WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Література факту на противагу масовій культурі - Реферат

Література факту на противагу масовій культурі - Реферат

Література факту на противагу масовій культурі

Поняття "масова література" у літературознавців визначається через ряд бінарних опозицій: передусім "масова" – то протилежність "елітарній" [див. у статті Я.Поліщука: 15], але також "високій", "справжній", "класичній", "серйозній" – як "низькопробна", "епігонська", "дилетантська", "розважальна", "штампована" тощо [див. словникову статтю: 17]. У радянські часи опозиція обов'язково доповнювалася ще й протиставленням культури соцреалізму та "західної" / "буржуазної", якій постійно приписувалися профанація справжнього мистецтва / його деградація / виродження / "загнивання" [див.: 11; 16]. Сучасні науковці, як правило, вказують на складність і недостатню вивченість феномена маскульту, котрий можна означити, лише поєднуючи різні критерії – зокрема характер "виробництва" та "споживання" цього продукту культури [17].

В останні десятиліття очевидно змістилися оцінкові полюси: різко негативні "низька", "банальна", "псевдолітература" стали зближуватися з епітетами "читабельна", "потребувана", "успішна", які постійно узгоджуються з побутуванням постмодерної белетристики, і вже бути комерційно успішною та "розкрученою" на гігантські тиражі (й відповідні авторські гонорари та видавничі прибутки) вважається для культури за досягнення, а не за ваду. Проте вивчення літературної класики продовжує зосереджуватися на "високій" / "випробуваній часом" – наукові праці, в яких дослідник піднімає пласт за пластом той матеріал, що залишився в історії на узбіччі літературного процесу, в Україні поодинокі та стосуються, як правило, давніх епох. Тим не менше показово, що один з найбільших наших наукових авторитетів Д.С.Наливайко саме на вивченні маргінальних текстів (передусім документальних свідчень) ґрунтує свої компаративістські концепції, через які, наприклад, можна представити образ України віддавна до сьогодні очима людей інших культур [див.: 14]. У цій монографії він мимохідь визначає масову літературу (йдеться про добу Просвітництва) таким чином: "Для тогочасної тривіальної або 'масової' літератури характерне засилля штампу і шаблону, постійне вживання 'романних кліше' в сюжеті, в портретних характеристиках і мізансценах, у змалюванні почуттів і переживань героїв та в інших компонентах твору, прагнення до зовнішніх ефектів і нагнітання мелодраматизму. Призначалася ця літературна продукція для невибагливих читачів з низьким освітнім рівнем, але мала прихильників і у вищих верствах" [14, 508].

Опозиція "тривіальна" – "оригінальна", "шаблонна" – "майстерна" має цілком правомірне місце у трактуванні масової літератури, коли йдеться про класичні епохи культурного розвитку. Причому авторитетні дослідники давно дійшли парадоксального висновку: "...масове поширення мистецтва завжди небезпечне. Але, з іншого боку, звідки береться нове високе мистецтво? Адже воно не виростає зі старого високого мистецтва. І мистецтво, як це не дивно, викидаючись у банальщину, в дешевину, в імітацію, в немистецтво, в те, що псує смак, – раптом несподівано звідти починає рости! <...> Мистецтво рідко виростає з рафінованого, хорошого смаку, обробленої форми мистецтва, воно росте зі сміття" [9, 437]. Щ ж до сучасної доби, то "в інтер'єрі постмодернізму" (Н.Корнієнко) масова література / культура найочевидніше окреслюється в координатах "комерційно успішної", "тиражованої", "популярної" [див.: 8] на противагу саме "маргінальній", "некомерційній", "невідомій", "андеґраундній", "забутій" тощо.

На нашу думку, варто прислухатися до тих сучасних дослідників, котрі звертають погляд на маргінеси культури / літератури не лише в пошуках несправедливо забутих імен, яскравих, але невчасно розквітлих і трагічно загублених талантів – такі відкритття, хоча й завжди дивовижні, для української культури не рідкість, адже в ній "несправедливо забутою" донедавна залишалася, зокрема, більша половина мистецької спадщини ХХ ст. Саме по собі заповнення "білих плям", як каже Т.Гундорова, ще не здатне виправити ситуацію з методологічними пропусками й прорахунками в літературознавстві, бо разом із нововідкритим спадком "треба деконструювати ті ідеології, які лежать ув основі минулих процесів каноноутворення" [4, 35]. Одним із засадничих принципів вивчення сучасної масовоїкультури / літератури вважаємо підхід до неї як до белетристики на противагу літературі факту. Тобто опозицію "белетристика" – "література факту" вважаємо доцільним і правомірним досліджувати в координатах "масова" – "екслюзивна", "імітована" – "автентична": це необхідний крок осмислення закономірностей сучасної культури, механізмів її дії на реципієнта, перспектив її вживання в суспільну свідомість та впливу на неї тощо.

У монографії "Табірна проза в парадигмі постмодерну" (Луцьк, 2006) обґрунтовуємо тезу, що документальна Література / Література факту / nonfiction у сучасному світі не противажить "художній" як "не-художня", а протистоїть засиллю комерційної тиражованої продукції / кічу і своїм маргінальним побутуванням (як непроявлена для суспільної рецепції, невидима для більшості читачів, неавторитетна для декого з небагатьох, хто її прочитав) врівноважує химерну споруду постмодерної культури з її рівнями: елітарним – масовим – маргінальним – андеґраундним [7, 55–56]. Не-врахування цих рівнів та їхньої взаємодії – протидії призводить до очевидних методологічних помилок у сучасній літературознавчій практиці.

Візьмемо для прикладу ситуацію з вивченням вітчизняної літератури факту (nonfiction)1. В українському літературознавстві упродовж довгого часу вона перебувала на маргінесі: нею лише зрідка цікавилися критики та історики й теоретики літератури, пересічні читачі в переважній більшості мають непевне уявлення про її статус. У сучасних літературознавчих довідниках (окрім "Української літературної енциклопедії" [див.: 12]) відсутні статті на позначення цього поняття, у підручниках лише згадуються поодинокі тексти, а спеціальні розділи, де було б представлене їх вивчення як самодостатніх художніх явищ поруч із прозовими та іншими жанрами, також відсутні.

Однак у всьому світі інтерес до nonfiction зростає, вона займає все більше місця у загальному літературному потоці, привертає постійну увагу науковців – варто згадати відомі праці Д.Стауффера, П.Кенделла, К.Каколевскі, Дж.Баррета, Ц.Тодорова, Ф.Лежена, П.Ламарка, С.Г.Олсена, А.Жірарда, Р.Кізера та ін. На відміну від белетистики, яка в епоху постмодерну стає цариною іронічних стилізацій, пародій, пастишевих компіляцій, інтертекстуальних експериментів-цитацій або "естетики мовчання", nonfiction – Література автентичних / документальних свідчень про реально пережите – є неоціненним скарбом для тих, хто хоче розібратися в минулому й оцінити сучасність, зрозуміти сам феномен письма та переосмислити культурні надбання.

Перед сучасним літературознавством стоять завдання теоретико-літературного узагальнення явищ літератури факту, а перед українським ще й майже не початий край роботи – вивчення конкретного матеріалу, усвідомлення його естетичної та суспільно-історичної вартості. Донині більшість жанрів nonfiction (щоденники, епістолярій, мемуари, есеїстика, публіцистика, автобіографічні нариси тощо) у нас розглядалися крізь призму художньої белетристики – як доповнення до процесу творення "власне художніх" письменницьких шедеврів, як джерело вивчення творчості видатних митців. Оскільки вже стало зрозумілим, що ці "доповнення" мають неперехідну цінність і не випадково заполонили сторінки сучасних часописів та виходять численними окремими виданнями, прийшов час їхнього достеменного аналізу. Периферійне, маргінальне становище нашої документальної літератури призвело до того, що це вивчення треба починати стосовно багатьох жанрових і тематичних феноменів з нуля – з виявлення обсягу матеріалу, зі з'ясування його місця та закономірностей його рецепції в літературному процесі відповідної епохи, з окреслення жанрових (як найбільш стійких у поетиці) ознак, а також із порівняння української документалістики з відповідною цариною в інших – близьких і неблизьких – Літературах. Допоки це не зроблено хоча б у загальних оглядах, годі чекати суттєвого поступу у вивченні документалістики як особливого модусу побутування літератури.

Доказом тому є вітчизняні дослідження останнього часу: в більшості (дисертації та статті й монографії І.Акіншиної, І.Веріго, О.Галича, Г.Грегуль, О.Дацюка, Т.Заболотної, В.Здоровеги, В.Кузьменка, Г.Маслюченко, Б.Мельничука, К.Танчин та ін.) йдеться про письменницький доробок, особливо часто про історико-біографічну прозу (в українській літературі це переважно так звані "художні біографії" все тих же письменників як найбільш відомих людей нації), іноді – про письменницьку-таки публіцистику, однак практично не зачіпається та частина документалістики, яка створена звичайними людьми – сучасниками історичних подій, котрі залишили ексклюзивні свідчення про "неписану", справжню історію. Оскільки найтрагічніші її події – голодомори, війни, депортації, Голокост, масові репресії – були табуйовані не лише в офіційній історичній науці, літературі, а й у масовій свідомості, ці здебільшого непретензійні за стилістично-літературною формою тексти набувають особливої ваги саме постільки, поскільки не були свого часу відредаговані, підігнані під стандарт офіціозу, бо й писалися переважно не для негайного оприлюднення, а для нащадків, у деяких випадках – для найближчих людей. Особливо це стосується свідчень про найтрагічніші події вітчизняної історії – умовно виділяємо в нашій монографії той тематичний комплекс, який називаємо табірною прозою.

Стан осмислення й вивчення різнорідного матеріалу, про який ідеться, не однаковий стосовно різних його пластів: значно краще вивчені тексти окремих (найвідоміших) письменників – переважно російських: О. Солженіцина, В. Шаламова, А. Синявського-Терца; та окремих українських – автобіографічні романи І. Багряного, новелістика Б. Антоненка-Давидовича, епістолярій дисидентів-шістдесятників. Деякі табірні тексти у свій час здобулися на Заході на звання бестселерів: шаламовські "Колимські оповідання", романи і "спроба художнього дослідження" – "Архіпелаг ГУЛАГ" – Солженіцина, "Крутий маршрут" Євгенії Ґінзбурґ, есеї й повісті Синявського-Терца, навіть мемуарні книги дисидентів Анатолія Марченка, Петра Григоренка, Андрія Амальрика, Володимира Буковського, роман "Більмо" українця Мих. Осадчого. Однак і про цих не можемо сказати, що вони вивчені – просто свого часу стали широко відомі на хвилі інтересу до радянського дисидентства в ситуації "холодної війни". В Україні практично нема критичних відгуків, не кажучи вже про наукові аналітичні розвідки, стосовно книг-споминів непрофесійних авторів-табірників – в'язнів радянського ГУЛАГу. Вони не введені в контекст сучасної літератури й існують на периферії історико-літературного процесу.

Loading...

 
 

Цікаве