WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Белетристика В.Будзиновського: від історичної романістики до історичних студій - Реферат

Белетристика В.Будзиновського: від історичної романістики до історичних студій - Реферат

Белетристика В.Будзиновського: від історичної романістики до історичних студій

Яскравою постаттю в письменництві к. ХІХ - поч. ХХ століття був В'ячеслав Будзиновський, призабутий і не досить знаний українською читацькою громадськістю. Його творчість на сьогоднішній день мало досліджена. Пов'язано це з тим, що чимало творів письменника залишилось неопублікованими, інші згубилися на шпальтах раритетної галицької та діаспорної періодики, багато рукописів пропало. В СРСР творчий доробок В.Будзиновського, незважаючи на його прорадянську позицію у 20-х роках, був вилучений із відкритих бібліотечних фондів, оскільки владу не задовольняло недостатнє й неортодоксальне „радянофільство" письменника.

Значний пласт спадщини В.Будзиновського становлять оповідання, новели, повісті на соціальні, побутові та історичні теми.

У 20-х роках ХХ століття розкрився повістярський талант В.Будзиновського. У цей час на літературному горизонті подекуди з'являлися історичні твори українських письменників, однак їх було дуже мало. В.Будзиновський на шпальтах львівських газет вказував на потребу книжок історичного змісту: „...брак популярних книжок відчувають...ті, котрі терен роботи народної хотіли би розширити на „темні кути". Не що інше, як брак популярної літератури, хоч би лише белетристичної, робить ті „темні кути" великі, як цілі краї коронні Австрії, неприступними для всякої роботи, для всякої акції народної: культурної чи політичної" [4, 253]. Після революційних подій 1905 року виникла нагальна потреба в творах про історичне минуле нашого народу. В.Будзиновський назвав звернення до белетристики своїм „горожанським" обов'язком: „Я не родився белетристом, не образувався на белетриста і ніколи не думав ним бути. Але я тої думки, що ми мусимо хоч би з-під землі добути історичну белетристику. Знаючи, що наші белетристи гадають, що в нашій бувальщині нема для них матеріалу, я хотів показати примірами, що такий матеріал є" [3, 81].

У боротьбі за національну гідність, свободу, за власну державність Запорізьке козацтво відіграло історично визначальну роль. Як зауважила С.Андрусів, „саме історична белетристика найбільш послідовно, всеохопно і масштабно підтримувала це думання історією, цей постійний діалог українця з українською історією, вгамовувала масову спрагу історії" [1, 143].

У 1920 році з'явилася перша історична повість письменника „Під одну булаву", у цьому ж році вийшла повість „Осаул Підкови", а в 1922-му — „Кров за кров". Та найбільшого успіху В.Будзиновський досяг у 20-30-ті роки гостросюжетними пригодницькими повістями – „Волю бути козачкою" (1926), „Пригоди запорозьких скитальців" (1927), „Пан Гуляйдуша" (1931), „Гримить" (1934), „Козак Шуба" (1937) та ін. Він став одним з найпопулярніших письменників Західної України. З приводу його повістярського доробку Ф.Погребенник справедливо зауважив: „У часи польсько-шляхетського панування на західноукраїнських землях, коли треба було всіляко підтримувати й розвивати волелюбні прагнення народу, вселяти віру у відродження України, ця серія повістей виховавчо-патріотичного змісту з історичного минулого України захоплювала молоде покоління українських читачів 20-30-х років. Саме це покоління готувало себе до героїчного чину, сповнене рішучості продовжити визвольні змагання батьків. Козацька й стрілецька традиції стали активним животворним чинником у формуванні патріотичних почуттів цієї молоді" [13, 26].

В західноукраїнській літературі популярності історичної белетристики сприяли пошуки національної ідентичності та прагнення зберегти власну самобутність. У своїх творах І.Франко, А.Чайковський, О.Маковей, Б.Лепкий, Ю.Опільський, В.Бирчак, В.Пачовський, В.Будзиновський, А.Лотоцький, Ю.Липа структурували український історичний дискурс, створили „легітимну українську історію із князями, королями, гетьманами з відповідною класифікацією героїв Нації і стабілізованим розумінням логіки розвитку історичних подій від найдавніших, княжих, часів аж до наших днів" [1, 182-183]. Однак історична белетристика першої третини ХХ століття не була однозначною, оскільки в ній відбилися різні підходи авторів як до самої історії України, так і до самої організації епічної нарації.

Вітчизняні дослідники на початку 30-х рр. (В.Державін, М.Кодацький) порушили ряд теоретичних питань щодо особливостей історичної прози. Зокрема, В.Державін ознаками белетристичних творів назвав „відсутність безпосередньої усної традиції... бо вона створює для історичної белетристики специфічні літературні норми та специфічну форму соціального функціонування. А саме до тих літературних норм, які існують для кожного художнього твору, специфічна проблематика історичного художнього твору додає ще дві вимоги так званої „історичної правди" та вимогу певного стилістичного забарвлення" [7, 32]. М.Кодацький назвав такий підхід занадто категоричним і зупинився на трьох моментах, що визначають історизм твору: „історичність щодо часу дії", „історичність дієвих осіб, подій і фатів та загального тла", а також „творчі способи відтворення доби" [10, 104].

У середині ХХ століття різні підходи до класифікації історичної прози, її жанрової специфіки стали предметом досліджень у працях Л.Александрової, Ю.Андрєєва, С.Андрусів, Є.Барана, І.Варфоломєєва, А.Гуляка, І.Дзюби, М.Ільницького, Г.Ленобля, Б.Мельничука, М.Сиротюка.

В українській прозі традиція історико-пригодницької белетристики доволі багата. І.Дзюба, пов'язуючи її з творчістю Вальтера Скотта, в якого індивідуальна доля героя співвідноситься зі значними суспільно-політичними подіями, означив сучасний тип історико-пригодницької прози національного прикорня: „Українську історичну белетристику живили два джерела, дві традиції: народний переказ, легенда, казка, історична пісня, дума і літопис, писана хроніка. І там, і там був виразно наявний елемент напруженої дії, пригоди, авантюри, ймовірної вигадки, причому можливі взаємні впливи обох традицій" [8, 87]. Дослідник слушно ствердив: на відміну від історичних пісень і дум, у яких переважають лицарські пригоди, пов'язані з турецько-татарськими набігами, з мотивами перебування в неволі, казки, легенди й перекази мають ширший діапазон пригодницьких мотивів, „вагоміше композиційне навантаження", „активнішу образотворчу функцію" в літературі [8, 87].

І.Дзюба заперечує той факт, що „пригодницьку гілку історичної белетристики (чи, навпаки, історичну гілку пригодницької белетристики) нерідко вважають таким собі неокресленим і хистким гібридом або жанром другорядним, розважального чи утилітарно-педагогічного – задля дітей та юнацтва – призначення" [8, 86]. Науковець слушно акцентує увагу на тому, що історико-пригодницька література, попри невизначеність межі та характеру жанру, має „давній різновид та надовго розрахований генетичний код" [8, 86].

Класифікація, запропонована Є.Бараном, повніше охопила картину тогочасної історичної прози, яку дослідник поділяє на три жанрові різновиди: художньо-історичні, історико-художні та історичні художньо-документальні твори [2, 12]. Даного поділу дотримується і С.Андрусів, вказуючи на співвідношенні між фактом і вигадкою. У творах першої групи документи й історичні факти подаються в авторській інтерпретації, крізь призму письменницьких пошуків, відбору й осмислення документального матеріалу: „Це якраз та невидима межа, яка робить роман не ілюстрацією історії, а переживанням її" [2, 16]. До художньо-історичних творів належить „Чорна рада" П.Куліша. В історико-художніх творах акцентується увага на художності, переважає вигадка, тому й головний герой – особа не історична, а плід авторської фантазії: „Історичні події змальовані поверхово – або через відсутність друкованих згадок про давні часи, або через те, що виконують у творі роль „екзотичної" принади для читача" [2, 14]. До цієї групи творів Є.Баран зарахував роман „Сагайдачний" Д.Мордовця, прозу А.Кащенка, ранні історичні оповідання А.Чайковського. У групі історичних художньо-документальних творів на перший план виступає документ, історичний факт, архівні джерела. Вигадку образно-нарисового (публіцистичного) типу заміняє домисел, „обмежений сюжетом чужого реального життя" [2, 14]. В українській літературі до такого типу творів належить роман „Чернігівка" М.Костомарова.

Loading...

 
 

Цікаве