. Самотність дитини у великому місті стає ще більш жахливою на фоні самотності дорослих. Адже процес формування особистості відбувається через систему цінностей, принципів, правил, які закладаються сім'єю, навколишнім світом, де дитина себе відчуває невід'ємною часткою. Сутність процесів формування особистості полягає в тому, що вони спрямовані на емоції, почуття, внутрішній світ дитини, яка відчуває у ставленні до себе любов та ласку, вчиться розпізнавати добро і зло. К.Ломазова зазначає, що „діти – рівноправні й активні герої багатьох книг А.Дімарова. На них покладаються всерйоз, від їхнього мовчання або допомоги часто залежить чиєсь життя"[4,127]. Письменник не замовчує і не приховує проблеми виховання дітей, передає переживання і страждання самотньої дитини, яка самостійно без допомоги дорослих не спроможна соціалізуватись у суспільстві, що призводить до трагічних наслідків. Найжахливіше в цій історії те, що трагічна загибель дитини залишає байдужою рідну матір, яка „спробувала була заголосити, коли підняли труну з її сином, та одразу ж і вмовкла, немов зрозумівши, що їй ніхто не повірить"[3,128]. Єдиною людиною, яка була у розпачі від загибелі хлопчика, був Квазімодо, після звістки про загибель „все в ньому деревіло, і крізь судомну задеревілість оту пробивалась, раз у раз болісно стукала думка: „Як же так сталося?"[3,129]. Ідентичність імен героїв, про які ми дізнаємось у фіналі, підсилює спорідненість самотніх людей незалежно від їх віку, бо „звали Лунохода Ваньком, а Квазімодо – Іваном. Іваном Івановичем" [3,130].

Спосіб життя городянина формується під впливом міста як особливого середовища, що впливає на рівень розвитку свідомості, значущості людини, та, безперечно, її потреб. У місті формується певний тип поведінки, так звані „міські стосунки", які впливають на створення певних стереотипів сприйняття навколишньої дійсності. Так, у повісті „Банани" А.Дімаров знову звертається до теми дитини в місті. Сімейне життя міського художника автор змальовує через сприйняття маленької Світланки, яку лякають гучні зібрання художників, бо поводять себе брутально і лицемірно. Сім'я живе очікуванням на визнання картини, яку малює тато Світланки. Це очікування супроводжується стражданнями, емоційними приниженнями дівчинки та її мами, яка прагне у всьому догодити чоловіку. Після гучного провалу бездарної картини вся злість спрямована на беззахисних доньку та дружину, яка запропонувала йому знайти хоч якусь роботу, щоб позбутися нужденного та злиденного життя. Кульмінацією цієї розмови стало те, що „усі невдачі свої, навіть оцю неприйняту картину, звалив на маму й Світлану. Коли б він був сам, коли б вони не висіли в нього на шиї, все було б по іншому. – Ви мене живцем з'їли! Всю кров мою виссали!"[3,355]. Так Світланка зі своєю мамою опинилися на вулиці. Дівчинка зацікавлено розглядає перехожих на міській вулиці, і їй здається, що „всіх повиганяли з будинків, стільки довкола товпилося люду, а по бруківці сунули густо машини. Розмови, вигуки, сміх, усі кудись квапилися, кудись поспішали, і нікому не спадало на думку зупинитися й поцікавитись, куди вони оце, засмучені, йдуть, що з ними трапилось. Дві тріски, більша й менша, чіпляючись одна за одну, пливли в людському потоці, не знаючи, мабуть, куди цей потік їх і винесе"[3,355]. Світланка та її мама знайшли притулок у своєї родички тітки Валі. Примирення батьків так і не відбулося, хоча мама доклала багато зусиль, щоб воно відбулося. Процес розлучення в суді, куди взяли й маленьку дівчинку, став для неї святом, адже заради цього чи не вперше в житті її красиво вдягли, вона думає: „щодня б розлучатися з татом! Свято продовжувалось і в суді, бо всі на Світланку тільки й дивилися, милуючись, мабуть, її новеньким вбранням"[3,359].

Самотність дівчинки, її переживання автор підкреслює у її монологах до ляльок. Мама та тітка мало звертають на неї уваги, що формує занижену самооцінку дівчинки та спотворені ціннісні орієнтації поведінки в соціумі. Як слушно зазначає К.Ломазова, „психологізм у „чистому" вигляді не притаманний прозі А.Дімарова, хоч він в остаточному підсумку тонко й точно передає швидку зміну відчуттів, душевний стан людини, особливо під час кризи й небезпеки"[4,127]. Протягом короткого життя дівчинка проходить складний шлях моральних випробувань. Мама вдруге виходить заміж і, як це часто буває, дівчинці немає місця в новій сім'ї. Після цієї новини, переживаючи моральний злам, вона „забилася в куток і довго сиділа набурмосившись. Не хотіла бачити нікого: ні мами, ні тітки, навіть ляльок. Було таке відчуття, наче всі взяли та од неї й відмовилися. Зрадили"[3,363]. З відчуттям зради Світланка живе подальше життя, саме воно стає підґрунтям формування жорстокості, зла, неприязні в характері дівчинки, спочатку це проявляється у ставленні до живої природи, якось вона зловила метелика „міцно тримала за крила, роздивляючись похмуро й неприязно. А потім узяла й одірвала одне крило..."[3,366]. Маленька дівчинка продовжувала знущатися над красивим метеликом, обриваючи йому крильця та ніжки, і робила це з „мстивою насолодою". Усе частіше і яскравіше виявляються такі риси характеру дівчинки, як злість, жадібність, жорстокість, коли мама залишила її з новонародженою сестричкою, вона „узяла та й ущипнула щосили сестру за пухку, наче балабуха, ніжку", вийшовши у двір на прогулянку й побачивши красиву ляльку іншої дівчинки, вона „підстерегла, коли вони залишили найкрасивішу, найдорожчу ляльку, тай скрутила їй голову. Ох і крику ж було! Ох і плачу!"[3,371]. Почуття неприязні та власної заниженої самооцінки супроводжують Світланку і в школі, вона ні з ким не товаришує, почуває себе неповноцінною сиротою, під впливом таких чинників формується світогляд людини, базою якого є негатив у ставленні до оточуючого середовища та сприйняття навколишнього світу. Розуміння дівчина знаходить на вулиці, яка замінила „їй усе: і сім'ю, і батьків, і школу", усе це привело на шлях злочину. Здійснивши розбійний напад на свою ровесницю та пограбувавши її, вона не переймається питаннями Добра і Зла – вона спокійно лягає спати.

Письменник висвітлює важливу для суспільства проблему – виховання в сім'ї та школі, відповідальність батьків за своїх дітей. За твердженням Ю.Безхутрого, автор прагне розкрити причини деградації моральних засад людини, але найголовніше те, що „досліджуючи ці причини, письменник намагається запропонувати різні відповіді на ці болючі питання. Одна з них пов'язує втрату людиною людяності насамперед із хворобою речовизму, що жахливою епідемією накрила мешканців міста"[2,178].

Отже, письменник у своїх творах підкреслює зв'язок людини і міста, хоча людина прагне незалежності у своєму життєвому виборі, вона нерозривно пов'язана із правилами та вимогами міста. Але в той же час, не дивлячись на такий тісний зв'язок із містом, людина не може подолати протиріч міського соціуму, що сприяє відчуттям самотності та непотрібності людини. Ці та інші аспекти впливу урбанізації на розвиток людини та суспільства, зображені у творах українських прозаїків другої половини ХХ століття, стануть предметом наших подальших студій.

ЛІТЕРАТУРА

1. Агєєва В. Координати урбаністичного простору // Кур'єр Кривбасу. –

2006. – №198.

2. Безхутрий Ю. Місто і містяни // Березіль. – 1991. – №6.

3. Дімаров А. Боги на продаж: Міські історії. – К., 1988.

4. Ломазова К. За суворими мірками воєнного часу // Київ. – 1985. – №4.

5. Слабошпицький М. Потенціал „Сором'язливої форми": „історії"

Анатолія Дімарова. // Жовтень. – 1987. – №8.

6. Штонь Г. Анатолій Дімаров // Слово і час. – 1995. – №5 – 6.

Loading...

 
 

Цікаве