WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → “Популярність” автора, тексту, героя - Реферат

“Популярність” автора, тексту, героя - Реферат

"Популярність" автора, тексту, героя

Ми невипадково "закайданили" слово "популярність" в заголовку обережним, таким, що дає простір для уточнень і поправок, пунктуаційним засобом. Загнала популярність до лапок сучасна постмодерна доба із нівелюючим, на нашу думку, поняттям "текст", яке безпардонно оголює всякий художній твір від містичного, сакрального серпанку мистецької загадки, вбиває естетичну ієрархічність літератури привабливим на вигляд, але гірким на смак "демократизмом сприйняття". Що ми маємо на увазі? Те явище масовізації, яке свого часу відбувалося під гаслом "мистецтво належить народові", тепер відбувається без зайвих гасел, але з подібною сутністю. Критерії знижуються. Що воно тепер – "популярний" текст? Чи відповідник це якоїсь літературної вартості? Оскільки і Шекспір, і наслідувальне безбарвне фентезі вчорашнього школяра - це все "текст", то одні й ті ж, виходить, закони його створення, однакова сутність. "Божа іскра", "таїна слова" – все це, мовляв, архаїчний сантимент; творчість підмінюється заробітчанством, "розкруткою", хижою спрагою невгамовно "піарити" себе і собі подібних кололітературними засобами популяризації. І за всім цим ерзац-існуванням ерзац-творчості губиться одвічно притаманне і необхідне літературі – вибачайте за старомодність, – вплив на уми і серця. На емоційно-інтелектуальну сферу, на душу - якщо йти за Біблією, чи за Арістотелем, чи за традиційними поетами (співцями!)...

Масовість літератури стає чи не виключним синонімом розважальності. А це не завжди добре. Визнаймо, шановні, що на масовій літературі навантаження часом важливіше, ніж на елітарно-вишуканій. Адже література масова для багатьох стає візитною карткою взагалі всякого письменства. Професори й доценти філології ще розберуться, що є естетично вартісним. Але чи багато людей, особливо молодих, зрозуміють: хорошою літературою вважається не те, що не нудно читати на пляжі, а те, що робить людину людиною?..

Свого часу Сергій Єфремов зазначав: історія літератури – це не історія книг. Це – історія ідей.

Важко з ним не погодитися. Оскільки в нашому сьогоденні взявся "писати літературу" чи не кожен третій, хто взагалі вміє писати, то всякі судження про "ідейність" та "висоту" літератури вважаються атавізмом. Доки ми так думаємо, доки ми слухняно відучуємося від будь-якої ідейності, нам і підсовують явно руйнівні псевдодуховні ідеї – такі, як виразно антихристиянський (та й антиісторичний) "Код..." Дена Брауна, чи сурогати ідей глибинних, онтологічних, але в інтерпретації редукованій, щоб не сказати кастрованій – як псевдофілософічність П.Коельо, який "відкриває" ті істини (викладаючи їх мовою ранньопідліткового віку), - які нормальна людина в Україні знає хоча б із творів Сковороди.

Відразу розкриємо наш висновок, не переймаючись вигадливістю композиції. Масовій літературі також, як і "серйозній", необхідно йти в руслі універсальних ідей, актуальних для широких кіл суспільства.

Популярність же тепер помпується штучно: це не популярність ідей, а конкуренція фінансово-інформаційних можливостей.

І доходимо парадоксального відкриття: істинна, така, що виникає природньо, популярність існувала ще тоді, коли більшість населення... не вміла читати. Але ті, хто "знав грамоті," десятки разів перечитували житія, патерики та "хожденія", очевидно, що ділилися враженнями з іншими читачами (й не-читачами)... "Книжную сладость", получаемую не только от мысли, но и от словес книжных, он (давньоруський читач. – О.Я.) считал "безгрешною радостью", ее собирал, "аки пчела", ею питался" – резонно відзначав О.Білецький ці особливості "насолоди книжкою" у давнину [1, 89].

Погодьтеся, що зараз знайомство з літературою популярною найчастіше стає "грішною радістю", якимось каламутно-нездоровим задоволенням від смакування сексу, садизму, бруду... "Те, що на споді", диктує голові і серцю, які значно вище "того" навіть у фізичному тілі. Герой перестав бути героєм. Як сказала прозаїк-новеліст Л.Пономаренко, "у сучасному мистецтві культивується типаж руйнівника, такий собі "термінатор", що бореться зі злом, але й спопеляє все навколо... гадаю, він стомив читацький і глядацький інтерес...) [6,7]. Нема героя, є якесь духовно й характеристично безлике "я", яке злягається, п'є, їсть, стріляє, ходить в сауни, провадить нудні діалоги... І немає людини, немає людської універсальної ідеї. А масовій літературі не обов'язково бути низькопробною - як в плані змісту, так і форми. Класичні приклади А.Конан-Дойла чи А.Крісті тому підтвердження. Чи під силу нинішньому "масовому" прозаїку створити колоритний образ того ж слідчого – сучасний, "живий" і водночас ненаслідувальний? Отож-то...

Автор Київської Русі ховався за відомою з лихачовських праць "формулою етики", "формулою умовчання". Він ніби "розчинявся" в скромній анонімності, але його творіння жило у віках. Жила література, як незамінна потреба людини мислячої. Так, житійні фінали були відомі наперед, передбачалися усталеною структурою, але інтерес читача живила не інтрига, а все та ж чиста "безгрішна насолода", емоційно-інтелектуальний злет духовного єства, ота "анагогія", "сходження," – найвищий із чотирьох, за бл.Августином, ступенів сприйняття мистецького твору, ступінь ірраціональний, духовний. Книга приваблювала інтимністю спілкування зі словом, радістю "впізнавання" особливо емоційних, зворушливих, піднесених місць, які щоразу тягли за собою багаті комплекси читацьких почуттів. Книга живила душу.

Чи вважати нам популярними Івана Вишенського або Григорія Сковороду? Вони не були відомі десяткам мільйонів, але їхні твори переписувалися, поширювалися, перечитувалися. Чи вважати популярними Олеся Гончара чи Павла Тичину (з кращим його доробком), яких знали фактично всі – від академіка до доярки?..

Звісно, двадцяте століття було добою агітаційних жанрів. Але ми мали суспільство, в якому популярною, а власне, і масовою, була навіть поезія – для західної півкулі ХХ ст. ситуація нереальна! Йдеться про популярність, співмірну з популярністю античного театру (до речі, принагідно згадаємо небезпідставне твердження Вадима Кожинова у відомій фундаментальній праці про роман [2]: виникнення так званого "античного роману" свідчило про кризу "масової словесності"; зумисне не кажемо "писемності" – бо йдеться про закінчення широковідомої всенародності грецького театру, як суспільно-естетичного феномену. Література разом з цим "античним" типом роману перейшла з багатотисячних амфітеатрів до нечисленних груп начитаних чи просто грамотних. Так формується начебто елітарність жанру. Але більшість романів нового часу - що це, як не твори масові? Такі химерні повороти "від нещастя до щастя" жанру чи навпаки – свідчення того, що життєдайні резерви літератури – невичерпні, а комбінації можливостей – непередбачувані).

Повернемось до "масовості" радянської доби. Треба віддати належне конструкторам суспільної ідеології: вони модифікували римське "демократичне гасло", порушивши рівноправність "хліба " і "видовища." Хліба (матеріального) могло бракувати, але якоюсь мірою його заміняла культивована утопічна мрія. Мабуть, це все-таки краще, ніж пересиченість тіл і смерть душі: адже до потреб тіла література, навіть масова, ніяк не належить. Їй потрібна духовна "зачіпка", щоб співдіяти з людською особистістю... Викидати за борт позитивні риси досвіду цих десятиліть не варто. Це було б усе одно, що "доїти і різати корову одночасно", як висловився Д.Чижевський у відомому тепер листі до Т.Манна [5, 1]. Манн накладав на всю культуру Німеччини 1933-45 років ярлик культури "під Геббельсом". Печально спостерігати, коли в нас знаходяться радикали, які не 12, а 73 роки і все-таки не виразно-людожерної, а парадоксально-двозначної епохи, що поєднала руйнацію устоїв з побудовою нового, – порівнюють до фашизму, – та ще й концентровано виймаючи з цього періоду тільки чорне! Не всі й тоді були чекістами, стукачами КДБ і українофобами (як і не всі "теперішні дисиденти" буди дисидентами тоді). Мабуть, в цьому випадку, як за всіх часів і режимів, діяло правило особистого вибору, особистої відповідальності, себто, власне – совісті. Д.Лихачов визначав совість так: "пам'ять + моральна оцінка". Без пам'яті і моралі людина волею-неволею стає зрадником: себе, роду, народу, духовних традицій, ідей, літератури, власної історії...

Ну й що – хай у маловідомих тепер "Прекрасних катастрофах" довоєнного Юрія Смолича діяли комсомольці, але це була добротна популярна література своєї епохи. Чи "Аргонавти Всесвіту" В.Владка. Те саме... Ніхто не закликає реанімувати цю популярність, що відійшла в історію. Але збагнімо принципи: подібна література несла позитив "захистудобра" – вона пропагувала великодушність, самопожертву, взаємодопомогу, красу, любов... Те саме й у дитячій літературі, хоча це зовсім інший напрямок дослідження. Як іронізував журналіст популярної (!) газети – "виросло покоління, яке не знає Незнайка". Чи була трилогія М.Носова про Незнайка, відзначена свого часу Державною премією СРСР, ідеологічною літературою? Трилогія в алегоричній формі вчила дружбі, любові до рідної землі й багатьом іншим корисним речам. А те, що ми доживаємо до часу, коли треба обов'язково, як у суспільстві місячних коротунчиків, кидати монету-"сантик", аби водопровідний кран дав нам водиці, колись фактично дармової, – то чи треба тут винуватити Носова або його героїв?.. А чи була ця трилогія популярною? Була і є, про що свідчить її перевидання й мовою оригіналу, і в перекладах після півтора десятиліття після зникнення СРСР. (Є навіть спроби продовжень пригод Незнайка та його друзів – зазирніть до будь якої книгарні, щоб переконатися...)

Loading...

 
 

Цікаве