WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Белетристика В.Будзиновського: від історичної романістики до історичних студій - Реферат

Белетристика В.Будзиновського: від історичної романістики до історичних студій - Реферат

В окрему групу творів Є.Баран виділив белетризовані нариси з історії України таких письменників, як П.Куліш „Хмельниччина" (1861), „Виговщина" (1861), М.Драгоманов „Про українських козаків, театр та турків" (1876), І.Нечуй-Левицький „Унія і Петро Могила" (1875), „Перші київські князі" (1876), Б.Грінченко „Як жив український народ" (1906), „Іван Виговський, його життя й діла" (1909), В.Будзиновський „Хмельниччина в Галичині" (1906), „Гадяцькі постулати і гетьман Виговський" (1907), „Наші гетьмани" (1907). Нариси П.Куліша, І.Нечуя-Левицького, Б.Грінченка мали на меті подати читачам у простій, дохідливій формі спопуляризовані життєписи історичних осіб, тому були провідною ланкою між історією і історичною романістикою. Натомість нариси М.Драгоманова й В.Будзиновського вимагали у читача знання історії, відрізнялися лаконічністю стилю, використанням політичної лексики та були перехідною формою від історичної романістики до історичних студій [2, 16].

Спираючись на класифікаційні схеми Є.Барана та С.Андрусів і враховуючи комплекс естетичних, творчо-психологічних, жанрово-функціональних елементів епіка, спробуємо дослідити особливості історичної прози В.Будзиновського.

Більшість творів В.Будзиновського має історико-художній характер: автор послуговується історичним тлом, на якому розгортаються події. Герої його творів – це здебільшого не реальні історичні особи, хоча подекуди зустрічаються й такі (Сава Чалий, Гнат Голий, Потоцький в оповіданні „Не будь звіром", Сагайдачний – „Волю бути козачкою", Петро Калнишевський – „Кров за кров!" та ін.), а вигадані. Зображення таких персонажів дає величезний простір для письменницької уяви, можливість точніше передати суть історичної епохи, посилює вірогідність та історичну динамічність зображення. На думку Ф.Кейди, „В.Будзиновський був таким історичним белетристом, який органічно поєднував у собі інтуїтивний історизм з хистом письменника і спроможністю якось зримо усвідомити, відчути дотик до сполучуваного ланцюга часів" [9, 127].

„Осаул Підкови" – одна з перших історичних повістей письменника. Події, що відбуваються в творі, стосуються 1557 року і конкретних історичних осіб. Українці Молдавщини хотіли посадити на престол Івана Підкову, але завдяки сильній підтримці турків це місце зайняв Петро Хромий. Козацькі загони, аби не запропастити військо, змушені повернутися в Україну. Один з них під командуванням галичанина Андрія Глинки (вигаданий персонаж) потрапив у засідку і намагається через гирло Дунаю прорватися на Запоріжжя.

Сюжет повісті „Осаул Підкови" складається із безконечно-невизначеної кількості моментів, об'єднаних авантюрним „зчепленням": „раптом", „несподівано", „якраз", „потім". Наприклад: „Бойкінов... ще не дійшов до води, як почув плюскіт. Присів і попід корчі підповз до берега. Горі рікою плили чотири човни з військом" [5, 83]. Усі ці відрізки часу керуються випадком. Зокрема несподіваною є зустріч Сави Бойкінова з матір'ю в маєтку турка Ібрагіма: „Я доброхідь знайшовсь тут, шукаючи за вами. Склалось ліпше, ніж я гадав. Я надіявсь лише попасти тут на вашу тропу, а знайшов вас самих" [5, 28]. Уся повість побудована на випадкових зустрічах, що стають доленосними для героїв і допомагають їм швидше досягти мети (знайти й визволити рідних). Якби Глинка, переправляючись через Дунай, випадково не зустрів Бойкінова й не переночував у його оселі, що випадково зайнялася вночі („Людина стріляє, але кулі носить Бог", – натякає автор [5, 6]), то не пов'язав би їх Сагаф і не відвіз би до батька. Бо саме в оселі Ібрагіма герої зустрічаються й прощаються, упізнають і не впізнають, втрачають і знаходять одне одного. Пригоди козаків Підкови – Левича-Глинки, Лиманюка – відкриті для продовження, бо спровоковані випадком.

Історико-художня повість „Пригоди запорозьких скитальців" присвячена історії запорізьких поселень у Туреччині після зруйнування Січі. Сам автор у передмові до твору зазначив, що знав „про перенесення одної запорозької оселі до Малої Азії... з оповідання доочного свідка, вислуженого полковника австрійської воєнної маринарки" [6, 207]. Синтезуючи названий матеріал і окремі епізоди із „Подорожей" Карла Мая по Азії, письменник художньо відтворив картину поневірянь решток запорожців на чужині.

„Пригоди запорозьких скитальців" і „Осаул Підкови" за жанром – авантюрно-пригодницькі повісті. Про їхній пригодницький характер свідчать такі мотиви, як помилка, непорозуміння, несподівані зустрічі й розставання, невпізнання та впізнавання, викрадення, потрапляння в безвихідні становища й порятунки. Дослідниця М.Ласло-Куцюк вказує на необхідність таких ситуацій у художньому творі: „Те, що в буденному житті видається незрозумілим, навіть безглуздим, численні випадковості і збіги обставин в нашому щоденному існуванні, одержує свій смисл, своє виправдання у світі, створеному художником, який підпорядковує всі події... певному моральному законові" [11, 183]. На жанрові особливості вказує і заголовок, який є мінімальним текстом. Він являє собою первинний ідейно-змістовий сигнал, що скеровує читача на необхідне автору сприйняття та інтерпретацію сюжету. Так, назва „Пригоди запорозьких скитальців" дозволяє письменнику розгортати в творі просторову й соціальну картину світу, зображувати різні країни, національності та їх традиції.

Отже, повість В.Будзиновського „Пригоди запорозьких скитальців" – історична за своїм змістом і тематикою, позначена романтичним історизмом мислення та увагою до духовних запитів зображуваної епохи. У творі вдало поєднується історичний факт і вимисел, художньо-дослідницьке та пригодницьке начала.

У змалюванні історичного минулого письменник тяжів до масштабних жанрових форм. Навіть його оповідання за характером зображених подій, кількістю персонажів, часово-просторовими характеристиками наближаються до повістей.

Детальніше зупинимось на оповіданні „Кров за кров! На Запорожжу. Оповідання з другої половини 17-сотих років". У творі В.Будзиновський змалював доленосне значення Січі як осередку волі, незалежності українського народу. Автор підкреслив: на Запоріжжя втікали не лише селяни, міщани та шляхтичі з Правобережної України, яка перебувала під владою Польщі, а й мешканці з підлеглої Росії Гетьманщини, „котрі не хотіли забути, що Україна і Московщина – то не одно" [6, 11]. Письменник уводить до твору численні історичні коментарі, зображуючи важку долю свого народу: „Скрізь там, де йшла війна між українцями і Польщею, ще більше там, де була боротьба між хлопом і паном, москалі ставали по стороні Польщі, по стороні польських панів. Москалі давали полякам військову поміч, полювали на гайдамаків, як на дику звірину, і страшно над ними збиткувалися" [6, 13]. Одним із численних місць, де збиралися гайдамаки, була Березівка – невеличке село Правобережної України. Автор подає вражаючий опис знищення села, яке було, за словами москалів, „коморою насіння гайдамацького". Більшу половину села розстріляли посеред майдану, інших спалили разом з домівками, „не лишили ні хатчини, ні хлівця". Панотець Калинич, намагаючись захистити селян, кинувся „обіймати ноги ката", однак „московська шпага прошибла його груди, і він упав під копита московського коня" [6, 16]. Гармати, мушкети, „московська шпага", „московський кінь", знищена Березівка, спалені й вирізані села – усе це є символом руйнації Запорізької Січі й усієї України, яку прагнули підкорити вороги-окупанти.

Loading...

 
 

Цікаве