WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Своєрідність трансформації міфу в „Гуцульській п’єсі” Г.Хоткевича „Непросте” та повісті М.Коцюбинського „Тіні забутих предків” - Реферат

Своєрідність трансформації міфу в „Гуцульській п’єсі” Г.Хоткевича „Непросте” та повісті М.Коцюбинського „Тіні забутих предків” - Реферат

Міф про лісну в п'єсі Г.Хоткевича – олітературений сюжет: молодий пастух Федір зізнається своїй коханій дівчині Маріці: „Не крути мнов. Приходиш ид' стаї, фівкаєш, кличеш... Я йду за тобов, ночі не сплю – та й диви си, що зо мнов тепер" [31, 205-506]. Однак дівчина розгублено оправдовується, що ніколи не приходила до нього на полонину. З'ясовується, що це його „учіпила си лісна" [31, 206]. І згідно з гуцульським повір'ям, ґаздині радять хлопцеві взяти із собою обереги – „хліба окрайчик", „одален-зілля" і розказати „байку". Автор чітко слідує міфічній оповіді. У другій дії деталізується міфічна фабула, рекомпозиція якої демонструє історію появи лісних та їхні функції, зафіксовану в етнографічних джерелах В.Шухевича [29, 117-118]. Друга дія виводить читача і глядача у потойбіччя:

Пуща. Зліворуч скала; під нею чуркало. Місячна ніч. Лісні-лісниці сидять то там, то там на камінях і стогнуть.

Перша лісна: Мене мама учинила ґівков...

Друга лісна: Закопала у землю...

Третя лісна: У лісі...

Четверта лісна: Сім рик я була в земли...

П'ята лісна: Кликала хреста...

Усі встають, протягають руки вверх і, стогнучи, плачучи, кричать: „Охрестіть мене!.. Охрестіть мене!.. Охрестіть мене!.." Потім знов присідають. /.../

П'ята лісна: А я си вліпила вівчарика їдного, Федорочко му на імнє. Я таки пере вергла-сми си в його дівчину та перший раз стуманила го у сні – снила си йому, йк його дівчина. А він встидав си та нікому не говорив, аби си не смієли з него. А на дев'єту днину я го вже втуманила так, що вин пишов за мнов аж осуда, у цесу пушшу. Та вид тего часу лиш захочу го при собі мати, іду, стану за стаєв та йк зафівкаю, йк засмію си так, йк його дівчина Маріка, то вин біжить за мнов куда схочу [31, 211].

Невротичне збудження головного героя повісті „Тіні забутих предків" рівнозначне збудженню міфологічної фантазії (термін Е.Кассірера) [5, 85], умисно не акцентоване, воно просвічує крізь міфогенне світосприйняття. У „Тінях..." психічне збудження розчинене в естетиці міфу, це радше зелектризована міфогенна імпресія. Відтак слушно стверджує С.Андрусів, що „Іван нагадує декадентсько-сецесійного героя" [1, 35]. Сецесійні ознаки закорінені в імпресіоністичному психологізмі („замилування в психології тонких, імпресіоністичних вражень і душевних переживань, в яких часто виявляється неусвідомлене бажання, нагнітання означень, в яких настрій переростає в естетичний жест, надмірна чуттєвість, метафізичне страждання і одинокість, психологія смерті /.../" [2, 90]), декадентські – оперті на зображенні нервових збуджень. Декадентсько-сецесійні парадигма тематизує естетику патологічного (галюцинації, марево, манія переслідування, некрофілія і т.д.) – патопоетику (термін Ханзен-Льове) [27, 350]. Власне з такої перспективи слід розглядати марево головного героя на світанку, а також його зустріч із Марічкою-нявкою у кінці твору, адже лісна – синонім нявки [29, 119]:

/.../ Сон налягає. Кладе м'якеньку лапу на очі і на лице і шепче до вуха: спи... Вівці тануть перед очима... от вже з овець стали ягнята, а от нічого нема. Поплили трави, як зелена вода. Приходить Марічка. Ой не обдуриш, небого, ой ні... Іван знає, що то лісна, а не Марічка, що то вона надить його. Щось тягне його за нею! Не хоче, а вже пливе, як пливуть трави зеленим потоком... [7, 195].

(Прикметно, що у праці Ч.Ломброзо „Геніальність та божевілля", яка у російському перекладі міститься в бібліотеці прозаїка, сни трактуються як вияв патологічного: у божевільних особливо розвинута здатність бачити сни [17, 204]. Водночас і генії надавали великого значення своїм сновидінням, які у них відрізнялися такою чіткістю, якої ніколи не мають сни здорових людей [17, 208]).

Міф про градівників та мольфарів. У категоричному несприйнятті „Тіней..." М.Коцюбинського Г.Хоткевич розвінчує й епізод „відвертання грозової хмари": „Але от опис, як Мольфар Юра відвертає хмари. До речі, мольфою називається спеціальний рід наслання біди на людину, звідси людина, що наслала мольфу, називається мольфар. Коцюбинському подобалося слово, і він уживає його в смислі чарівник загалом і дав своєму мольфарові навіть обов'язок розганяти хмари" [33, 5].

У драмі Г.Хоткевича міф про градівників оформлений як цілісна транспозиція. Домінує фабульна цікавість: люди просять діда-градівника відвернути градову хмару, той за допомогою палиці („патика"), тричі повторюючи заклинання, спершу відганяє Чорного градівника з чорним міхом на плечах, потім – Сірого градівника (з сірим більшим міхом) і нарешті – Білого „з білов найбільшов торбов, у вітру, бурі й блисках" [31, 233]. Четверта дія драми назагал має суспільно-політичне призначення, де фігурує новий персонаж – Гаргон, міф про якого зафіксовано тільки в „Гуцульщині" В.Шухевича. Естетико-просвітницька ідея як визначальний елемент літератури „для народу" зведена до наступного: чим більше зла, чим нижчий рівень розвитку людей, тим міцніша влада Гаргона, який тішиться з того, що „народ тєряєт сваю націанальнасть не па дням, а па часам. Інтєлєґєнтних людей срєді так називаємих украінцев нєт, всьо ета люді панятій васємнадцатава сталєтія, а культури єщо давнєйшева. Із отава всєво ясна, што наші дєла ідут харашо" [31, 234]. Наказувати градівникам шкодити людям – привілей Гаргона:

Градівники (підходять з наповненими міхами): Уже ми натовкли леду на град, великий Гаргоне! Де звелиш нам іти?

Гаргон: Ідіт, де найліпше кукурудзє, де найліпший хліб, де найліпше усьо. Бийте, знищуйте! Абе-сте усьо цалком вісипали из торбий [31, 235].

Міфопоетична модель у „Тінях..." М.Коцюбинського верифікується як цілісна субституція міфу. Щоб передати імпресію грозової бурі, прозаїк трансформує міф про градівників3 крізь призму міфологічної свідомості Палагни, унаочнюючи суб'єктивну дійсність: „/.../ лякалась Палагна, загортаючись у кептар. А над головою уже шуміло. Там, в Чорногорі, чорнокнижники сікли десь лід по замерзлих озерах, а душі страчених нагло збирали той лід у міхи і мчались з ним по хмарах, щоб розсівать по землі" [7, 212]. У Г.Хоткевича локалізація Гаргона, градівників, відьом, юди та інших злих сил у ремарці подана як щось незбагненне: „Дивний якийсь пейзаж. Не то зима, не то літо, не то чорт зна що. Серед сцени великий кусень леду; його б'ють клевчиками градівники, – і від того тоненьке дзвоненє. Гаргон присилений на ланцах до скали" [31, 233].

Спостерігаючи за боротьбою Юри з хмарою, чуттєві враження Палагни відливаються у бестіарну форму, зміст якої змінюється одночасно з енергійним наростанням затятості боротьби, ґрадаційно трансформується: рак – гадюка – в'юн (нагадує кінематографічний прийом4). „Боровся з вітром, розкидав ноги, неначе рак, хапався руками за камінь і все дерся на верх" [7, 211]. Емоційна напруга зростає: хмара починає кидати „вогняні стріли" – і тепер Юра бачиться жінці напівміфічною істотою: „кучері вились на голові в нього, як у гнізді гадюки" [7, 213]. Кульмінаційний момент боротьби – „Він бігав за нею, борючись з вітром, махав руками, грозив ціпком. Він вився, як в'юн, по горі, завертаючи хмару, моцувався із нею, спирав..." [7, 213].

Етнографи (В.Гнатюк, В.Шухевич) наголошують на невипадковому зв'язку градівника зі змієм: „На Гуцульщині вважалося, що градівник для виконання своєї місії повинен мати спеціальну палицю. Її можна було здобути лише тоді, коли розігнати нею змію та жабу" [29, 92]. Саме за допомогою такої палиці Юра відвертає грозову хмару: у тексті мольфар тричі „грозить" до хмари ціпком. Тлумачення символу гадюки (змії) переконує у влучному виборі автором цього бестіарного образу: чоловіче начало, фалічний символ; символ земний і хтонічний; виліковує від безпліддя землю і жінок; завжди переважає над биком і бараном [4, 200-201]. Власне з тотемними символами останніх ототожнюється Іван, на відміну від якого Палагна надала перевагу Юрі: „Вона лиш придивлялась до чоловіка. Щось було важке у ньому, якась жура його гризла та ослабляла тіло, щось старе, водянисте світилось в його стомлених очах. Помітно худ, ставав байдужий. Ні, Юра кращий. Коли б захотіла мати любаса, узяла б Юру" [7, 211]. З огляду на православну традицію, невипадковим видається гармоніювання імені мольфара (Юра – з грецької Георгій), його типізація за допомогою тотемного символу гадюки (змії), а також пристрасний потяг до Палагни (тотемний символ коня): „молітесь Змієві і Коню, коли прославляєте подвиг великомученика Георгія" [4, 202].

Г.Хоткевич консервує, увічнює гуцульський міфологічний матеріал, оформлюючи його як драматичне дійство, що становить цікавість і для етнографа. „Українська драматургія ще не знала випадку, коли весь драматичний твір був би підпорядкований обрядовому дійству, без піклування про сюжет" [23, 90]. Проте М.Коцюбинському драматург дорікає, що виписки з Шухевича „дословні, не переважні в художнім апараті творця, не з'єднані органічно з твором" [33, 7]. Це стосується етіологічного міфу про Бога й Арідника. По суті, це єдиний зразок ренарації у „Тінях...". Загалом, у М.Коцюбинського домінує трансформація й реінтепретація, у п'єсі Г.Хоткевича – трансформація і транспозиція.

Loading...

 
 

Цікаве