WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → „Не зневажай душі своєї цвіту...” (любовно-еротична символіка „Лісової пісні” Лесі Українки) - Реферат

„Не зневажай душі своєї цвіту...” (любовно-еротична символіка „Лісової пісні” Лесі Українки) - Реферат

М а в к а

Ти не чуєш,

Як солов'ї весільним дзвоном дзвонять?

Л у к а ш

Я чую... Се вони вже не щебечуть,

не тьохкають, як завжди, а співають:

"Цілуй! цілуй! цілуй!"

(Цілує її довгим, ніжним, тремтячим поцілунком.)

[10, 234].

У стані найвищого піднесення почуттів взаємність між Мавкою й Лукашем досягає апогею, того емоційного рівня, на якому відчуття болю й насолоди, муки і втіхи, страждання й радості зливаються воєдино. Обриси реальності ніби зникають, і настає мить душевного осяяння, здатного подолати ефемерну грань між вічністю і смертю:

Я зацілую

тебе на смерть!

<...>

М а в к а

Ні, я не можу вмерти...

а шкода...

Л у к а ш

Що ти кажеш? Я не хочу!

Навіщо я сказав?!.

М а в к а

Ні, се так добре –

умерти, як летюча зірка... [10, 234].

Мотив смерті, що виникає тут, значною мірою поглиблює й увиразнює любовну колізію. Адже йдеться про той рівень емоційного переживання, яке (в романтичному розумінні) піддається "виміру" лише категоріями смерті. У цьому сенсі Мавка й Лукаш, сказати б, рівновеликі у своєму коханні, у вияві своїх почуттів – "з болем щастя" (Мавка) і "з мукою втіхи" (Лукаш), а конотація кохання-смерть сприймається як поетична фігура.

Але в контексті міфологічної семантики смерть (як і кохання) – це передусім межовий, перехідний стан, тобто особлива форма існування людини (колективу) у переломний період життєвого (і/чи календарного) циклу. Вихід із проміжного (екстремального) стану, що зазвичай здійснюється в ритуалі (пор. шлюбну й похоронну обрядовість [докл.: 1] і контамінується з ідеєю "становлення" (трансформації), вимагає від кожного учасника максимальної зосередженості та самовияву і тому не позбавлений внутрішнього драматизму чи й навіть трагізму. Реакція на кризову ситуацію та подолання невизначеності (невідповідності між біологічним і соціальним статусом), співвідносне зі сферою ритуальних трансформацій (втратою минулої і здобуванням нової долі), на індивідуальному рівні постає як психологічна драма.

Її, цю драму, Лукаш і Мавка переживають по-різному. Для Лукаша смерть означає небуття, тому, згадавши про неї в пориві почуттів, він одразу ж осмикує себе, бо за межею живого – відсутність життя, непритомність. У Мавки ж смерть не викликає страху. Як "лісова царівна", "дочка лісу", вона перебуває в інших ритмо-темпоральних вимірах, підвладних вічному колообігу життєвої (вегетативної) енергії. Тому вона "не може вмерти" (пор. рукописний варіант: "М[авка]. Ні, Мавки не вмірають") , а прагне гостроти вражень, властивих екстремальним обставинам. В уяві постає образ летючої зірки – спочатку як символу нового народження, внутрішнього прозріння ("Ох!.. Зірка в серце впала!"), як "наслання" любовної пристрасті й загадування долі (спалахує зірка – народжується людина), згодом як виразу найвищого душевного спалаху, що, мов блискавка, осяває шлях у вічність.

Особливий настрій, яким проймаються закохані, надає їхнім взаєминам безпосередності й відкритості. Зайві умовності зникають, у словах і вчинках відчувається щирість і відвертість, діалог набуває довершеності, звучить легко й невимушено, на високому поетичному регістрі. Виникає враження своєрідної любовної ідилії:

М а в к а

...Візьму собі твою співочу душу,

а серденько словами зачарую...

Я цілуватиму вустонька гожі,

щоб загорілись,

щоб зашарілись,

наче ті квітоньки з дикої рожі!

Я буду вабити очі блакитні,

хай вони грають,

хай вони сяють,

хай розсипають вогні самоцвітні!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Л у к а ш

Тут світляки в траві, я назбираю,

вони світитимуть у тебе в косах,

то буде наче зоряний вінок.

(Кладе скілька світляків їй на волосся.)

Дай подивлюся... Ой, яка ж хороша!

(Не тямлячись від щастя, пориває її в обійми.)

Я ще набрати мушу. Я вберу

тебе, мов королівну, в самоцвіти!

[10, 236-237].

Образ самоцвітів, що грають в очах осяйними вогнями, а на чолі зоряним вінком, сприймаються як своєрідна алюзія таємничої квітки щастя, такої ж тремтливо привабливої, як і незбагненно недосяжної. Вона зацвітає в купальську ніч, а її пошуки – то тернистий шлях до осягнення сокровенних таємниць життя і природи, до пізнання світу та самопізнання.

Така високість почуттів, що в поетичній уяві співвідносна з яскравими світосяйними самоцвітами, найповніше відображає стан взаємної захопленості, а водночас стає для закоханих своєрідним випробуванням, мірилом їхньої внутрішньої самтотожності. Відкривши в Лукашеві його "співочу душу", Мавка цілковито, до самозабуття, поринає у стихію кохання, не виявляючи жодних вагань ні щодо себе, ні щодо свого коханого. Лукаш відповідає їй взаємністю, але вповні збагнути голос кохання, яким промовляє до Мавки його серце, не спроможний. В апогеї любовно-емоційного злету його раптом охоплює сум'яття, невпевненість. "То ми вже поєднались?", – з подивом перепитує він Мавку, не розуміючи, що йдеться передусім про духовне єднання. Як виявилося, відгукнутися на поклик Мавки й відкрити їй свою душу Лукаш ще не готовий. Щирий, відвертий погляд очі в очі, коли будь-які перепони на шляху до єднання закоханих сердець зникають, викликає в нього відчуття незахищеності, навіть страху, а відтак – бажання перевести стосунки в річище звичайного фліртування.

Зовсім по-іншому складаються стосунки між Лукашем і Килиною. Залишившись наодинці з парубком (Мавка відходить від них), Килина не криючись починає підбивати до нього клинці, і її відверті залицяння дуже мало нагадують тремтливу зустріч закоханих. Тут превалює неприхована хтивість, фривольність, а "пцання" по плечу, як і глузування та борюкання, стає найпершим способом вияву знаків уваги до об'єкта пристрасті: "Килина який час так само завзято жне, потім розгинається, випростується, дивиться на похиленого над снопами Лукаша, всміхається, трьома широкими кроками прискакує до нього і пацає з виляском долонею по плечах" (н/ж курсив мій. – Л.С.) [10, 256]. До речі, в цій ремарці, як неважко завважити, наголос зроблений не на рефлективних станах, як-то захоплення, самоаналіз, сумнів, сором'язливість, роздум тощо, що характеризують передусім внутрішній світ героїні, а на оперативно-процесуальних аспектах самовияву (виражених нагнітанням предикативних форм), і це зайвий раз виказує в Килині натуру, не обтяжену душевними поривами та переживаннями.

Лукаш приймає запропоновані правила гри, і, здається, такі манери виявилися йому до вподоби. "Ось ліпше не займай, бо поборю!", – відгукується він на Килинині жарти та кпини, і між ними зав'язується борня. "(...Вони сплітаються у боротьбі, якусь хвилину сила їх стоїть на рівні, потім раптом падають обоє в борозну, густа стінка збіжжя їх закриває). Л у к [а ш] (устає перший, важко дишучи) А що? Ага! Чи ж я не поборов? К и л и н а (устає розжеврена, поправляючи хустку на голові) А хто ж кого побив?...", – так змальована дана сцена в рукописному варіанті.

В остаточному тексті вона виглядає дещо по-іншому. Усунуто не лише надто вже поспішне "падання в борозну", а й змінюється "переможець" цього єдиноборства: досвідчена Килина ставить підніжку, і Лукаш падає, осоромившись перед молодицею та накликавши на себе кпини:

"Лукаш кидається до неї, вона переймає його руки; вони "міряють силу", упершись долонями в долоні; який час сила їх стоїть нарівні, потім Килина трохи подалась назад, напружено сміючись і граючи очами; Лукаш, розпалившись, широко розхиляє її руки і хоче її поцілувати, але в той час, як його уста вже торкаються її уст, вона підбиває його ногою, він падає.

К и л и н а

(стоїть над ним сміючись)

А що? Хто поборов? Не я тебе?

Л у к а ш

(устає, важко дишучи)

Підбити – то не мація!.. [10, 257].

Відповідно до цього зміщуються й акценти в характеристиці персонажів. Адже за цих умов Лукаш постає наївним і беззахисним хлопчиськом, тоді як Килина своєю вихваткою насправді виказує притаманну їй лукаво-хтиву вдачу. Мабуть, тому Лукаш "не встигає" за Килиною: незабаром нивка затемніла стернею та вкрилася снопами, і лише "скілька горсток жита на розложених перевеслах лежать, як подолані і ще не пов'язані бранці" [10, 257]. А сам Лукаш хіба не нагадує тут уже подоланого, але ще не пов'язаного бранця?.. Над чим плакала Мавка? Про що чи про кого згадувала вона під міріадами дощових крапель і гнітючих роздумів? Про себе? Про Лукаша? Про Килину? І чи знаходила вона відповіді на питання, що нависли над нею, то зігріваючи душу маленькими блискітками надії, то проймаючи гірким розпачем? Дізнатися про це – значить збагнути незбагненне, осягнути те, що може відчувати лиш уражене болем закохане серце. Але що таке кохання?.. Здається, про те, яким повинно бути "кохання справжнє", добре відомо Русалці. У її розумінні, кохання не знає вагань і сумнівів, сліз і страждань. Воно, як розбурхана стихія: палке, нестримне й віроломне. Тому Русалка як уособлення демонічного і фатального почуття (через одвічну незавершеність любовного діалогу, в якому вона постійно перебуває) не розуміє Мавчиних сліз. Душевні муки подруги для неї незбагненні, навіть більше – викликають осуд і зневагу, бо Мавчине кохання, в її сприйнятті, лиш ...солом'яного духу дитина квола. Хилиться од вітру, під ноги стелеться. Зостріне іскру – згорить, не борючись, а потім з нього лишиться чорний згар та сивий попіл. Коли ж його зневажать, як покидьку, воно лежить і кисне, як солома, в воді холодній марної досади, під пізніми дощами каяття [10, 263]. Мавка не одважується на одверту відповідь, бо й навряд чи спромоглася б висловити свої болі й переживання. Але її коротка розмова з Русалкою безпомильно вказує на те, що у своєму розумінні кохання вона змінилася. Тепер воно наповнилося для неї новим змістом, чимось значно істотнішим, ніж палкий і нестримний, але тимчасовий й одвічно невтолений порив пристрасті. Незважаючи на всі страждання, вона добре знає, що каяття за те, що сталося, в її душі немає. "Ти кажеш – каяття? – перепитує вона Русалку, яка одверто не приймає таких взаємин. – Спитай березу, / чи кається вона за тії ночі, / коли весняний вітер розплітав / їй довгу косу?" [10, 263]. І сум, і сльози, і відчай, і жаль, і прикрість – ніщо порівняно з тими почуттями, що наповнюють її серце любов'ю, і Мавка продовжує: Бо він був ніжний, той весняний легіт, співаючи, їй розвивав листочки, милуючи, розмаяв їй віночка, і, пестячи, кропив росою косу... Так, так... він справжній був весняний вітер, та іншого вона б не покохала [10, 264]. Очевидно, образ закоханої у весняний легіт берези найповніше передає стан душі й те становище, в якому опиняється Мавка. Кохання – як незбутня мрія: ніжне, п'янке, манливе, але невловиме. Справді, одлюбивши у весняному буйноцвітті, береза уже "вітра обійняти повік не зможе – він уже пролинув", але він був, і був він справжній, той весняний вітер... Можливо, справжність почуття (не гра, не розвага, не інтрига, не ілюзія, не повинність) і є тим чинником, який надає сенсу любовним мукам і переживанням та за яким, отже, визначається рівень культури душі, духовної досконалості особистості загалом?.. Сцена відвідин Мавкою потойбіччя певною мірою можна розглядати як випробування тимчасовою смертю, але в тому сенсі, що пережите героїнею в засвіті постає передусім як суб'єктивна, психоемоційна колізія й ідентифікується не так із ритуалізованим дійством, як із її внутрішнім самоствердженням, оприявненням того, що здобула вона, відкривши в собі незглибимий світ кохання, і що в екстремальній ситуації набуло зримих, увиразнених форм. Мандрівка у царство "тьми й спокою" стала для неї не лише перевіркою власних почуттів на "справжність", а й усвідомленням нової, досі невідомої їй істини: справжнє кохання невмируще (пор.: Лісовик. ...Чи то й його невдячність невмируща / так, як твоє кохання? – [10, 272]). Воно всесильне й незнищенне, а той, хто спроможний збагнути його незглибимість, не підвладний законам за-буття і безпам'ятства. З осягненням цієї істини до Мавки приходить прозріння, і вона виривається на світ: ...Вогнем підземним мій жаль палкий зірвав печерний склеп, і вирвалась я знов на світ. І слово уста мої німії оживило, і я вчинила диво... Я збагнула, що забуття не суджено мені [10, 272]. Апологія невмирущого кохання – це, безумовно, типово романтична фігура. З цього погляду, Леся Українка віддає належне, сказати б, традиційній літературній риториці або, за її ж висловом, „старомодній романтиці" , хоч, звичайно ж, наповнює її новим змістом. У прикінцевих сценах „Лісової пісні" акцент зроблено на тому, що душа – це голос серця, а мелодія сопілки – цвіт душі. Охоплюючи сферу живого на противагу неживому, голос (музика) як цвіт душі, як „божа іскра" кохання і творчості означує духовний вимір життя. Так космогонічна драма „вічного повернення" перетворюється на драму духовного народження, буття у сфері духу – нетлінного й непідвладного ні вогню, ні божеству рослинності, ні часові. Світ від цього не перевернеться, усе залишиться, як було: будуть приходити люди зі своїми радощами й болями, шелестітиме зеленим листям вербиця і спадатимуть „смутні роси" з її віття. Лише ніжна мелодія сопілки, вирізаної з Мавчиної верби, звучатиме „голосніше, жахливіше", ніж вона звучала досі, бо промовлятиме „голосом серця", розсипаючи дивоцвіти долі і вказуючи, де захована „золота гілка" життя: Я їм тоді проспіваю все, що колись ти для мене співав, ще як напровесні тут вигравав, мрії збираючи в гаю... Грай же, коханий, благаю! Лукаш починає грати. Спочатку [мелодії № 15 і № 16] гра його сумна, як зимовий вітер, як жаль про щось загублене і незабутнє, але хутко переможний настрій [мелодія № 10, тільки звучить голосніше, жахливіше, ніж у першій дії] покриває тугу. Як міниться музика, так міниться зима навколо: береза шелестить кучерявим листом, весняні гуки озиваються в заквітлім гаю, тьмяний зимовий день зміняється в ясну, місячну весняну ніч. Мавка спалахує раптом давньою красою у зорянім вінці. Лукаш кидається до неї з покликом щастя" [10, 292-293]. Отже, завершальний акорд таємничої містерії кохання звучить як апофеоз творчості. Музика серця всесильна, вона здатна перемагати тугу і творити красу, наповнюючи світ чарами „співочої душі". Все довкола перейняте магією дивовижної мелодії сопілки „людського хлопця", і вона бринить „звільняючим" співом як симфонія духовного прозріння.

Література

Loading...

 
 

Цікаве