WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Сімейна мелодрама „Жидівка-вихрестка” І.Тогобочного як твір „Масової культури” - Реферат

Сімейна мелодрама „Жидівка-вихрестка” І.Тогобочного як твір „Масової культури” - Реферат

Увиразнення зазнають сексуального аспекту у перерахованих текстах засвідчує зміна статусу героїні (із дівчини на жінку), і підставовий мотив, що стає причиною смерті (заздрість суперниці, хтивість старого чоловіка, хитрощі на користь своєї дочки). Останні, як бачимо, більш характерні комедії та казці.

Ще одну спільну рису мають усі із щойно названих п'єс – подвоюючу тематичну структуру, на якій будує автор фрейму. У „Глитаєві" М. Кропивницького дві теми перебувають між собою у метонімічних відношеннях, адже історія обдуреної Олени докладається до дискретно представленої долі розореного Бичком Мартина Хандолі. І.Тобілевич у мелодрамі „Наймичка" рамочною зробить історію про інцест, батьківство Цокуля перетворивши на таємницю; сюжетна тема одурення Харитини розбещеним господарем дасть змогу проблематизувати мотив свого/чужого; драматург впритул до останньої сцени витримує метафоричну паралель двох тематичних історій. У п'єсі М.Старицького сюжетна історія – обмови, непорозуміння, заздрість суперниць, отрута-чари – врощується у конфлікт „нового героя" Михайла Ляшенка із батьками, ставши гіперболізованим випробуванням; експозиційна частина, яку складають сатиричні картини великопанського побуту, за обсягом сцен доволі велика; а принцип поєднання тематичних історій нагадує кумулятивний. Загалом перед нами явні ідеологічні маніпуляції М. Кропивницького, І.Тогобочного, М.Старицького.

У книзі Дж.Сторі „Теорія культури та масова культура" подаються результати досліджень глядацьких відгуків американського серіалу „Даллас", один із них – гіпотеза про механізми дії мелодраматичної уяви, що здатна при певному культурному багажеві та глядацькій налаштованості забезпечити тривкі та сильні переживання. „Авторка [Ан/г] пов'язує це з думкою, що згідно з нею „Даллас" можна тлумачити на двох рівнях: рівні денотата та рівні конотації. Рівень денотата – це буквальний зміст серіалу, його загальний сюжет, взаємини персонажів тощо. Під рівнем конотацій Анг має на увазі асоціації, висновки, викликані сюжетом, стосунки персонажів тощо. /.../ У світі, позбавленому визначеності релігії, мелодраматична уява становить засіб структурування дійсності за допомогою значущих контрастів і конфліктів. Як оповідна форма, що включає в себе властиві мелодрамі перебільшені контрасти, конфлікти та емоційні надлишки, „Даллас" дуже вдало живить і проявляє мелодраматичну уяву" [10, 206-208]/. Асоціації важко виявити й зафіксувати, однак можна йти від текстуального аналізу. Дж.Г. Кавелті пропонує опиратися на дескрипцію літературних стереотипів-формул певної епохи – тобто на синхронному зрізі. „Літературна формула являє собою структуру оповідних чи драматургічних конвенцій, уживаних у надто значному числі творів" [4, 34]. Вважаю за доцільне розрізняти формули за походженням, якщо це можна встановити, та формою вираження: сюжетні ситуації, характери-типи, дискурси. Формульними дискурсами називаю невеликі за обсягом монологи мелодраматичних героїв, що своїм змістом вказують на конвенційне змалювання емоцій героя у цій сюжетній ситуації, здебільшого вони схожі на фольклорні пісенні формули: скарга сироти, голосіння, жалі на долю та ін. Наприклад, самохарактеристики головного героя „Жидівки-вихрестки" І. Тогобочного вказують на мотив „три дівчини, три дівчини – то велика зрада": „Степан. І що я за чоловік, що у мене за серце – сам не розберу! Кохався з Лукією, помірав за нею – одвернуло, а до Пріськи привернуло; кохався з Пріською, пропадав, – повинні були побратись – спротивила... За Сарою здихаю, жити без неї не можу... Так закохався в неї, що хоч у пекло лізь! Ні, од Сари не одверне, ні! (Павза). Иноді згадаю Лукію, Пріську, жаль візьме... тоді мені здається, що я усіх однаково люблю, так що, коли б можна, то й на трьох оженився б... Ну, а коли не можна, так я в тім не винен" (вульгаризація лексики – спосіб передати суть лиходіяння, зробити його впізнаваним) [12, 15].

Автор скористався кількома ефектними підсиленнями, по-різному їх вводячи у текст: мотивом божевільного (характер-персонаж), покинутого сина-байстряти (формульний дискурс, монолог), чарів (формульний дискурс, розмова дівчат), сценою зради на очах свідка (сцена-формула). Репертуар доволі багатий.

Серед формульних дискурсів назву:

(1) покритки – оплакує майбутнє сирітство сина:

„Марія (сама, підходе до колиски). Задля нього жити повинна! Сину мій, горе моє, доле моя безталанна! (Павза). Ти поки ще щасливий, не знаєш, не чуєш батьківського, людського глуму, поневіряння над собою... А пройде час, підростеш, для усіх будеш чужим, зазнаєш глуму, зневаги і не раз твоє серце обіллється кров'ю; повік жиденям взиватимуть... і я твоя мати, не матиму сили захистити тебе. (Павза). Сміється, спить і сміється... сниться щось... (З усмішкою). Дитино моя, сину мій, утіхо, щастя моє. (Припада до дитини й цілує)" [12, 38];

(2) прокляття невдячним дітям – намір убити, прокляття і божевілля наразі накладаються:

„Лейба (сам, дивиться услід Марії). Так... (Зітха). А, прощення просиш! Ні! Ні... не прощення тобі – прокляття! (Павза). Убити, своїми руками убити... ні... обмочити руки у своїй крові? Ні! Вона повинна жити... жити, і за цей гріх страждати... (Підійма руки вгору). Молюсь тобі, Великий Боже, пошли ти їй за зраду, за глум над святою вірою, найтяжчу долю. (Встає). Я від неї одрікаюсь... проклинаю її... (Рве шматок комніра й кида). Будь ти з своїм гоєм, од нині й довіку, проклята! (За коном чути музику до кінця дії. Лейба прислухається й оглядається навкруги. Павза.) Що воно? Де? Музика?! (Прислухується). Музика... це у мене... так, так... сьогодні у мене весілля, Сару оддаю... Корсунська музика гра... Мене й не підождали... Хе-хе-хе... гостей, гостей скілько наїхало до мене... треба бігти..." [12, 24];

(3) скрушне каяття, визнання обов'язку перед батьками:

„Марія. /.../ Легко говорити – забудь. Батько ж він мені, на світ мене породив, ростив мене, піклувався мною!.. (Утира очі)" [12, 26];

(4) покинутої дівчини – Пріська благає і погрожує:

„Степане, Степаночку... орле, не говори цього, не жартуй, бо цей жарт – пекельний жарт! Він гадюкою в'ється круг мого серця, вогнем пече!" [12, 4];

(5) лайка на розпутного чоловіка-п'яницю;

(6) скарга на долю, на людей:

„Марія. /.../ і моє життя злая доля перекрутила, поруйнувала, насміялась наді мною, віддячила за все, за все, що я зробила" [12, 44];

(7) погрози знавіснілого дружини.

Інтриги теж належать до пізнаваних сюжетних ситуацій:

(8) сварка козака й дівчини;

(9) норовлива дівчина:

„Пріська. Не знаю. Я на цім тижневі у город поїду.

Степан. Брешеш, не поїдеш.

Пріська. Ба ні, поїду.

Степан. Я не пустю тебе!

Пріська. Я і не питатиму.

Степан. Чого тобі ще треба від мене. Бачу, що ти не кохаєш, а тілько дратуєш мене" [12, 45];

(10) обмова на дитину, що вона від іншого:

„Пріська. Ха-ха-ха... Батько, каже... Ха-ха-ха!.. Усе село говоре, що то не твоя дитина!

Степан. Як-то не моя?!

Пріська. Звісно, Йоселева.

Степан. Що?!

Пріська. І руде таке... Йосель же молодий Суркин був" [12, 46];

(11) побачена на власні очі зрада;

(12) недуга з розпачу;

(13) врешті, твір не позбавлений своєрідного happy-end'у – прилюдного покаяння, адже Степан над тілом мертвої Сари визнає свою вину перед нею, гірко ридаючи: „Степан. Що? Ні... ні... вона жива... повинна жити! (Кидається до трупу). Маріє, Марієчко! Усміхнись... заговори... (Припада до неї). Я ж до тебе вернувся, мене одурманено. Поглянь на мене, заговори. /.../ Мамо!.. люди добрі, карайте мене, вбийте, вбийте та поховайте разом з нею... (Рида, припадаючи до мертвої)" [12, 47]. Сцена важлива як завершальна точка повчальної історії, та вона теж словесно стереотипна. („Наймичка" І.Тобілевича, „Не судилось" М.Старицького та ін.; та навіть перемандровує в алегоричні п'єси: „Совість" І.Тогобочного, „Сумління" Т.Зіньківського).

І.Тогобочний, як бачимо, надає перевагу мінімалізованим топосам, але їх дуже багато, вони контаміновані, багаті інтонаційно. Переважають жести, зведення героїв на сцені та монологи, у яких заявляють про наміри, описують почуття, або переказують сповірникам (тому й так багато персонажів у списку) про відбулу подію. Самих подій і вчинків бачимо мало, однак підставові мотиви представлені щедро.

Передусім у „Жидівці-вихрестці" І.Тогобочного нескладно виявити стратегії „культурного керівництва". Авторські теми представляють у мелораматичному (фреймова) та сатиричному ключі.

Loading...

 
 

Цікаве