WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Літературознавча спадщина Івана Стешенка крізь призму компаративістики - Реферат

Літературознавча спадщина Івана Стешенка крізь призму компаративістики - Реферат

Літературознавча спадщина Івана Стешенка крізь призму компаративістики

Літературознавча спадщина Івана Стешенка (1873-1918) все ще належить до маловідомих, хоча до 120-річчя від дня його народження вийшов збірник "Український педагог Іван Стешенко", а його державотворча й культурно-освітня діяльність відображені в працях Л. Білецького, О. Тулуба, С. Сірополка, В. Білоцерківського, В. Головченка, В. Верстюка, Ю. Хорунжого та ін. Певна увага приділялася лише його котляревськознавчим працям (М. Кучинський, Н. Гаєвська), які, хоча і посідають центральне місце у спадщині цього діяча, все ж не обмежують кола його зацікавлень. Тому мета нашої статті – актуалізувати доробок ученого, який заявляв про можливості вітчизняного літературознавства початку ХХ ст. і вплинув на розвиток, зокрема, компаративного напряму в ньому – недаремно Л. Білецький зараховував І. Стешенка до представників теорії наслідування [1, 362].

У 1898 р. журнал "Киевская старина" опублікував дві праці на однакову тематику, автори яких, порівнюючи "Енеїду" І. Котляревського з іншими переробками поеми Вергілія, особливо звертаючи увагу на її відношення до "Вергилиевой "Энеиды", вывороченной наизнанку" М. Осипова, між якими була помітна схожість, а то й збіги, дійшли абсолютно протилежних висновків: І. Стешенко доводив, що Котляревський наслідував Осипова, який копіював Блюмауера і широко користувався Вергілієм, М. Дашкевич – про те, що українська "Енеїда" могла з'явитися і без впливу російської поеми. Ця розбіжність у підходах до конкретного літературного твору не давала підстав вважати позицію одного з дослідників справедливою, а другого – помилковою. Думку про те, що Котляревський використав твір Осипова, підтримав і І. Франко, проте, оскільки міркування І. Стешенка були надміру категоричними, зазначав, що з критика той "дуже часто робиться адвокатом" [21, 37]. На підставі таких полярних підходів не можна було робити висновок, що одна інтерпретація тексту була правильною, відповідала об'єктивному критерію у шкалі порівнянь, а друга, протилежна – помилковою. Якщо підходити до тексту одновимірно, з апріорною установкою, тоді рацію треба було визнати за кимось одним: або за М. Дашкевичем, або за І. Стешенком. Відзначаючи важливість розвідок М.Дашкевича та І.Стешенка, І.Франко в рецензіях на їхні статті радив їм шукати нові матеріали, які б дали відповіді на нерозв'язані питання.

Після опублікування П. Житецьким (1899) списка "Енеїди", що належав протидиякону М. Заградському та Болховітіновського списка, який виявив М. Петров (1901), та текстологічного вивчення найдавнішої редакції твору М.Дашкевич остаточно відмовився від думки про незалежне походження української "Енеїди" від поеми М.Осипова, аргументуючи це, насамперед, назвою твору ("перецыганенная"). Проте він наполягав на самобутньому характері творчості І. Котляревського та не відкидав можливості впливу на нього інших творів, окрім пародії М. Осипова (Скаррона, Майкова та ін). Оцінюючи цю статтю М. Дашкевича, І.Стешенко висловив своє задоволення від того, що шанований професор змінив свою думку і визнав залежність поеми Котляревського від М. Осипова. Проте редакція журналу обачно зробила примітку: "Дотеперішні досліди не дають нам ще до такого категоричного висновку тривкої научної підстави" [14, 24].

Праця І. Стешенка "Поэзия И. П. Котляревского", що складалася з двох частин, надрукованих у журналі "Киевская старина", – "И. П. Котляревский и Осипов в их взаимоотношении" та "И. П. Котляревський в свете критики", стала підсумковою в огляді дискурсу, присвяченого "Енеїді" в ХІХ ст. і була висунута на здобуття Пушкінської премії Російської імператорської академії наук. Премію одержали і І. Стешенко, і А. Кримський, автор рецензії на його монографію.

А. Кримський критикував надуживання порівняннями, які повсякчас фігурували в праці І. Стешенка: якщо збігаються бурлескні строфи у Осипова і Котляревського, то зрозуміло, що один з авторів користувався текстом іншого, а не обидва запозичували у Вергілія. Паралелі з оригіналом, які подавав І. Стешенко, у такому разі були зайвими, адже серйозний тон античної поеми не допускав сатиричного ставлення до національних героїв, тому таке порівняння наперед не мало для себе підстав. Проте головний недолік праці І. Стешенка, на думку А. Кримського, полягав у тому, що той, "порівнюючи суто зовнішній бік різних "Енеїд", випустив з поля зору порівняння їх внутрішньої (виділення автора – Г. А.) спорідненості чи неспорідненості, т. з'ясування самостійності Котляревського" [3, 60]. За твердженням І. Стешенка, субстанція української "Енеїди" – це перероблена фабула російської переробки, змінена впливом української поезії і побутовою колоритністю настільки, що її "скоріше потрібно розглядати як майже цілком самостійний твір" [6, 82]. А. Кримський переконує, що насамперед потрібно з'ясувати, чи були твори Котляревського гідним, національним проявом українського духу, чи ж, як ствержував Куліш, це була антинаціональна балаганщина, вкрай образлива для української національної самосвідомості. Єдиним способом розв'язати це питання фактично, а не апріорно, стверджує А. Кримський, було б наукове порівняння з низкою творів української літератури ХVІІІ ст. Стешенко усвідомлював необхідність порівняльних студій у системі національної художньої культури, вважав, що таке порівняння має бути дослідженням про генезу української "Енеїди" як еволютивної форми в ряду власних творів української літератури [6, 82], стверджував, що твори Котляревського продовжують традиції вітчизняної літератури ХVІІІ ст., але далі констатацій не піднявся і не показав, як і в чому виявилась ця спадкоємність. Таке порівняння зробив уже після нього П. Житецький, і воно з'ясувало тісний органічний, генетичний зв'язок Котляревського з попередньою українською літературою, показало, що "перелицьована "Енеїда" більше всього прямо продовжує літературу дяків-пиворізів" [3, 62], а його драматичні твори – спадкоємне продовження драматичних інтерлюдій. Метод, який пропонував І. Стешенко, не задовольняв А. Кримського насамперед своєю поверховістю. Випадкові збіги або дрібні ремінісценції, які клалися в основу його зовнішніх порівнянь, тільки зачіпали справу, не сягаючи вглиб. Він зовсім не пояснював причин "впливів", не з'ясовував безпосередньої генетичної залежності між порівнюваними творами. З'ясовуючи насамперед самостійність поеми, І. Стешенко виявив тільки контактну, а не новаторську суть "Енеїди", не розкрив художні можливості тексту. Таким чином І.Стешенко приєднався до тих учених, які вважали, що Котляревський насамперед спирався на російську літературу (О. Котляревський, М. Драгоманов, М. Петров, О. Пипін, О. Соболевський, пізніше – М. Євшан), а не шукали її коренів у національному ґрунті (О. Огоновський, О. Колесса, С. Смаль-Стоцький, О. Єфіменко, І. Франко, С. Єфремов, С. Русова та ін.).

У своїй промові на відкритті пам'ятника І. Котляревському в Полтаві І. Стешенко вже врахував дослідження П. Житецького і проголосив, що Котляревський вивів творіння своїх попередників, безіменних мандрованих дяків-пиворізів в удосконаленому вигляді на широке поле світової літератури, "ввів рідну літературу в пантеон безмертя" [8]. Вперше роль Котляревського прирівнювалася до ролі літертурних реформаторів: він ввів Україну "в коло культурних націй і тому посів в Україні таке місце, як Данте в Італії, а Пушкін в Росії" [8]. Це було розвитком поглядів М. Дашкевича, який встановив типологічну спорідненість сатиризму Котляревського з концепцією великих сатириків – Еразма Роттердамського, Аріосто, Рабле.

Говорячи про вагу для України творчості Котляревського, яка демонструвала, що її народ має давню історію та високу культуру, І. Стешенко відзначав це і в своїх лекціях: "Громадські впливи творчості Котляревського злучились з іншими, що йшли до нас просто з Заходу або з Московщини, але творили одні наслідки" [12, 7]. Це насамперед романтичний і сентиментальний напрями. Наслідки цих впливів, насамперед "літературне козакофільство і взагалі вкраїнолюбство поширилось значно і простяглося навіть на чужі літератури" [12, 7]: в російській літературі його представляли Гоголь, Маркевич, Рилєєв, у польській – Мальчевський, Гощинський, Залєський, Падура.

Характерно, що під впливом М. Дашкевича, позиція якого полягала не стільки в тому, щоб, висловлюючись сучасною термінологією, показати перевагу одного тексту над іншим, як у тому, щоб простежити логіку змін у співвідношенні текстів і на цій підставі окреслити напрям руху, перспективу розвитку літератури, змінюється і загальний тон аргументації в пізніших розвідках І. Стешенка. В 1911 р. він ще раз звертається до порівняння "Енеїди" Котляревського, цього разу – з поемою Котельницького, який закінчив роботу Осипова. Текстологічний порівняльний аналіз дав змогу йому зробити висновок, про те, що знайомство з переробкою Скаррона дещо позначилося на поемі Котельницького, але зовсім не відбилося на творі І. Котляревського, так само його "Енеїда" не має нічого спільного з Блюмауеровою. За спостереженнями І. Стешенка, український письменник керувався тільки латинською "Енеїдою" і твором Осипова, а потім Котельницького. У цій його студії знаходимо міркування, що були цілком суголосними думкам М. Дашкевича, який вказував, що для дослідників літератури визначальним критерієм має бути художня вартість твору. "Слід мати на увазі, –писав він, – що в художніх творах важлива не стільки оригінальність фабули, скільки її опрацювання, той духовний зміст, який вкладається в запозичений сюжет. Дант, Бокаччо, Аріост, Шекспір, Мольєр, Гете не придумували власних фабул, а брали їх з літературних творів, які потрапляли їм до рук, чи з народної словесності. Великі корифеї творчості не раз тільки переробляли готові перекази, й, тим не менше, ніхто не буде знижувати на цій підставі вартість їхніх творів. Вони, хоча є переробкою схем, що раніше вже були в обігу, вирізняються значними достоїнствами, яких позбавлені попередні літературні опрацювання тих самих сюжетів" [2, 32]. Саме тому, на його думку, вивчення питання про ступінь оригінальності тих чи інших літературних творів вимагає великої обачності у міркуваннях. Він вимагав встановлювати схожості й аналогії з чіткістю і обережністю, щоб уникнути неправильних оцінок. І. Стешенко цілком солідарний з ним: "Різні чужі елементи, що знаходяться в якійсь національній творчості – річ не головна. Сила національного таланту в тім і проявляється, що він по-своєму перетворює готові форми і дає те, чого в первотворі нема. І це не тільки відносно націй, а й щодо окремих талантів однієї нації: кожний талант є ... специфічна духовна енергія, що, при однаковому матеріалі, дає особливі форми й зміст. Шекспір багато перероблював, Гете писав на неоригінальні теми, але їх твори виходили оригінальним цілим і, як такі, досі хвилюють наші серця.

Loading...

 
 

Цікаве