WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Тема дитини у творчості українських письменників кінця ХІХ – початку ХХ ст. - Реферат

Тема дитини у творчості українських письменників кінця ХІХ – початку ХХ ст. - Реферат

Тема дитини у творчості українських письменників кінця ХІХ – початку ХХ ст.

Література для юного читача початку ХХ століття постала з гуманістичних традицій української літератури XIX ст. і так само мала дві виразно окреслені тенденції, дві проблемно-тематичні домінанти. Одна з них – це виховання загальнодемократичного світогляду, людської гідності, честі, внутрішньої свободи особистості. Друга – прагнення більшості авторів прищепити молоді паростки національної свідомості, любов до рідного слова, до свого народу, гордість за нього.

На початку століття означений жанр представлений такими іменами, як Олена Пчілка, І.Франко, М.Коцюбинський, Леся Українка, В.Cамійленко, Б.Грінченко, В.Винниченко, Олександр Олесь, Уляна Кравченко та інші. Ввійшли до кола дитячого читання й твори С.Васильченка та А.Тесленка. Їхнім адресатом був переважно селянин, малоосвічений, небагатий читацьким досвідом. Але оповідання про дітей, близькі до юного читача своїм героєм, були, як правило, зрозумілі дітям завдяки специфічній концепції адресата.

Українських літературних критиків захоплювала майстерність змалювання персонажів у прозі І.Франка, М.Коцюбинського, Б.Грінченка, В.Винниченка. Ця оцінка стійко повторюється і в загальних історіях української літератури [4, 5, 6], і в окремих присвячених їх творчості працях [3, 8]. Однак літературні критики не зупинялися спеціально на своєрідності поетики їхніх дитячих оповідань, а проблема ця актуальна. Наприклад, у М.Коцюбинського, дитяча література була в колі інтересів протягом усього життя. У 1912 р. у листі до молодого Павла Тичини він писав: „У нас, дуже слаба література для дітей, і коли б хто зробив переклад кращих російських творів для дитячої літератури..." [7, Т. 3, 115].

Метою статті є висвітлення впливу навколишнього середовища і суспільного ладу на становлення психіки маленької особистості у дитячих оповіданнях І.Франка, М.Коцюбинського, Б.Грінченка, В.Винниченка вказаного порубіжжя, не претендуючи при цьому на повноту і цілісність розробки такої складної проблеми. Ця стаття є органічною частиною більшої праці „Поетика дитячих оповідань у творчості українських письменників".

У кінці XIX – початку XX століття в українській літературі створюються прекрасні зразки малої прози, зокрема при осмисленні теми дитинства. Це, перш за все, дитячі оповідання видатних прозаїків І.Франка, М.Коцюбинського, Б.Грінченка, В.Винниченка. У розробці дитячої теми попередниками митців були Т.Шевченко, Марко Вовчок, О.Стороженко, Ганна Барвінок: в їхньому жанровому репертуарі значне місце займали поезії, повісті, дитячі оповідання і казки.

Починаючи з 70-х років XIX століття в українській літературі особливо інтенсивними стають ідейно-моральні пошуки, зв'язані з активізацією в суспільстві процесів національної ідентифікації, боротьбою за визнання і функціонування української мови, з прагненням до збереження багатої фольклорної традиції з її інтеграцією в національну культуру.

Творчо використовуючи традиції своїх попередників, І.Франко, М.Коцюбинський, Б.Грінченко, В.Винниченко в кінці XIX – початку XX століття звернулися до жанру дитячого оповідання. Насамперед митців цікавила соціальна і морально-етична проблематика. Вони зуміли в своїх оповіданнях відобразити велику картину людських драм, внутрішню красу своїх героїв, висловити глибину думок та розкрити таємниці поривань їх душі, багатогранність і багатство дитячого світу, велич дитячого духу, щирість вчинків і велику людяність, даровану природою та Богом.

Одна з важливих тематичних ліній у зазначеній проблемі – це співіснування маленької особистості з природою та прагнення до пізнання її краси. Дитину, яка постійно перебуває в ситуації пізнання, вабить цей новий незвіданий обшир, повний таємниць, інтриг, які вона хоче відкрити, побачити й пережити сама. І достатньо дитині хоча раз відчути магнетизм природи – вона довіку стає її полоняником, приймає перше життєве причастя на лоні своєї другої матері – природи.

Саме так трапляється з Гадзунею – п'ятирічною героїнею новели „Мавка" Івана Франка. Еквівалентом поетичної душі дівчинки стає ліс, чарівна сила й магнетична енергія якого переймають Гадзуню ще з народження. Річний цикл життя лісу адекватний духовному і фізичному зростанню дівчинки. Вона здатна відчувати його силу навіть дистанційно – перебуваючи в хаті, інтуїтивно вбирати енергію лісу, причому сприймати її кількома рецепторами одночасно. Лісова пісня, зіткана з різних таємничих нот, які то „щемлять у серці", то „рвуть думку з собою", то „будять бажання жити", абсорбує дитячі переживання, а натомість плодить талант і дарує їй відчуття іншого виміру – надзвичайну силу уяви, фантазії, повсякчасне відчуття „лісу і його тайників". Ця „темна пахуча безвість", „безмежний непрозорий простір" – модель маленького зеленого світу Гадзуні, в якому відбувається духовна комунікація дитини з уявним, фантастичним, проте таким видимим і реальним для неї світом лісових духів та мавок. Це світ добрий, тотожний дитячому єству, витворений яскравою й поетичною уявою, врешті світ, з яким дівчинка остаточно злилася воєдино: „Дитяча уява день і ніч блукала по лісі, знаходила в його голосах відгомін своїх дрібнесеньких, а проте для неї таких важних і величних радощів і терпінь" [9, Т. 15, 92].

Табу ходити в ліс самій, бо там живуть мавки, стає для Гадзуні не так забороною, як інтригою, що збуджує цікавість дитини й навіть переходить у сферу позасвідомих станів, коли дитяча фантазія повністю вивільняється у сновидіннях, починає продуктивніше генерувати різнобарв'я асоціативних образів. Так казки і розповіді дорослих про лісових духів та мавок знаходять своє продовження в дитячій уяві та сновидіннях, де навіяні образи передано у вигляді певних символів й імітованого спілкування Гадзуні зі світом „лісових духів". Цікаво, що цей міфічний світ, такий страшний і недопустимий для дорослих, у сприйманні дитини є бажаним, очікуваним. із ним Гадзуню єднає „вузька стежка до лісу" – своєрідний символічний місток між контрастними просторами – хатою з її страшними „дідами", „кусіками" й казковим, надреальним (у сприйнятті дитини) світом, де „гомонить вічна лісова пісня". Тому, полишивши реальний, буденний простір, дівчинка немовби переселяється в цей фантастичний світ, живе за його законами, об'єднується з його мешканцями й починає своє загравання з мавками. Гадзуня – людська дитина – тепер боронить мавок від тих самих людей: „Любі мавочки, вони, певно, прийшли за мною сюди! Та й що не боялися! Адже якби їх люди спіймали, то забрали б їх у торбу, аякже!.. Дали б тій поганій кусіці в торбу! Але ні, вона не дала би мавок, вони такі добрі, такі гарні!.." [9, Т. 15, 94].

Загадкова смерть дівчинки, що наприкінці новели виглядає реалістично й трагічно, сприймається як переселення її в цей містичний світ духів, в якому Гадзуня, здавалося, вже перебуває цілком: „Вона лежала, обнявши міцно березу заков'язлими ручками. Отворені очі не блищали вже, тільки на устах застив розкішний усміх; видно Гадзя тільки що перестала бавитись з мавкою"[9, Т. 15, 95].

Гадзуня сприймає й відчуває ліс як казку, як безмежне зелене царство, а себе ототожнює з його надреальним міфічним світом.

В оповіданні „Ялинка" Михайло Коцюбинський описав не казкові пригоди хлопчика в передріздвяну ніч, хоча воно писалося як новорічний дитячий твір, а реальне народне життя. Маленький хлопчик Василько перемагає свій біль, коли батько рубає подаровану йому ялинку. Дорого це коштує дитині. З глибоким психологізмом змальовано під час рубання ялинки паралельно стан хлопчика і „стан" дерева: „Ялинка затремтіла від низу до вершечка, наче злякалася несподіваного лиха, і кілька зелених глиць упало на сніг. Яким рубав, а ялинка тремтіла, як у пропасниці. Василькові здавалося, що вона от-от застогне" [7, Т. 1, 86]. Потім, щоб не бачити свіжого пенька, він закидає його снігом.

Таким чином він сприймає загибель „звичайного" дерева, як смерть живої істоти.

Отже, у момент сприйняття навколишнього середовища, картин природи, дитина намагається одухотворити неживі істоти. Перебуваючи у тісному контакті з природою, дитина ніби-то переноситься в цей, ще не досліджений нею, фантастичний світ, який вона сприймає крізь „рожеве" скельце власної уяви. І цей світ відповідає дитині взаємністю.

Наступною лінією зазначеної проблеми є саможертовність маленьких героїв. Так, в оповіданні „Харитя" Михайла Коцюбинського найбільше зворушує любов до батьків головної героїні. Щоб потішити хвору неньку, врятувати сім'ю від голоду, Харитя сама спозаранку йде в поле жати жито. Пейзаж, створений автором, посилює враження її загубленості серед полів, контраст між життям дівчинки і природою: „Босі ноженята ступали по втоптаній стежці, над головою, межи колосками, синіло небо биндочкою, а з обох боків, як стіни, стояло жито й шелестіло вусатим колоссям. Харитя опинилась наче на дні моря" [7, Т. 1, 20].

Loading...

 
 

Цікаве