WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Монолог та діалог як засоби вираження духовності у вертепній драмі ХVІІІ століття та в п’єсі П.Куліша “Іродова морока” - Реферат

Монолог та діалог як засоби вираження духовності у вертепній драмі ХVІІІ століття та в п’єсі П.Куліша “Іродова морока” - Реферат

Антидуховність торжествує уже з перших сторінок п'єси – Ірод зухвало заявляє: "...цар я на всю губу" [, 303], а тому "...закував у кайдани людську матір Правду" [, 302]. А ще він "...людей ріже по своїй охоті" [, 304]; вихваляється ще й тим, що йому служить сам Чорт, та біда його ("морока") полягає в тому, що Чорта не боїться "запорізький дух" [, 303]. Такий "місточок" між біблейською Іудеєю і козацьким Запорожжям одразу переводить усі події в площину України ХVІІІ ст. Ірод і Кривда, дізнавшись про те, що "Народивсь у Віфліємі... той, що буде на всім світі вовік царювати!" [, 305], вирішують винищити всіх немовлят: "Сердюки! рушайте, ріжте всі маленькі діти!" [, 308].

Більше того, страшний, демонічний дух цього наказу Ірода, підсилений реплікою: "Не живіте ні одного, всіх повибивайте" [, 308]. Він не просто закликає слуг заробити владиці "вічний пам'ятник" [, 316] і славу, а й зробити це "у крові купанням" [, 316]. Очевидне людиноненависництво й безпощадне властолюбство породжують у читача ХІХ століття роздуми про демонізм Петра І, котрий безпощадно розправився з київським гетьманом та з тисячами реєстрових козаків.

Розуміючи справжню силу Запорожця, Ірод умисно й підступно характеризував його як "волоцюгу" й "пиятика", як нездатного ні на що, і думає, що отримає з того політичні дивіденди.

Так, владика не просто спрямовував свої думки, дії та вчинки на творення зла, а й отримував від усього того велику насолоду – вищий прояв антидуховності.

П. Куліш уже на початку п'єси звертає увагу читача і на те, що дружина Ірода Кривда сидить на престолі "...с поникшею головою" [, 302]. Але виявилося, що вона сумувала не від того, що комусь чи їй самій дуже погано, – їй було просто "скушно" без творення зла. А коли вона дізналася про народження майбутнього духовного царя Іудеї, вона одразу оживилася і дуже категорично заявила:

Ні, сього не буде!

Чиє небо, чиє пекло,

мої будуть люде! [, 305].

Для Кривди, як і для Ірода, сама думка про можливість втратити владу є не тільки несподівана, а й ненависна. Тому ж Кривда готова піти на будь-які злотворчі дії, аби зберегти своє владарювання. Для цього вона ладна підкорити навіть усю нечисту силу:

...не дам новомуцареві

на престолі сісти.

За попихача у мене

буде Ірод з Чортом... [, 318].

Але звістка про те, що Правду випущено й "розбито кайдани", Кривду просто приголомшила: "Кривда падает в обморок" [, 309]. Ця дійова особа відверта у своїх злих намірах і злодіяннях, у своїх негожих стосунках з підлеглими. Поки був живий головний із них, їй жилося добре, а коли помер, то "без нього не живеться" [, 316]. Кривда здатна й на крайній захід – вона готова звернутися і до Іуди (досить прозорий натяк на характер і дії колишніх козаків-зрадників), щоб знищити Ісуса:

Я під його потай миру

підішлю Іуду

та й довіку на сім світі

царювати буду [, 318].

Кривда підступно виправдовує свій потяг до беззаперечної влади бажанням "...усе ледаче кодло вигубити зразу" [, 318]. Тобто Кривда всі свої думки, слова, дії та вчинки спрямовує тільки на творення зла – вона символізує демонічну антидуховність.

Смерть П. Куліш представив "...сухореброю, шершавою бабою" [, 314], в усіх діях та вчинках якої втілена ненависть до життя:

Мушу раз у раз косити

направо й наліво,

щоб пустинею здавалось

царство, всім на диво [, 310].

Як і Кривда та Ірод, Смерть уперше запанікувала тоді, коли їй не вдалося "скосити" Запорожця:

Я вже косу поламала

не одну на злюці,

а в його нема ні страху,

ні жаху на думці [, 327].

Своє безсилля перед Запорожцем Смерть виражає в тому, щоштовхає його в"...брюхо костлявою ногою" [ , 327].

Таким чином, Смерть постає як втілення вічної і невтомної антидуховності – вічної ненависті до всього живого на Землі. Може саме тому тут, як ніде в іншому творі, П. Куліш використав біблійні мотиви для характеристики сучасної йому реакції і для утвердження ідеї непереможного й вічного поступу життя, котре постає втіленням вищого прагнення до добра, а, отже, й втілення вищої духовності взагалі.

Дійова особа, у якої "...душа скнара та мерзенна" [, 322], приніс Іродові та Кривді звістку про неминучий кінець їхнього царювання. Жид, розуміючи, що такий поворот історії призведе до того, що "...усі вбогі, всі голодні будуть словом ситі" [, 306], починає задумуватися й над тим, як жити далі, адже тепер усе "пропало... / що на світі панувало, / грошики збирало" [, 307]. Він розуміє те, що сила і злість вирішують багато, але всьому цьому приходить край, і тоді доводиться за всі гріхи розплачуватися. Тому Жид вирішує покаятися, визнаючи свої найстрашніші провини:

...ми душили вбогу Правду

літом і зимою;

Не пускали світла в школи,

церкви замикали... [, 312].

І хоча цей скнара усвідомлює, що йому "...не буде там поживи, де сіяє світ науки..." [, 312], надії не покидають його.

Отже, керуючись лише егоїстичним принципом і задовольняючи лише матеріальні (бездуховні) потреби, цей персонаж здатен не тільки визнати себе винним, а й знайти в собі сили, якщо не "змити", то хоча б "відмолити" свої гріхи.

На перший погляд, усе, що є огидного й демонічного у світі, втілено в Чортові: то він дуже улесливо поводить себе з Кривдою, бо розуміє, що її влада сильніша, впливовіша, ніж влада Ірода (Чорт називає її "моя слава, цяця моя люба!" [, 321]; то він підбурює й Кривду, й Ірода на розправи; то сіє "межи люди" сумніви й паніку, лиходійства й злість. Більше того, він має наміри "...гайдамаку вкинути у пекло" [, 326], щоб "насолити" навіть своїм ближнім – "всім би злюкам на сім світі стало тоді тепло" [, 326]. І все ж, може тому, що дії Чортай повинні бути злотворчими, вони сприймаються не такими страшними і злими, як вчинки людей – чорт лише підбурює, а творять зло все-таки бездуховні люди. Вони і є, на думку драматурга, основними злотворцями – антидуховними та бездуховними істотами.

І все ж найбільше уваги П. Куліш приділяє Запорожцеві: він "Входит торжественно... На нем вся одежда сияет яркими цветами и новизною" [, 323]. Герой-козак перед Іродом і Кривдою одразу розкриває свої недвозначні наміри: "Я з вас, клятих людоморів, / видавлю олію!" [, 323]. Він бачить своє призначення в тому, щоб нищити все вороже людям, все несправедливе: "Треба жити, треба й бити: / наша доля така" [, 326]. А вища й кінцева мета його діяльності – "...боронити від нахаби матір Україну" [, 326].

І тут автор ідентифікує його місію з місією козацтва, з духом визвольного руху, адже Запорожець не просто бере на себе відповідальність криваво карати антидуховних "людоїдів", він хоче знайти найтяжче для них покарання – примушує "...дивитися очима на людськую волю" [, 329].

Крім того, Запорожець наставляє людей на добро та на вдячність Богові:

А ми в світі будем жити,

господа хвалити,

що нам Правду, стару матір,

дав оборонити... [, 330].

Отже, це – високодуховний персонаж, бо він має високі та світлі думки й наміри, готовий пожертвувати своїм життям заради Батьківщини.

Виразниками діаметрально протилежних настроїв, намірів і дій у п'єсі виступають і два хори: Ангельський та Демонський.

Так, перший хор бачить своє призначення у возвеличуванні та уславленні добротворення, у вияві радості від діяльності добротворців і перш за все – Бога: "Слава богу... Минулося добрим людям віковічне лихо..." [, 311]. А Демонський хор, навпаки, страждає від того, що у світі множиться добро. По суті, вже у назвах цих хорів закладено протистояння добротворення і злотворення – духовності та антидуховності. А все це значить, що П. Куліш, вмотивовуючи у текст твору ХІХ ст. два антично-бароковських елементи (Ангельський та Демонський хори), намагався, як і драматурги ХVIII ст., передати змістом їхнього співу народні погляди на козацтво – і схвальні, і протилежні.

Таким чином, у цій п'єсі П. Куліш представив керівників держави демонічно антидуховними (Ірод і Кривда), у злотворенні їм поступаються навіть Чорт і Смерть. А всій цій антидуховній зграї протиставлено світлу душу і праведний дух Запорожця. І як би ми не "дешифрували" образи й характери дійових осіб, треба визначити головне: П. Куліш дуже вдало й прозоро, а не двозначно (як це прийнято вважати) у біблійно-вертепній містерії поставив і розв'язав вічну проблему: чим закінчують криваві властолюбці – неминучим і безпощадним покаранням.

Отже, П.Куліш у ХІХ столітті актуалізував вертепний сюжет про царя Ірода, який дуже був популярним у ХVІІІ столітті. Популяризація вертепного сюжету не набула у ХІХ столітті такого масового характеру, як це було в ХVІІІ столітті. А причини цьому було декілька: по-перше, у ХІХ столітті лише окремі письменники-народовці (П.Куліш) вдавались до жанру вертепної драми, аби поступово ввести його як складову частину народного театру, адже тематика й проблематика нижніх поверхів вертепу вже активно впроваджувалась в українських водевілях першої половини ХІХ століття; по-друге, суто специфічні діалоги вертепної драми ХVІІІ століття не прижилися у вертепній драмі П. Куліша "Іродова морока", оскільки на їх зміну прийшли чітко вибудовані монологи, в яких розкриваються думки, наміри й прагнення дійових осіб. І вже зовсім поодиноким явищем стала вертепна драма на початкуХХ століття.

Література

  1. Кисіль О. Українській вертеп. – Пт., 1916. – 79 с.

  2. Козлов А. Українська дожовтнева драматургія. Еволюція жанрі: Навчальний посібник. – К.: Вища школа, 1991. – 200 с.

  3. Куліш П. Твори: В 2 х томах. – Т.2: Чорна рада: Хроніка 1663 року; Оповідання; Драматичні твори; Статті та рецензії. – К.: Дніпро, 1989. – С.302-332.

  4. Сулима М. Українська драматургія ХVІІ-ХVІІІ ст.. – К.: ПЦ "Фоліант"; ВД "Стилос", 2005. – 368 с.

  5. Пави П. Словарь театра. – М, 1991. – С. 420-422.

  6. Українська Література ХVІІІ століття. – К.: Наукова думка, 1983. – С. 415-444.

  7. Федас Й. Український народний вертеп (у дослідженнях ХІХ-ХХ ст..). – К.: Наукова думка, 1987. – 184 с.

  8. Хрестоматія давньої української літератури (до кінця ХVІІІ ст.) / Упоряд. академ. О.Білецький. – К.: Рад. школа, 1967. – 783 с.

Loading...

 
 

Цікаве