WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Літературознавча спадщина Івана Стешенка крізь призму компаративістики - Реферат

Літературознавча спадщина Івана Стешенка крізь призму компаративістики - Реферат

Така сила творчого духу, що витворює в мистецтві нове життя, проявляючи індивідуальне або національне своє" [10, 78].

"Цілком оригінальної творчості нема, цілком оригінальної творчості не може і не повинно бути" [19, 322], – продожував І. Стешенко у праці "Українське письменство і читач", наголошуючи, що оригінальне полягає в сполученні матеріалу, загальне – в матеріалі. Він наводить багато прикладів наслідування: Лермонтовим – Байрона, Байроном та Шіллером – Гете, Пушкіним – Шекспіра, Достоєвським – Гоголя, Ніцше – Достоєвського, адже кожна національна культура складається з багатьох чужих елементів, які часто досить важко відрізнити від своїх. Тому вимагання повної оригінальності твору – цілковите нерозуміння справи: "без наслідування обійтися не можна і в ньому в великій мірі є рятунок оригінального духу" [19, 324]. Вказування на чужі впливи не знижує цінності і навіть оригінальності твору, бо неоригінальне дуже часто підвищує цінність оригінального. Немає й оригінальних всесвітніх літератур, "коли вони дійсно всесвітні – себто стоять на високому ступні людського розвою і мають зносини з письменством других народів" [19, 329]. Тому й критика має бути не класова, народна чи національна, а суто мистецька, естетична. Критики, на його переконання, мають більш придивлятися до законів творчості і тільки на підставі них творити закони критики. Тому він полемізує з критиками типу Новицького, якого дратує те, що Леся Українка пише "під Байрона і Гауптмана", Олесь перекладає Лонгфелло, Чупринка, Філянський та інші пишуть під російського інтелігента. Нічого поганого в цьому І. Стешенко не вбачає, для нього "одбивання в своїх творах мотивів всесвітнього життя й творчості – се ж головний чинник національного оживлення" [19, 329].

Полемізував І. Стешенко і з І. Франком, насамперед із його поглядами на однойменні Шевченкові твори – поему та повість "Наймичка". Відповідь на питання, як Шевченко користувався одним своїм твором як взірцем для іншого, на думку І. Франка, могла дати ключ і до того, як він користувався чужими зразками, а, отже, уточнити потребу і межі застосування до його творчості теорії впливів. Проте якщо І. Франко прагнув насамперед збагнути причини неоднакового мистецького впливу однакового сюжету у творах різних жанрів та простежити його модифікації, то І. Стешенко вважав головним завданням вказати причини написання Шевченком російськомовних повістей. Літературознавець переконаний, що виконати це завдання можна тільки шляхом порівняння паралельних за сюжетом українських творів Шевченка з російськомовними, вважаючи, що таке порівняння дасть змогу зробити висновки і в сфері психології мистецької творчості. Якщо у І. Франка Шевченко-поет у "Наймичці" наслідує прозаїка, повість редукується до поеми, то у Стешенка, навпаки, поетичний твір розростається до масштабів повісті. Російськомовні паралелі Шевченка, на його думку, засвідчують згасання творчої енергії, оскільки вона йде на опанування незвичною формою втілення думки. Для появи повістей перед поемами він не бачить жодного внутрішнього чи зовнішнього стимулу, оскільки перед цим Шевченко мав невдалий досвід написання поетичних творів російською мовою, за які "одержав догану від земляків" [17, 71]. Тому ненормальним явищем критик вважає перехід від чужих, неорганічних форм до рідних.

Такою ж неорганічною вважав І. Стешенко російську мову для Гоголя, продемонструвавши ці погляди ще в студентські роки. Його праця про Гоголя одержала лише срібну медаль тому, що професор Т. Флоринський написав у рецензії, що автор взагалі виявляє сепаратистичні тенденції, які полягали в тому, що І. Стешенко написав, що Гоголь був би ще кращим письменником, коли б писав мовою свого народу [20, 98]. Тому І. Стешенко негативно поставився до терміну М. Петрова "українські твори Гоголя", оскільки вирішальними моментами, на його думку, є не зміст творів, не національність автора, а те, що ці твори "не були кільцем в ланцюгу розвитку нашого письменства" [15, 14]. Тому ближчою до дійсності він вважає традиційну дефініцію "повісті Гоголя з українського життя". Він не погоджується з думкою М. Петрова, який вважав переступом слова М. Костомарова про ліпший вигляд повістей Гоголя, коли б вони були написані українською мовою. Він вважає таку пораду цілком справедливою, оскільки вона ґрунтується на психології творчості, а для повноти національної картитини життя мало одного національного змісту, а "мусять бути ужиті всі національні фарби і образи, якими в поезії виключно являється національне слово" [15, 14]. Не погоджуючись із твердженням М. Петрова про те, що Стороженко був наслідувачем "українських творів Гоголя", І. Стешенко наполягає на тому, що коли вже й виводити від когось Стороженка, то тільки від Квітки-Основ'яненка. Головне, що єднає Гоголя зі Стороженком, на його думку, це етнографічність, яку вони, проте, виявляють різним способом. У Гоголя це – малювання зовнішнього боку українського побуту, прикрашене різними народними легендами, повір'ями, етнографічність Стороженка – "одухотворення і втілення проявів народної мудрості, ілюстрація народних присловів чи приказок цілими белетристичними начерками і до того на вповні народному ґрунті" [15, 13], отже, показ внутрішнього життя народу. Полемізує І. Стешенко і з твердженням, що Стороженко був близьким до Гоголя в історичних творах. На переконання І. Стешенка, звернення до історико-легендарної тематики ще не дає підстав для встановлення залежності. Літеартурознавець контурно окреслює художній механізм творчості обох письменників. Тексти Стороженка, за його спостереженнями "носили на собі пятно реалізму" [15, 14], і не можуть стояти в одному ряду з творами такого ж типу Гоголя "з їх романтично-бенгальським освітленням" [15, 14], тому розмови про імітацію Стороженка Гоголю він вважає великою натяжкою, що не відповідала дійсності.

Тому значно вище, ніж працю М. Петрова, І. Стешенко характеризує книжку Н. Котляревського "Николай Васильевич Гоголь" (1902), зазначаючи, що автор мав на меті показати творчість Гоголя "на тлі російського письменства; він характеризує напрями і взагалі істоту писання попередників та сучасників Гоголя і таким порівняним методом доводить, що дав Гоголь нового російському слову і в чому його заслуга" [15, 2]. Таку постановку питання І. Стешенко вважає правильною, а його студіювання – справжнім внеском у науку.

Прагнучи об'єктивно ставитись до творчості кожного поета, І. Стешенко виступав проти панегіричного захоплення творчістю Шевченка, яке, зокрема, продемонстрував С. Єфремов, доводячи, "що рівного Шевченку нема навіть у всесвітній літературі, що він трохи як не впав з неба, одне слово, що Шевченко з геніїв геній" [18, 1]. Говорити про повну самостійність Шевченка, вважає І. Стешенко, це значить "нехтувати здобутками науки, що в особах Дашкевича, Колесси і др. давно вже показала, оскільки історичні погляди Шевченка вироблювали під впливом польсько-української школи, потім Рилєєва, Маркевича, Метлинського і др" [18, 3]. Визнання факту цієї залежності, – акцентує І. Стешенко, – не є зниження Шевченкового генія, бо "важливо не тільки що (виділ. авт. – Г. А.), але й як позичати та висловлювати" [18, 3], і тут, звичайно, першість належить Шевченкові. Тому немає потреби звеличувати Шевченка, принижуючи чи протиставлюючи йому інших всесвітніх геніїв, оскільки від такого протиставлення не виграє ніхто, і насамперед його не потребує Шевченко, творчість якого заслуговувала насамперед уважного прочитання, а не порожнього возвеличення. У ставленні І. Стешенка до Шевченка означаються загальнотеоретичні проблеми, характерні для його часу. Значення Шевченка, на думку літературознавця, дуже велике: "він поет трудящих мас, поет національний, поет всеросійський, всеслов'янський і всесвітній, бо писав про різні народи і висловлював думки, усім поступовцям спільні" [12, 6]. Як бачимо, тут переплетені соціальні, національні і вселюдські критерії. Згодом дослідник ще більше педалюватиме на соціальних чинниках. Зокрема, щоб оцінити творчість Квітки-Основ'яненка, на його думку, потрібно "докладно знати, які соціальні погляди проводив він у своїх творах і яким соціальним верствам служив він" [12, 7].

Теоретично і практично розробляючи окремі аспекти компаративістики, стверджуючи, що українська література "походить з самого давнього часу і йде без перерви" [12, 1], він прагнув створити синтетичну працю: про це свідчать його незакінчені рукописи "Історія української літератури", "Очерк украинской литературы ХІV –ХVІІІ в.", "Українська література після реформи 1861 р.". Історію одного літературного жанру досліджує він у своїй найбільшій друкованій праці "Історія української драми", т. І (1907), яку, на жаль, не було продовжено. Розглядаючи кроки поступу українського театру, він зупинився на характеристиці його драматичних зародків у весільній драмі. Вже усна народна творчість (весільна драма) зустрілася з різними впливами, "від яких залежала форма існуванння української національної драми" [11, 135]. Хоча візантійське православ'я перейшло в однаковому вигляді і до українців, і до росіян, через історичні умови воно було різним. Росія була відрізана від стосунків із західною Європою і виробила в собі "риси відчуженості і відлюдності, і підозрілих відносин до всього чужого" [11, 144]. Українському народові здавна довелося вступати в зв'язки з різними народами і через те він "у всіх сферах свого життя не став цуратись різних впливів і засвоював здобутки чужої культури" [11, 145]. Тому І. Стешенко поділяє думки М. Петрова та І. Франка про те, що наша драма розвивалася у річищі західноєвропейської. Проте він визнає, що, незалежно від чужих впливів, наша драма, як і всесвітня, "теж, може, мала вдачу літургічну, хоча й не зовсім розвинену" [11, 151]. При цьому органічні елементи нашої літургічної драми зустрілись із розвиненими зразками західної шкільної драми, тому старі й нові форми і напрями запанували у нас одночасно. Найперші пам'ятки нашої драматургії – шкільні драми – І. Стешенко характеризує за змістом як релігійні, з пасіонально-різдвяними сюжетами, що були за формою не чистими містеріями, а змішаними з мораліте, що прийшли до нас із Польщі. Важливим було і спостереження, що драматична містеріальна творчість близька у всіх європейських народів через спільне джерело запозичення, тому, розглядаючи відповідні твори, "мимоволі головна увага звертається на те, чим одрізняються, а не чим подібні ті твори" [11, 206]. Заслугою І.Стешенка був аналіз змісту, форми й мети української драми паралельно із західноєвропейською драмою із застосуванням історії, опертої "на порівнючих даних" [11, 3], поєднаної з критикою. Такий підхід дав йому можливість простежити еволюцію української драми як постійне наближення до світськості.

Loading...

 
 

Цікаве