WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Література факту на противагу масовій культурі - Реферат

Література факту на противагу масовій культурі - Реферат

Таке існування можна порівняти з полишеним на волю випадку збереженням забутих музейних раритетів у глухих запасниках, а не в експозиційних залах, на очах у глядачів. Повернути їх на належне місце, ввести в літературознавчий дискурс і теоретично обґрунтувати таке введення – цим завданням передусім обумовлена наукова новизна нашого дослідження.А також тим, що визначено етапи розвитку тюремно-табірного тематичного пласта nonfiction у вітчизняній літературі ХХ століття, представлено можливі ракурси детального вивчення як белетризованих текстів – творів професійних авторів-письменників (романи, автобіографічні повісті, новели тощо), так і неписьменницьких свідчень у найрізноманітнішій жанровій формі, далекій від знаних літературних зразків. Доповнено й підтверджено теоретичне тлумачення літератури факту як царини жанрових модифікацій та словесного самовияву, що має не лише самоцінно-естетичне спрямування (мистецький пошук, фіксація й формування творчих задумів, стильові експерименти, рефлексія й самооцінка художника тощо), а передусім виявляє авторську настанову на пошук екзистенційної правди, ваги автентичного слова, здатного знайти у стражданні сенс світобудови, сенс людини й історії з усіма її катастрофами.

Розглядаючи ряд текстів, які представляють маловивчені документальні жанри (від окремого нарису-свідчення до документально-художньої епопеї на основі автентичних свідчень) у контексті світового літературного процесу другої половини ХХ століття – доби постмодерну, – обґрунтовуємо взаємозв'язки постмодернізму як напрямку з документальною літературою, котра функціонує й розвивається на різних рівнях культури – предусім як андеґраундна у протидії тиражованим заради комерційних цілей белетристиці та кічу. Встановлюємо конфліктно-проблемні зв'язки "гулагівської" прози вітчизняних, російських та білоруських авторів-табірників зі свідченнями нацистських та гулагівських в'язнів у польській літературі. Намагаємося виявити закономірності рецепції подібної літератури у нас, в Росії, Білорусі й Польщі та зв'язок цього процесу із сучасним суспільним життям. Різножанрові тексти "гулагівської" тюремно-табірної прози представляємо в різних аспектах аналізу, щоб продемонструвати можливі шляхи їх вивчення як правомірних складових літературного процесу.

Табірний текст виглядає досить однорідним тематично, однак неоднорідний і різноякісний у своїй художній якості та особливостях, за поетикальними характеристиками. Його аналіз вимагає особливих підходів, які донині не утвердилися й практично не використовуються українським літературознавством2. Один з можливих аспектів аналізу – жанрова характеристика – зумовив інтерес наших науковців до найбільш белетризованих / найменш відповідних специфіці nonfiction явищ – історико-біографічної прози, про яку в Україні одна за одною з'являються дисертації, де йдеться про "документалістику" в такому контексті, що саме поняття виглядає розмитим3. Пропонуємо комплексний підхід до аналізу поетики табірних свідчень: передусім розглядаємо вияв найбільш очевидної "художньої" характеристики – "шибеничний гумор", а також жанрові та наративні модифікації, проблемні колізії, які відрізняють табірну прозу від сучасної їй легально публікованої літератури. В оцінці конкретного тексту вважаємо за потрібне враховувати не лише критерії достовірності матеріалу, поданого мемуаристом (його вірогідність можна перевірити через порівняння з іншими табірними текстами, через зіставлення з історичними документами – якщо такі є чи знайдуться і виявляться, у свою чергу, вірогідними4) та яскравість вираженої авторської суб'єктивності, а й цілу систему ідейно-поетикальних характеристик5:

1) наявність у документальному тексті глибокої й самостійної оцінки історичних подій, поданих з погляду конкретної людини – їх учасника;

2) точність і неповторність деталей, фактів, представлених через суб'єктивну оцінку;

3) масштаб узагальнення окремого людського досвіду: поєднання здатності бачити те, що становить приватний інтерес, зі загальнозначимою історичною перспективою;

4) добросовісність автора у ставленні до включених у текст реальних документів;

5) мистецтво відбору вражень, документів і фактів;

6) розкриття авторської особистості через сповідь на межі можливої одвертості, без випадкового, дріб'язкового рахунку до життя й сучасників;

7) вміння передати особистий досвід через конфлікт прозріння / загартування / воскресіння душі у стражданнях;

8) безстрашність свідчень усупереч тенденціям суспільного замовчування "білих плям" історії, долання суспільних стереотипів, притаманних сучасникам автора; авторська відкритість новому досвіду і новим цінностям;

9) жанрова і стилістична свобода та вправність оповіді; вихід поза естетичні канони своєї доби у формуванні неповторної структури документального свідчення, рухливість або доцільність дотримання сталих жанрово-композиційних і стильових рамок;

10) емоційна і подієва згущеність тексту, яка спонукає читача до розгорнутого перепрочитання матеріалу, сконденсованого художніми рамками окремого свідчення, та викликає ефект катарсису найбільш скупими, почасти "позаестетичними" засобами документального письма; поліфонія авторських інтонаційних засобів оповіді;

11) живий процес кристалізації авторської думки на очах у читача;

12) цілісність читацьких вражень від документального тексту при всіх можливих його відхиленнях від знаних у літературній історії норм (жанрових, композиційних, стильових тощо).

Деякі висновки нашого дослідження табірного тексту як тематично-проблемного комплексу жанрів і модусу існування андеґраундної літератури впродовж ХХ ст. на східнослов'янських теренах та у порівнянні з польською літературою сформулюємо, посилаючись на текст вказаної монографії:

1. Східно-слов'янська табірна проза, породжена тиском реальності й потребою засвідчити її найболючіші рани, виявляла суттєві зрушення у суспільній свідомості значно глибше й безпосередніше, аніж сучасна їй радянська белетристика, однак залишалася на маргінесі літературного процесу; значно менше піддавалася маніпулюванням заангажованої критики (оскільки остання – якщо говорити про професійну критику – практично відсутня стосовно більшості авторів) і тискові суспільної кон'юнктури, хоча й підпадала під тенденції ідеологічних міфів. Водночас самою автентичністю, безпосередністю свідчень вона руйнувала стереотипи, догми й міфологізовані структури суспільної свідомості, прокладала шлях переосмисленню й переоцінці елементів культурної парадигми аж до її очевидної зміни.

2. Розвиток табірної прози в Україні й Росії та її відсутність у Білорусі на другому (дисидентському) етапі розвінчує радянський міф про спільну долю й культурну традицію народів та зближення на цій підставі їхніх культур, формування спільного типу-характеру "радянської людини" та "радянського способу життя". Міф формувався на рівні офіціозної літератури соцреалізму й не переступив межі пересічної белетристики; у літературі факту і навіть наближених до неї жанрах (як-от повісті білорусів В.Бикова й А.Адамовича) неповторність суспільно-історичних умов, національно-ментальних рис, тяжіння до глибинних витоків національної традиції виходить на поверхню. Згодом те, що штучно насаджувалося як єдиний шлях, єдиний канон (наприклад, одіозний "образ героїчного радянського народу-переможця" у "воєнній прозі", про який не переставала з незначними варіаціями писати радянська критика впродовж п'ятдесяти повоєнних років), втрачає свою цінність у порівнянні з автентикою документальних свідчень, конкретикою людських доль, представлених ними.

3. Чим більший розрив між офіційною / легальною культурою та андеґраундом (наприклад в Україні значно більший, ніж у Росії; у Росії, своєю чергою, більший, ніж у Польщі; а в Білорусі повоєнна дійсність – передусім величезні втрати серед інтелігенції внаслідок сталінських репресій та Другої світової війни – зумовила повне витіснення андеґраундної культури на довгий час на маргінеси – в еміграцію), тим очевиднішим виглядає тематично-конфліктний, образно-проблемний, жанровий "вододіл" між ними. Межа між білоруською документалістикою і белетристикою цього часу залишається розмитою (в Україні, Росії, Польщі – в кожній відповідно до рівня суспільного тиску – більш чітка), як це було на першому етапі практично у всіх східнослов'янських Літературах. Образні мотиви емігрантських білоруських спогадів об'єднуються навколо концепту "розореного гнізда" – втраченої, сплюндрованої батьківщини.

Наявність / відсутність різних етапів формування табірної прози у близьких Літературах не означає "відставання" котроїсь із них – таке поняття взагалі не може бути застосоване до культурної еволюції близьких народів. Ідеться про різні форми розвитку, які обирає кожна національна Література відповідно до найтонших нюансів свого становища у порівнянні з іншою. Так, материкова парабелетристична білоруська проза 1960 – 80-х років бере на себе деякі функції літератури свідчень і запозичає та розвиває її образно-стильові, композиційно-наративні поетикальні форми, хоча й не звертається (до пори до часу) до окремих тем з національної історії, у тому числі й до табірної теми.

Loading...

 
 

Цікаве