WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Нове дослідження феномену літоб’єднання Вапліте - Реферат

Нове дослідження феномену літоб’єднання Вапліте - Реферат

Нове дослідження феномену літоб'єднання Вапліте

Монографія доцента кафедри української літератури і компаративістики Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького Лідії Іванівни Кавун присвячена аналізу прози "м'ятежних" романтиків вітаїзму.

В українському словесно-образному мистецтві початку ХХ століття вагому роль у формуванні художньо-естетичного дискурсу відіграла ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури). До літоб'єднання входили естети, поети, драматурги, прозаїки, критики, культурологи, дослідники естетики, які прагнули вивести національну культуру на світовий обшир. Микола Хвильовий, Юрій Яновський, Олександр Довженко, Олесь Досвітній, Аркадій Любченко, Юліан Шпол та інші "м'ятежні" романтики вітаїзму, сублімувавши автентичні риси європоцентричної природи модерної української культури, художньо втілили у словесно-образному мистецтві 20-х років минулого століття генетичний код оновленої України. Митці обстоювали ідею єдності культурного розвитку людства, апробуючи її у різних сферах мистецького життя: художній творчості, перекладацтві, критиці, театрі, кіно.

Дослідження української прози 20-х років минулого століття, яка ввібрала модерні філософсько-естетичні пошуки й оригінальні націокультурні моделі, неможливе без осмислення основних тенденцій розвитку літературно-критичної і художньої творчості митців, що входили до ВАПЛІТЕ. Творча діяльність "академії" належить до малодосліджених сторінок української літератури (зокрема недостатньо опрацьований теоретичний матеріал, дискурсивність, а часом і суперечливість оцінок) і тому потребує комплексного дослідження, що включає в себе визначення концептуальної природи "ваплітянства" стосовно явища естетично-художньої сутності. Адже мистецька парадигма Вільної академії пролетарської літератури певним чином віддзеркалює розвиток культури в Україні 20-х років минулого століття.

Прихід нової епохи нагадує могутню хвилю духу, що, накочуючись на людство, захоплює його у свій свіжий вир, нуртує дух етносів, підіймає на свій гребінь цілі когорти поетів, торкається їхніх душ, щоб матеріалізувати себе у їхньому слові. Для трансформації у конкретні реалії тексту універсальних цінностей "ментальних підвалин буття та ідеальних структур свідомості", ідентифікаціїї свого "я" з "ментальними підвалинами буття" (І. Цехмістро) письменники використовують не тільки зовнішні (цивілізаційні або соціально-економічні) чинники, але й внутрішні (духовно-психологічні).

Монографія Л. І. Кавун розширює і деталізує існуючі досі відомості про літературний процес 20-х років ХХ століття. Метою пропонованої праці є спроба "системно дослідити феномен літоб'єднання ВАПЛІТЕ як унікального мистецького явища в річищі естетично-художніх шукань української прози доби національного відродження і більш широкому історико-теоретичному контексті. Аналіз творчого доробку літгрупи передбачає з'ясування поліаспектної семантики концепту "романтики вітаїзму", а також окреслення структурно-функціональних рівнів поетики прозових творів "олімпійців", зокрема своєрідність світообразу, нарації, жанро-стилю" [с. 14].

У праці вперше літоб'єднання ВАПЛІТЕ розглядається як цілісність в історії української культури. Структуризацію ваплітянського епізоду у вітчизняному словесно-образному мистецтві здійснено на основі аналізу естетично-художнього дискурсу прози доби національного духовного відродження.

Робота має чітку рубрикацію. Розділ "ВАПЛІТЕ: генезис, естетика, контекст" вдало означує підхід авторки до літоб'єднання ВАПЛІТЕ та його інтерпретацію. Автор висвітлює історію створення цієї мистецької групи, звертається до аналізу діяльності його "духовних предтеч" [c. 17], зокрема студійної групи "Урбіно", об'єднання "Гарт", розглядає організаційні та творчі передумови виникнення, проводить огляд друкованих органів об'єднання. Серед останніх дослідницею виділяються збірник "Вапліте" (зошит перший, 1926 р.), альманах "Вапліте" (грудень 1926 р.) та літературно-художній журнал (1927, № 1-5).

Л.І. Кавун детально досліджує історію створення друкованих органів об'єднання, безпосередньо аналізує статті, які друкувалися в них, розкриває роль представлених друкованих органів у розвитку не лише літературознавчої, а навіть суспільно-політичної думки 20-х років минулого століття. Крім того, авторка монографії обсервує філософсько-естетичну парадигму ВАПЛІТЕ як цілісності у "великій" літературній дискусії 1925 – 1928 рр., аналізує поліаспектну, світоглядно-стильову парадигму "романтики вітаїзму", проводить теоретичний дискурс "азіатського ренесансу" у культурологічному контексті.

У цьому аспекті Л.І. Кавун розкривається значення літоб'єднання як органу, що впроваджував у суспільну думку ідеї об'єднання з іншими країнами. "Задовго до теперішніх процесів інтеграції ваплітяни намагалися закласти підмурівок "загальноєвропейського дому" і разом з тим прагнули зміцнити духовні зв'язки з народами східних країн". [c. 69]. Члени Вільної академії пролетарської літератури звернулися до інтелектуального й духовного досвіду попередніх епох, до вітчизняного й західноєвропейського філософсько-мистецького спадку, намагаючись "асимілювати й пристосувати наявні прогресивні ідеї для формування своєї націозорієнтованої позиції" [c. 71].

У компаративному аспекті авторка монографії Л.І. Кавун аналізує світоглядні позиції засновника й натхненника самої концепції "азіатського ренесансу" М. Хвильового. Він створює модерністську версію міфологічного персонажа, у якій "трактування європейського громадянина перегукується не лише із штюрмерським розумінням героя "золотої легенди", але й також корелює з філософським дискурсом фаустівської теми у книгах Ф. Ніцше "Так казав Заратустра" (1883) і О. Шпенґлера "Присмерк Європи" (1918, 1922)" [c. 89].

Цікавий другий розділ праці, у якому маємо грунтовне й різнобічне висвітлення художніх моделей буття в українській прозі 20-х років ХХ століття, що виявляють себе у прозі письменників-ваплітян. У розділі фактично розпочинається розгляд головних художніх дискурсів естетики українських "м'ятежних геніїв", що відіграла вагому роль у розвитку національної художньої свідомості. Дослідниця обирає перспективу вивчення словесно-образного мистецтва не лише найрепрезентативніших учасників ВАПЛІТЕ (М. Хвильового, Ю. Яновського, О. Довженка), але й марґінальних письменників (І. Сенченка, В. Вражливого, Г. Епіка, Г. Шкурупія, А. Любченка та ін.).

Загальновідомо, що кожен літературний текст подає певну модель цілого світу й окремої країни, як його частини. Тому автор звертається до характеристики як історичних реалій України у 20-х рр. ХХ ст., так й до інтерпретації її образу в тогочасній літературі. Історична ж специфіка різних картин дійсності визначається тими правилами, якими користується письменник для того, щоб трансформувати у конкретні реалії тексту універсальні цінності ментальних підвалин буття та ідеальних структур свідомості. Авторка наголошує, що у художній прозі ваплітян образ України "набув виняткової ваги, стрижневого значення, став сенсовою і художньо-структурною домінантою творчості" [c. 119].

Л.І. Кавун висловлює цікаві спостереження про участь письменників у діалозі Захід/Схід, а також в обговоренні питання про призначення мистецтва, що завжди привертало увагу митців; аналізує художній дискурс "загірної комуни", акцентує увагу на появі трагічної моделі буття, звертається до характеристики гендерних ролей в художній прозі "романтиків вітаїзму".

Окремо проводиться аналіз твору Аркадія Любченка "Образа", де особлива увага приділяється морально-етичному виміру буття у творі.

Загальна картина естетично-художнього дискурсу ВАПЛІТЕ була б неповною, якби вона не була розглянута в контексті інших мистецьких явищ, як-от: західноєвропейського письменства епохи "Sturm und Drang". Порівняння естетики українських "романтиків вітаїзму" із філософсько-художньою парадигмою німецьких романтиків, які за деякими параметрами подібні, у дослідженні Л. І. Кавун цілком слушні і вмотивані у плані міжлітературних зв'язків. Можна було б ширше представити зв'язки естетично-художньої парадигми ВАПЛІТЕ із зауважуваним у дослідженні західноєвропейським контекстом.

При аналізі поетики української прози 20-х років ХХ століття простежуються жанрово-стильові тенденції, вивчається синтез слова, музики і кіномистецтва у творчості ваплітян, робиться спроба проаналізувати роман Майка Йогансена "Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швейцарію" в аспекті творчої гри як особливої життєдіяльності, що інспірує вітаїстичний стан душі, тобто є виявом життєвого оптимізму.

Авторку насамперед цікавлять ті теми, проблеми, дискурси, що виявляють себе у тексті найповніше й у взаємодії зі світоглядними засадами "романтики вітаїзму", мають концептуальне значення для інтерпретації твору. Зокрема Л.І. Кавун розглядає категорію комічного, яка у йогансенівському світогляді та естетичному освоєнні світу відігравала чи не найактивнішу роль. Проте не згадуються типи комічного, що виокремлює В. Денисенко в праці "Модерн як поле експерименту (комічне, фрагмент, текстуальність)" (К., 2002), розглядаючи твір "Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швейцарію" Майка Йогансена: сміх над іноземцем, сміх дзеркальних героїв, сміх применшення та ін.

Однак, на наш погляд, треба було б врахувати й інші концепції щодо інтерпретації роману Майка Йогансена "Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швейцарію". Так, дослідник В. Денисенко пропонує вивчення твору з позицій абсурдності буття.

Можливо, авторці при аналізі роману Майка Йогансена "Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швейцарію" слід було б звернутися до праць літературознавців, які досліджували творчість Майка Йогансена, зокрема до монографії Анни Білої "Український літературний авангард: пошуки, стильові напрямки" (Донецьк, 2004), дисертаційного дослідження Ярини Цимбал "Творчість Майка Йогансена в контексті українського авангарду 20-30-х років" (К., 2003), у яких розглядаються твори письменника в контексті українського авангарду 20-30-х рр. А. Біла відносить їх до текстів "синтетичного стильового типу", а Я. Цимбал стверджує неможливість віднесення творів Майка Йогансена тільки до одного літературного напрямку – романтизму, модернізму, реалізму. Крім того, треба було б звернутися і до праць, у яких висловлюється думка про розгляд роману не тільки в контексті авангарду, а й модерністської естетики.

Авторка аналізує творчість Юрія Яновського як яскравий приклад самореалізації міфопоетичного мислення 20-х років, стверджуючи, що "упродовж останнього десятиліття у філософії та літературознавстві зросла зацікавленість до міфу як специфічного типу мислення й складової мистецтва" [с. 266]. Дослідниця відзначає, що особливо це стосується його роману "Чотири шаблі", "пройнятого духом національної неоромантики, відверто заангажованого державницьким світовідчуттям" [с. 267].

Водночас у монографії робиться акцент на такій специфіці прози ваплітян, як деконструкція західноєвропейської фаустівської парадигми, що акцентує заперечення "старого", "фіксує процес сумнівів, пошук нового" [с. 279].

Робота має продуману струнку композицію, стилістично виразний, науково виважений виклад матеріалу. Авторський текст добре поєднується із цитацією наукових джерел та художніх творів, з певною розкутістю і розважливістю інтерпретацій, теоретичні міркування вирізняються строгістю і логікою вислову.

Висновки дослідження ґрунтовні, системні, повністю випливають із аналізу конкретного матеріалу. Ця робота є важливим етапом у вивченні літературного процесу 20-х років минулого століття, оскільки вперше в українському літературознавстві здійснено спробу системно-цілісного дослідження естетично-художнього дискурсу літоб'єднання ВАПЛІТЕ у контексті шукань прози доби національного культурного відродження.

Монографія була рекомендована до друку Вченою радою Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького. Рецензентами виступили доктор філологічних наук, академік НАН України В.Г. Дончик, доктор філологічних наук, професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка Г.М. Штонь, доктор філологічних наук професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка Н.І. Бернадська, а науковим редактором – доктор філологічних наук, професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка М.К. Наєнко.

Дослідження орієнтоване на науковців, викладачів-філологів, студентів – читачів, які цікавляться перипетіями національного літературного процесу 20-х років ХХ століття, його здобутками і втратами.

Loading...

 
 

Цікаве