WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Своєрідність трансформації міфу в „Гуцульській п’єсі” Г.Хоткевича „Непросте” та повісті М.Коцюбинського „Тіні забутих предків” - Реферат

Своєрідність трансформації міфу в „Гуцульській п’єсі” Г.Хоткевича „Непросте” та повісті М.Коцюбинського „Тіні забутих предків” - Реферат

Своєрідність трансформації міфу в „Гуцульській п'єсі" Г.Хоткевича „Непросте" та повісті М.Коцюбинського „Тіні забутих предків"

Якщо Парнасом російської інтелігенції на початку ХХ ст. став італійський острів Капрі (тоді тут відпочивали М.Горький, В.Короленко, Г.Мачтет, І.Бунін та інші)1, то для української еліти подібним культовим місцем була Криворівня, гуцульське село в Карпатах. Улітку1911 року сюди з'їхалися: „В.Гнатюк, який тут проводив вакації з дружиною і трьома дітьми, /.../ сім'я Грушевських, Франків, Кандибів (О.Олесь), Твердохлібів, Гриневичів, Єлюків, Гнат Хоткевич, Євгенія Бохенська, чернігівські студенти-революціонери Сергій Устименко та Микола Саєнко та багато інших. Усі вони приходили до Гнатюка /.../" [21, 14]. 19 липня1911 року після лікування в Криму до Криворівні прибув і М.Коцюбинський.

У розмаїтті приятельських і творчих стосунків особливу увагу тут звертають стосунки М.Коцюбинського і Г.Хоткевича. Обоє уродженці рівнинного лісостепу, російськомовної Лівобережної України, були вражені й назавжди закохані в казковий ландшафт гуцульських Карпат. Наслідком залюбування в гуцульську етніку в М.Коцюбинського стала повість „Тіні забутих предків" (1911) і зібраний матеріал до більшого прозового твору „Годованці", Г.Хоткевич написав „Камінну душу" (1911), „Гірські акварелі" (1914), „Гуцульські образки" (1924), роман „Довбуш", завершений у 20-х роках, і „гуцульські п'єси" (термін автора) для Гуцульського театру: „Верховинці", „Добуш", „Довбуш", „Гуцульський рік", „Непросте", „Прахтикований жовнірь". Причому візитівкою обох авторів в українській класиці стали твори саме на гуцульську тематику. Н.Шумило вказує на творчу еволюцію від літературного народництва до модернізму: Г.Хоткевич з його раннім оповіданням „Добром усе переможеш" (1899) та зрілим романом „Камінна душа" (1911), а М.Коцюбинський у своєму естетичному розвитку пройшов шлях від „Андрія Соловійка, або Вченіє світ, а невченіє тьма" (1884) (в рукописному варіанті містилося уточнення „Для народу") до „Тіней забутих предків" (1911)[36, 189].

Проте якщо М.Коцюбинський приїздив до Криворівні відпочивати, то перебування тут Г.Хоткевича було вимушеною еміграцією (1905-1912). Як для М.Коцюбинського, так і для Г.Хоткевича, натхненником і посередником в обсервації самобутньої етніки гуцулів був В.Гнатюк, про що дізнаємося з його кореспонденції. Зокрема 1906 року етнограф сповіщає М.Коцюбинського: „У Криворівні жило б ся було весело, коли б хоч наполовину менше було дощу /.../ З Хоткевичем трохи читали ми „Also sprach Sarathustra", трохи він грав на бандурі, але й сам співав /.../" [14, 266]. З листа 1910 року дізнаємося, що повість „Камінна душа" (1911), як і „Тіні забутих предків" (1911), написана завдяки сприянню В.Гнатюка: „Гнат Хоткевич написав на підставі моїх матеріалів про опришків повість із гуцульського життя на 20 аркушів друку /.../" [14, 302]. Зі спогадів Гната Хоткевича довідуємося про спільний відпочинок із Коцюбинським у Криворівні: „/.../ впосліднє бачився я з Коцюбинським на Гуцульщині. Я саме возився зі своїм гуцульським театром і відбував проби в Красноїлі. Коцюбинський їхав з полонини /.../. Я скінчив саме пробу і теж вибирався додому до Криворівні, і от ми відбули цю подорож разом. Багато дечого переговорили за довгу дорогу, а коли прибули до Криворівні, була вже темна ніч. Коцюбинському треба було на той бік, а Черемош розлився, кладки нема. Я нагукав дарабчину, розпрощалися ми на березі Черемоша темною ніччю – і це було посліднє наше побачення" [33, 4-5].

Актуальність заявленої теми обумовлена наступними чинниками:

  1. Майже через століття від часу існування „Гуцульського театру" Г.Хоткевича (1909-1912) уперше видано друком його „гуцульські п'єси": „Верховинці", „Добуш", „Довбуш", „Гуцульський рік", „Непросте", „Прахтикований жовнірь" – (Г.Хоткевич. Неопубліковані гуцульські п'єси. – Луцьк: Терен, 2005. – 309 с.). Сюжет фантастичної драми „Непросте" оснований на гуцульських міфах, а тому з перспективи міфологічної критики доцільно з'ясувати її міфопоетичні моделі.

  2. У нещодавно виданому чотиритомнику „Листів до М.Коцюбинського" (2002-2003) уперше представлено сім листів Г.Хоткевича. Власне ця кореспонденція Г.Хоткевич ↔ М.Коцюбинський оприявнює гостру літературну проблему початку ХХ віку автор – текст – читач.

  3. Важливою спонукою став і різко негативний відгук Г.Хоткевича на повість М.Коцюбинського „Тіні забутих предків", що виявляє неоднозначну рецепцію міфічного матеріалу авторами, що залежить насамперед від психодуховної сфери митців. У висновку статті (до речі, написаної ще 1912 року, а опубліковану 1924 як наслідок дискусії М.Могилянський ↔ Г.Хоткевич стосовно „фатальних помилок" у „Тінях забутих предків" [див. Вступне слово Г.Александрової – С.4]) автор резюмує: „/.../ „Тіні забутих предків" – це не тільки найслабший, але попросту ганебний твір. Коцюбинський по степені тієї механічності, неохайності, з якою є зліплений, неуважності і взагалі малої участі інтелекта. Це твір вже ослабленого таланта. /.../" [33, 7].

Відтак назріло завдання глибшого проникнення у сутність літературної трансформації міфу, повнішого осмислення філіаційного характеру міфу і художнього твору різної майстерної вартості. Таким чином, у нашому дослідженні сфокусуємо увагу на теоретичних моделях трансформації гуцульського міфу у виокремлених творах – „гуцульській п'єсі" Г.Хоткевича „Непросте" (Фантастичне представлення в ІV діях) як репрезентанті „літератури для народу" і повісті М.Коцюбинського „Тіні забутих предків" як зразку високої літератури („літератури про народ" [36, 188]).

Знайомство письменників розпочалося заочно 1902 року завдяки М.Вороному, який передоручив Г.Хоткевичу видавати у Харкові повість М.Коцюбинського „Дорогою ціною". Через рік прозаїки познайомилися у Києві, згодом зустрілись на відкритті пам'ятника І.Котляревському в Полтаві. Зокрема 1905 року письменник-ніцшеанець зізнавався: „Знаєте, скажу Вам від щирого серця: коли я уперше познайомився з Вами у Києві, то серед усіх тих українських письменників, котрих можна було тоді більш-менш студіювати en masse Ви робили на мене враження іменно чоловіка і європейця серед усієї тієї маси півлюдей і культурних дикунів" [16, 213]. 1908 року Хоткевич ділиться задумом видавати твори у збірниках: „Поки що я пропонував би товариство з чотирьох людей: Ви, Винниченко, я і з поетів Олесь" [16, 215]. Проте у М.Коцюбинського така ідея особливого ентузіазму не викликає: „Ваш проект (розуміється, дуже хороший) на українському ґрунті навряд чи зміг би прищепитися. Ще б коли у нас було чимало грошей – можна б зробити пробу. У нас, бачите, нема читача. Найкраща книжка лежить роками по книгарнях. Часописи дають дефіцити. Мало не всі видавництва мають не комерційні, а філантропічні підвалини. /.../ Кажучи коротко, моя думка щодо Вашого проекту така: „страшно" (це не брак одваги). Зберіть навіть найкращі імена, це для широкої нашої публіки – згук пустий. А для горсточки... не можу ж я не тільки писати, а ще й платити, щоб мене читали" [10, 100] [підкреслення наше – І.Б.]. Однак Г.Хоткевич не відступав: „/.../ читач трошки виріс, а по-друге – і це важно – тому, що читач, очевидно, вже робить ріжницю в предметах консулювання2 і не їсть чого-будь, аби воно вийшло з кухмістерської. Отже, й „імена" не є звуком пустим і певна річ, що та „тисячка читачів", за котру Ви так вдячні видавцеві, знайде Вас і помимо видавця" [16, 217].

Критичні виступи стосовно проблеми автор – текст – читач відбуваються, головним чином, на сторінках „Літературно-наукового вісника" та „Української хати". Зокрема стаття І.Стешенка „Українське письменство і читач" зводиться до наступного: прірва нерозуміння, що утворилася між письменником і читачем, обумовлена низьким естетичним розвитком, неосвіченістю сучасного читача: „ми хочемо розцвіту ґеніїв мистецтва в найглибшому їх вияві, і хочемо такого розвою народу, щоб він міг зрозуміти найглибші мистецькі твори" [26, 326-327]. В апологетизації літератури не-масової прозирає вимога її міфогенності – „/.../ аби тільки в творі було мистецтво, яко влучна творча фантазія, аби в творі було загальнолюдське" [26, 332]. Аналогічне кардинальне переосмислення літературних перспектив здійснювалося і на сторінках „Української хати" (1909-1914). У шостому числі за 1912 рік уміщена стаття М.Сріблянського „Апотеоза примітивній культурі": автор критикує закоріненість національної ідеї в популярній, народній культурі, „простій і доступній в кожну хвилину найбільш примітивній людині" [24, 354]. Позаяк творення істинної культури (на кшталт західноєвропейській, зорієнтованої на освіченого реципієнта) не може відбуватися за принципом „для народу і по-народньому", виводиться категоричний висновок: „Все, що хоче жити і творити, мусить спустити завісу на сцені, де стоїть утворена українофілами апотеоза примітивній культурі – фантастичний народ, і вийти на свіже повітря дії, руху, праці, індивідуальної творчости во ім'я складности глибини, розмаху, в горнилі неясности во ім'я загадкової, глибокої блакиті вищости" [24, 361] [курсив наш – І.Б.]. Таким чином, у нечітких, метафоричних висловах оприявнюється, за словами Т.Гундорової, „культурний мітологізм раннього українського модернізму. Він особливо виявився в спробі синтезувати національну естетичну культуру, інтегруючи ідеї культурного індивідуалізму та форми народної культури" [2, 139].

Обидва автори послуговуються спільним матеріалом – ореол гуцульських колективних уявлень та вірувань: міфологія (міф про лісну, відьом), ворожіння, знахарство, фетишизм тощо, репрезентовані в етнографічних розвідках В.Гнатюка та „Гуцульщині" В.Шухевича. Проте трансформують цей матеріал у творах по-різному. Слід зазначити, що твори написані одного року – 1911, причому п'єсу „Непросте" Г.Хоткевич написав спеціально для репертуару гуцульського театру, ним очолюваного: „Для театру гуцулів треба гуцульської п'єси" [30, 548]. 1909 року в селі Красноїлля „з напівграмотних, а то й зовсім не грамотних селян організовується артистичний гурток, який згодом переростає в цілий театр. При створенні театру вміння Г.Хоткевича знаходити щирі таланти в народних глибинах принесло нечувані результати. Йому вдалося розгледіти, оцінити, а головне, показати спільноті оригінальні зразки „наскрізь народного театру", що були закладені в гуцульській народності" [23, 89]. Яна Партала зазначає, що режисер сумлінно дбав про етнографічну та побутову точність [23, 88].

Loading...

 
 

Цікаве