WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Тема дитини у творчості українських письменників кінця ХІХ – початку ХХ ст. - Реферат

Тема дитини у творчості українських письменників кінця ХІХ – початку ХХ ст. - Реферат

Письменник зворушливо малює її портрет: „Любо було глянути на її дрібненькі, запечені на сонці рученята, що жваво бігали від однієї роботи до другої. Великі сиві очі з-під чорних довгих вій дивилися пильно й розумно. Смугляве личенько розчервонілося, повні вуста розтулилися, – вся увага її була звернена на роботу" [7, Т. 1, 19]. Ніжна, чуйна, працьовита, вона „ластівкою припадає коло недужої матері". Їй властивий природний оптимізм, навіть у важкому горі вона не складає рук. Особливо хвилює у восьмирічній героїні почуття відповідальності за долю родини. Вона думає, як вижати нивку, як звести хліб до стодоли. Адже надіятися ні на кого: батько помер, мати нездужає. Автор тонко розкриває внутрішній світ Хариті, показує її в смутку і в радості, захопленою надіями і пройнятою страхом. Стежачи за її маленькими радощами, тривогами і розчаруванням, читач відчуває всі порухи її дитячої душі.

Саможертовність Хариті полягає в тому, що залежно від обставин (хвороби матері) вже у восьмирічному віці вона відмовилася від простих дитячих радощів, а віддала всю себе насправді важкій, дорослій праці.

Натура Хариті глибока, стійка, мужня (ясно все це настільки, наскільки ці риси притаманні дітям такого віку). Вона здатна на складні, по-дитячому зв'язні роздуми, їй властиві сумніви і вагання, вона витримує довгу боротьбу між страхом і обов'язком.

Саможертовність Федька, головного героя оповідання Володимира Винниченко „Федько-халамидник", на відміну від Хариті, полягає зовсім в іншому.

В оповіданні Федькові опозиційний панський син Толик. Розхристаний і розбишакуватий Федько може розвалити дитячі будиночки з піску, може відвоювати повітряного змія. Толик чемний, причесаний і тихенький. Але Федькові до снаги прокататися на крижині під час весняного льодоходу і врятувати напівпритомного від страху Толика з тієї ж пригоди, а тоді ще й мужньо прийняти на себе вину і кару за скоєне і, врешті, своєю дитячою смертю довести свою „справжність" і велику людяність. Толик же в буквальному розумінні „виходить сухим із води", від страху втрачає голову й совість і залишає свого рятівника у крижаній річці, а далі „підставляє" Федька під кару, а по його смерті приходить забрати у матері виграного в суперечці за „льодову" пригоду чижика [1, 80]. І все чемно, тихенько, „причесано".

Тут з особливою чіткістю відчувається психологія людини, для котрої бешкет – не якась там забаганка, а потреба душі, висловлена з щирим пафосом, глибоким переконанням у тому, що „Федьки" – кращі ніж „Толі". З Федьків виростають герої, захисники, лідери; з Толиків – нікчеми, боягузи і зрадники.

Федько чинить, як маленький апостол, а зносити муки йому помагає іще одна моральна якість – „чесність із собою". Адже Федько знає, що правда – на його боці, йому достатньо того, що сумління спокійне. А дбати про позірну невинність в очах „суддів" – то уподібнюватися таким, як Толик. Хай навіть для виправдання у Федька більше ніж достатньо підстав, хай навіть похвалитися він міг би своїм героїзмом, – все одно не бажає бути причиною страждань іншого, хай навіть слабкого, мізерного, підлого – власне, тому що слабкого, мізерного й підлого (може, хоч після цього і в ньому заговорить сумління). Вчинок Федька – то подвиг маленької Людини, характер якої виписано з великою художньою переконливістю.

Отже, кожна людина, у будь-якому віці, навіть зовсім ранньому, спроможна жертвувати життям і в прямому, і в переносному значенні.

У цих двох оповіданнях по-різному розкривається велич дитячого духу, хоробре ставлення до викликів долі, велика людяність ще не зовсім сформованої особистості.

Яскраво вимальовується ще одна тематична лінія – моральні страждання дитини як наслідок „казарменого режиму" та антинародної політики у системі виховання.

В оповіданні „Оловець" Іван Франко змалював страшну і хвилюючу картину знущань учителя зі своєї жертви, беззахисного школяра, показав благородство душі хлопчика. Зимового ранку оповідач на шкільному подвір'ї випадково знаходить невеличкого олівця. Ця знахідка великою радістю була для бідного хлопчика. Йому й на думку не спало, що олівця міг загубити якийсь школяр. „Котрий тут у нас школяр губить олівці! То мусив бог зна якийсь незнайомий пан приїздив до професора, – ну, певно, то він якимось дивним способом загубив оловець" [9, Т. 15, 136]. Недовго довелося хлопцеві радіти зі своєї знахідки. Згодом, як з'ясувалося, олівець належав доброму приятелеві Степанкові, який зазнав нестерпних фізичних покарань: п'яний кат-учитель, побачивши, що він не пише цифр, розлютився, „... вхопив Степанка за волосся, перевернув його на крісло і почав щосили швякати різкою. Степанко закричав з болю, але крик, бачиться, тільки дужче дразнив оп'янілого професора". Учитель, катуючи хлопця, приказував: „Аби ти знав на другий раз, як олівці губити!" Осатанілий учитель не переставав сікти тіло дитини різкою і „...кождий її свист, кождий ляск на грубу полотняну сорочку Степанка стрясав і здавлював тридцять дитинячих серць у класі, витискав новий крик болю і розпуки з груді Степанка" [9, Т. 15, 137].

Батько Степанків був бідний селянин. Він не міг забути великої шкоди – втрати олівця; за це і від нього дісталося хлопцеві. Далі дія оповідання замикається на внутрішньому світі переживань хлопчика, котрий не може пробачити собі власної слабкості, через яку не насмілився повернути олівця відразу.

Олівець – стає своєрідною символічною деталлю, яка тестує сумління малого школяра, наповнює всі його дитячі відчуття, перемагає інші бажання, переходить на новий рівень вражень: „нерви немов чули здалека дотик олівця" [9, Т. 15, 138]. Хлопчик ототожнює себе з нещасним, через нього покараним Степанком, уявно переживаючи й імітуючи всі перенесені ним фізичні страждання.

Автор вдається до цікавого засобу відтворення дитячого сприйняття. Психологію несправедливо покараного школяра передано не безпосередньо, а через внутрішні переживання іншої дитини, яка вважає себе винною у тому, що відбулося. Так письменник показує момент дитячого самоусвідомлення. Чутлива душа хлопчика реагує на кожну подію, так чи інакше пов'язану з олівцем.

Це саморозкриття внутрішнього світу малолітнього персонажа ще раз підтверджує думку письменника про те, що діти набагато сильніше, ніж дорослі, здатні відчувати свою вину та каятись у вчиненому.

В оповіданні „Дзвоник" Бориса Грінченка розповідається про семирічну сільську дівчинку Наталю, яка опинилася в сирітському притулку губернського міста. Вся увага письменника й педагога зосереджена на дослідженні моральних страждань дитини.

Наталі нелегко жилося і вдома, особливо після того, як не стало матері. Тепер, на перший погляд, усе змінилося на краще: вона нагодована й одягнена, спить у чистому, теплому ліжку. І все ж дитині в притулку невимовно тяжко, бо відчуває себе самотньою, чужою, відірваною від звичайного сільського побуту, а ще, чи не найголовніше, глузування однолітків травмують її психіку.

Тому Наталю мучив сором, пригнічувало вороже ставлення інших дітей, на яке не звертали уваги педагоги. А ще шкільний дзвоник, уособлення казарменої системи, суворої регламентації, стає тягарем для самотньої дитини. „Дзвоник будив її – вона вставала, кликав снідати – вона йшла, велів учитися, вона вчилася, витискав з класу після лекції і знову наказував сідати – вона слухалася. І так усе: сон, їжа, гулянки, науки – все дзвоник велів, промовляючи своїм гострим, ухові дошкульним, голосом. Тепер у неї не було своєї волі – він усю забрав" [2, 51].

В оповіданні передано страшний внутрішній стан дівчинки. Наталя переконується, що їй не вирватися з бездумної неволі притулку, який в її уяві все частіше асоціюється з тюрмою. І її звертання до начальниці Олександри Петрівни дозволити їй втопитися у дворі в колодязі з надзвичайною силою художньої правдивості розкриває душевну трагедію дитини, має пряме педагогічне спрямування.

Причиною трагізму маленької дівчинки є жорстока антигуманна система виховання, усталена в дитячому будинку, повна байдужість до духовного світу вихованки, ігнорування індивідуального підходу до її особливості.

Питання навчання і виховання глибоко хвилювало письменників. Тогочасна школа, не ставила своїм завданням просвітити народ. Після школи діти виходили такими ж темними, як і були, або, що гірше, виходили з порушеною психікою після жорстоких катувань та повної байдужості до внутрішнього світу школяра.

Loading...

 
 

Цікаве