WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Мемуари: масова чи елітарна література? - Реферат

Мемуари: масова чи елітарна література? - Реферат

Мемуари: масова чи елітарна література?

Громадсько-політичні процеси, які розпочалися в другій половині 80-х років, кардинально зачепили всі сфери розвитку Української держави. Разом з проголошенням її незалежності, демократизацією суспільного життя, багатопартійністю, гласністю увірвалися в наше буття маловідомі чи забуті факти національної історії, постаті людей, які не згадувалися кілька десятиліть; книги, що зберігалися на запилених полицях спецфондів. Новими барвами засяяли й відомі імена політичних та громадських діячів минулого. Суперечливо та тяжко й сьогодні на шістнадцятому році незалежності посувається вперед поступальний процес відродження національної самосвідомості українського народу, заповнення "білих плям" і прогалин у його духовності.

Важливе місце в цій справі посідає мемуаристика. Спогади відомих політичних діячів, військових, дипломатів, господарських керівників, представників науки і культури користуються заслуженою популярністю в середовищі читачів різного віку, освіти та професії: заслужених ветеранів і молоді, технічної та творчої інтелігенції, робітників і селян, лікарів і вчителів...

Особливою повагою користуються мемуарні книги українських письменників. На рубежі ХХ – ХХІ століть їх з'явилося друком чимало, і на Батьківщині, і в діаспорі. Це – мемуарні твори зовсім не схожих один на одного українських літераторів: прозаїків, поетів, драматургів, критиків. Відображені в них факти біографії, зв`язок життєвих та творчих шляхів автора з долею народу, вплив суспільства та історичної доби на формування неповторної особистості письменника – все це може стати безцінним матеріалом, що сприятиме утвердженню української державності.

Що ж таке мемуари? На жаль, досі в науковій літературі немає єдиного підходу до їх визначення. Часто мемуари називають жанром, інколи ставлять в один ряд з щоденниками, спогадами тощо, зовсім не враховуючи, що мемуари – це метажанрове утворення, що складається з великої розгалуженої системи жанрів, починаючи від роману і повісті й кінчаючи щоденниками, листами, і навіть некрологами. До того ж, мемуарні твори, нерідко взаємодіючи з іншими жанрами художньої прози (перш за все романом), прокладають їм дорогу в майбутнє. Тобто, змінюючись у ході історичного розвитку самі, мемуари мають суттєвий вплив і на інші жанри. Термін спогади є синонімом до терміна мемуари (фр. memoires – спогади).

Мемуари можна розмежувати на художні й нехудожні, або, що більш точно, на письменницькі й неписьменницькі, між якими немає і не може бути нездоланної китайської стіни. До нехудожніх мемуарів слід віднести спогади непрофесійних авторів: військових, політичних діячів, дипломатів, фахівців народного господарства. Як зразок, у цьому зв'язку можна назвати спогади колишнього партійного керівника України П.Шелеста чи мемуари довголітнього політв'язня Л.Лук'яненка. Звичайно, мемуари мають право писати всі бажаючі, було б про що повідати читачам. Буває й нерідко, що і неписьменницькі мемуари мають елементи художності. Все залежить від таланту і естетичних можливостей мемуариста. До того ж, слід нагадати, що сучасна мемуаристика є невід'ємною частиною документальної літератури. "Свідчення мемуаристів розходяться, – відзначала літературознавець Л.Гінзбург, – це не заважає нам вважати мемуари документальним родом літератури. Фактична точність не є обов'язковою ознакою документальних жанрів, як суцільний вимисел не є структурною ознакою роману" [1, 10-11]. Цілком праві ті дослідники, які зв'язують жанрову природу мемуарної літератури з документалістикою. "Спогади – область, де документалізм на однакових підставах залишається в сфері художньої творчості і покидає її" [4, 373], – наголошували І. Янська і В.Кардін.

Предметом мемуарної, як і в цілому художньої літератури, є навколишня дійсність у її безперервному розвитку. Однак мемуарна проза має свою специфіку, і вона полягає в тому, що в поле бачення мемуариста може потрапити лише та частина навколишньої дійсності, котра знаходиться в минулому й обмежена роками життя автора спогадів. Звичайно ж, і в мемуарах можливі ретроспективні відступи, що сягають своїми джерелами темряви віків, але це можуть бути спогади чи розповідь когось із героїв, що виходить за межі концептуального часу подій, за їх верхній поріг, обмежений пам'яттю автора. Нижній поріг буде досить відносним: п'ять чи десять років тут суттєвої ролі не відіграють. Головне, якщо подія, що описується, відчувається читачем як історія, то перед нами мемуари: якщо подія сприймається як сучасність – значить це твір документальний чи публіцистичний, але не мемуарний. Спогади, написані, наприклад, по свіжих слідах громадянської війни (М.Ірчан "Трагедія Першого травня", "В бур'янах") уже на початку 20-х років сприймалися як мемуари про минуле, твори ж другої половини 80-х років про трагедію Чорнобилю (Олеся Гончара, Бориса Олійника) сприймаються як сучасні.

Сьогоднішня мемуарна проза – це широка галузь документалістики, яка поки що до кінця не осмислена новітнім літературознавством. Тому чітко уявити її межі, а значить сформулювати визначення, враховуючи рухомість жанрових кордонів, досить нелегко. До того ж, мемуарна Література як і художня біографія все ще знаходяться на стадії становлення, а значить – іде пошук власних форм, осмислення традицій, внутрішніх закономірностей розвитку.

Не претендуючи на вичерпність визначення, нам уявляється можливим характеризувати як одну з найважливіших ознак мемуаристики – суб'єктивне осмислення певних історичних подій чи життєвого шляху конкретно-історичної постаті, здійснене за законами людської пам'яті із залученням справжніх документів свого часу, глибоким співвіднесенням власного духовного досвіду автора з внутрішнім світом його героїв, соціальною й психологічною природою їх вчинків. Фактично, вихідною тезою нашого розуміння суті мемуарної прози є думка про те, що основу кожного твору становлять особисті уявлення автора про себе та історичний процес; людей, з якими він зустрічався, спілкувався, разом працював, жив, творив. При цьому не ігнорується й можливість використовувати справжні документи певної доби, письменник не позбавляється права на творчий домисел і вимисел.

І все ж часом виникає запитання, кого ми повинні вважати головним героєм мемуарів, героя чи його час, а, можливо, самого автора. "В мемуарах завжди два характери, писала українському письменнику С.Голованівському, що працював над спогадами про О.Твардовського, дружина поета, що помітила, на наш погляд, суттєву їх особливість. –Один – той, про кого пишуть. Другий – той, хто пише. Ось чому не слід себе стримувати іншою точкою зору, ніж правда" [2, 150].

Певні труднощі в жанровій кваліфікації мемуарної прози можна зняти, якщо скористатися такою пропозицією. Виходячи з напрямків авторського інтересу, можна розподілити спогади на три категорії: мемуари об'єктні, мета і смисл яких лежить у відтворенні об'єкта авторської уваги, тобто подій, ситуацій, людей; мемуари суб'єктні, де головний інтерес автора спрямований на суб'єкт оповіді, тобто на самого себе. Крім того, зустрічаються мемуари, що поєднують обидва ці принципи.

У творчій практиці українських письменників ХХ – поч. ХХІ сторіч зустрічаються всі три категорії мемуарів. М.Бажан ("Думи і спогади") чи С.Журахович ("Пам'яті пекучий біль") в основному пишуть про людей, з якими вони зустрічалися на життєвому шляху. Їх спогади є об'єктними. Т.Масенко ("Роман пам'яті") чи В.Сосюра ("Третя Рота") тяжіють до суб'єктних спогадів. У Г. Костюка ("Зустрічі і прощання") чи А. Дімарова ("Прожити і розповісти") як, скажімо, свого часу в Б.Лепкого в "Казці мого життя" обидва принципи створення мемуарів органічно поєднуються.

Однак, щоб розібратися в жанрових тонкощах мемуаристики, такої класифікації не досить. Слід пам'ятати, що, по-перше, спогадам обов'язково притаманна суб'єктивність, або особисте начало. Суб'єктивність, яку не слід ототожнювати з суб'єктивізмом як сваволею автора, дозволяє створити неповторний образний світ. І ця неповторність залежить від того, на якому рівні, від першої чи третьої особи ведеться оповідь, чи є в тексті справжні документи, чи замість них присутні посилання на конкретних осіб, яких знав мемуарист. Суб'єктивність розкриває перш за все особистість автора спогадів, його світогляд, особливо політичні та естетичні погляди, точку зору з найважливіших питань суспільного та літературного життя. Суб'єктивність надає можливість побачити концепцію певного історичного періоду в подіях і людях очима письменника.

Не можна ігнорувати й природне прагнення кожного мемуариста показати себе в кращому світлі. При цьому автор спогадів не творить сваволю й анархію, а пише про те, що пройшло через його індивідуальний життєвий досвід, що він пізнав особисто, як учасник і сучасник подій. Мемуарист згадує це як пережите, передумане, вистраждане. В результаті з'являються конкретні й вражаючі художні образи, такі, як, наприклад, герої автобіографічних творів "Зачарована Десна" О. Довженка чи "Гуси-лебеді летять", "Щедрий вечір" М. Стельмаха, чи "Homo feriens" І. Жиленко.

По-друге, спогади завжди звернені в минуле. Автор може писати лише про події та людей, які відійшли в історію. Це не виключає можливості розмови про сучасників, але час подій подібних мемуарних творів обов'язково повинен бути в минулому. Коли ж письменник спробує розповісти про своїх сучасників та їх справи в теперішньому, то це може бути документальне чи публіцистичне осягнення часу, а не мемуарне. Документалістика та публіцистика відображають завжди лише те, що було чи є, в мемуарах же можливе тільки те, що уже було. Для спогадів практично завжди потрібна дистанція в часі. Її величина не має практичного значення: десять чи тридцять років, а, може, й всі п'ятдесят... Художня практика українських письменників наочно переконує, що далеко не завжди дистанція в часі є більшою гарантією правильного осмислення подій і ролі особистості в минулому. Для Ю.Збанацького ("П'ятий полюс") і півстоліття виявилось мало, щоб розібратися в суті історичних подій початку 30-х років. Інакше, навіщо йому знадобилося захоплюватись історичною наукою сталінської доби: "...На той час панувало загальне захоплення історичною наукою. Працювала комісія з перегляду підручників історії, готувалися і вже з'явились цікаві, з яскравим трактуванням всіх аспектів історичного процесу підручники для шкіл. Були опубліковані зауваження Й.В.Сталіна, С.М.Кірова та А.О.Жданова з приводу конспектів підручників з історії народів СРСР та нової історії. Творилась справжня марксистсько-ленінська історична наука" [3, 81]. О.Довженку і кількох місяців Великої Вітчизняної війни виявилося достатньо, щоб розібратися в глибинних процесах, що віддзеркалювали стан радянського керівництва й роль Сталіна в житті СРСР, про що свідчать щоденникові записи митця, занотовані буквально по свіжих слідах подій.

Loading...

 
 

Цікаве