WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Проблема творчого становлення І. Котляревського у зв’язках із культурно-мистецькими тенденціями української провінції - Реферат

Проблема творчого становлення І. Котляревського у зв’язках із культурно-мистецькими тенденціями української провінції - Реферат

Набутий по виході з семінарії життєвий та літературний досвід посутньо скоригував естетичні погляди І.Котляревського. Однак засвоєні ще за часів навчання основи класицистичної поетики та уявлення про функціональний аспект художнього слова великою мірою визначили характер усієї творчої діяльності письменника. Очевидно, саме в семінарії І. Котляревський засвоїв також таку модель художньої комунікації, що передбачала наявність конкретного, упривілейованого адресата – "читача-мецената", впливового покровителя, якому, як правило, присвячувався твір. Скажімо, "Пісня на Новий 1805 год пану нашому і батьку князю Олексію Борисовичу Куракіну" є яскравим прикладом реалізації такої моделі. Це стосується й "Енеїди", єдине прижиттєве авторське видання якої побачило світ із присвятою "С.М.К ю усерднейше посвящает сочинитель" (криптонімом позначений полтавський губернський предводитель дворянства С.Кочубей). Відомо також, що п'єси І.Котляревського постали за меценатського сприяння й заохочення князя М.Рєпніна. Досить гостро цю прикмету образу письменника прокоментував П.Куліш: "Угождать знатным, по понятиям его века, было свидетельством отличного ума, умеющего обратить на себя внимание государственных мужей, которые тогда заправляли всем, не исключая и самой литературы" [7, 257]. П.Куліш, звичайно, оцінював І.Котляревського з погляду свого часу, зорієнтованого вже на інші духовні пріоритети, що перш за все наділяли літературу виразною ознакою опозиційності. Натомість для І.Котляревського наявність покровителя – це ще значною мірою особливість поетики, школи. Це, сказати б, вимога жанру за умов, коли естетика корелює з соціологією та регламентує форми і способи публічного висловлювання, зокрема й літературні.

Висвітлюючи особистісне й творче становлення І.Котляревського, годі обійти увагою специфічну шкільну субкультуру, визначену соціальним статусом школяра та великою мірою генеровану семінарським побутом. Це явище в Україні мало на той час уже певну традицію, найбільш яскраво представлену в літературній і театральній формах. Під цим оглядом життєва й мистецька практика мандрівних дяків – можливо, один із найбільш цікавих феноменів української соціальної дійсності XVIII ст. Корпоративний характер шкільного устрою, у якому домінували освітні завдання, співіснував із природними потребами ширших суспільних контактів, оскільки співвідносився з психологією людини в стані вибору певного соціального амплуа. Можливо, звідси походить посилення ігрового складника як своєрідного засобу моделювання майбутнього вибору.

Шкільна субкультура – явище молодіжне, а отже, ще й за визначенням протестне, опозиційне – звичайно, в межах певного соціокультурного простору, де молодіжний протест є передбачуваним і навіть санкціонованим. Не дивно, що носії такої культури нерідко виявляли схильність експлуатувати стереотипну маску школяра, котра дає, як, скажімо, маска дивака чи юродивого, підстави розраховувати на привілейоване становище у певних ситуаціях. Бурлеск при цьому виступає ніби стильовим відповідником побутової поведінки школяра, відтворюючи у своїй структурі її протестний, пародійно-ігровий елемент.

Об'єктом пародіювання, а точніше – бурлескного переінакшування загалом могло виступати все штучне і схоластичне (чи принаймні все, що визнавалося таким), іноді просто недоступне для розуміння. Траплялося, що твори семінаристів призводили до ексцесів: приміром, П. Кореницький, молодший сучасник І. Котляревського, був відрахований за надто сміливі атестації семінарського керівництва та духівництва. П. Кореницький, відомий ще з часів навчання як майстер віршованих експромтів, став навіть героєм переказу, який містить цікаву характеристику стереотипного образу школяра-віршувальника: "Розповідають, що коли він в останній раз, діставши уже свідоцтво про звільнення, йшов по коридорах семінарських і побачив перед собою двері ректорської квартири, у нього промайнуло в голові: "треба віддячити"! Намацавши в кишені грудку крейди, він написав на дверях квартири такий експромт:

Отут цілісінька сім'я –

Сірко, рябко і цуценя.

А в квартирі цій жили: сам ректор, його секретар – ряба, вся побита віспою людина, і хлопчик-келейник, що був у них на послугах" [1, 61]. Випадок П. Кореницького показує, зокрема, й те, що йдеться тут про носія саме шкільної культури – навряд чи його семінарську творчість можна кваліфікувати як таку, що виходить поза межі шкільного побуту. Вона добре узгоджується з нормативною системою риторичних і поетичних рекомендацій, що їх пропонувала шкільна наука; тут урочиста ода, присвячена архіпастирю, і віршоване глузування з семінарського керівництва – явища, які належать до спільного субкультурного простору.

Тим-то й не дивно, що в літературному доробку І. Котляревського добре сполучаються жанри урочистої кантати та бурлескно-травестійної поеми. Остання перебуває в безпосередній залежності від семінарської субкультури з її розважально-пародійною домінантою. Той багатий матеріал, що його навів і прокоментував П. Житецький у своїй цікавій розвідці про "Енеїду", переконливо засвідчує залежність поеми від традиції шкільного віршування. А. Музичка також слушно відзначив, що "не один опис пекельних мук узяв Котляревський із епіграмів, писульок і сатир, що ходили між його шкільними товаришами..." [10, 230]. Поза сумнівом, "Енеїда" великою мірою побудована на пародійно-ігровому осмисленні шкільного досвіду. Безліч семінарських атрибутів – чи то образів конкретних побутових реалій, чи ледь схоплюваних змістових контекстів, чи стильових нюансів – дозволяє говорити про виключну роль шкільної субкультури в художньому світі І. Котляревського. Шкільний досвід зазнає тут посутньої ретроспективної корекції, в багатьох випадках іронічно, аж до заперечення, переосмислюється, але виступає, однак, як такий, що визначає в загальних рисах структуру літературного, культурного й багато в чому соціального проявів його особистості.

Багато також важила місцева етнокультурна специфіка, що накладала виразний відбиток на семінарський побут. Вихованці семінарії, у більшості українці, підтримували постійні контакти з різними верствами місцевого населення, ніби відповідаючи на його соціальне замовлення. Це виявлялося переважно в наданні послуг у сфері освіти й виховання: чимало семінаристів нерідко упродовж всього року, а особливо під час літніх вакацій заробляли на своє утримання, навчаючи дітей із забезпечених родин. Природно, що вони мусили рахуватись із запитами в масі своїй патріархального, старосвітського середовища, а отже, погоджувати семінарську науку з усталеними традиціями народного виховання. Згадуючи роки навчання в семінарії, І. Мартинов зазначав, що вже в риторичному класі сам міг заробляти уроками. Певно, з огляду на скрутне матеріальне становище, мусив працювати й І. Котляревський – як один із кращих учнів він був до того добре підготовлений. Не випадково його кандидатуру рекомендували для здобуття педагогічного фаху в Петербурзькій Олександро-Невській семінарії. Це сталось у вересні 1788 р., та І. Котляревського на той час у місті не було; можна припустити, що на вакаціях він працював приватним учителем за межами Полтави, де й затримався до початку нового навчального року.

Факт рекомендації І. Котляревського до столичної семінарії є досить знаменним, бо не лише засвідчує його успіхи в навчанні, але й висвітлює можливий і передбачуваний розвиток життєвого шляху молодого обдарованого українця тих часів. Під цим оглядом доречно звернутися до цінних передусім із психологічного боку спогадів І. Мартинова, який, власне, й назвав І. Котляревського архієпископові в числі прийнятних для столичної семінарії кандидатур. І. Мартинов пригадував, що, одержавши пропозицію їхати до Петербурга, навіть не витрачав часу на роздуми для прийняття рішення: "Питання це так схвилювало мене, що не тільки слова, але й уся подоба моя виказували бажання моє їхати в столицю. Преосвященний, помітивши це, сказав з усмішкою: "Дуже добре, але ти мені тут потрібний: ти вчиш грецький клас". Несподівано це заперечення після такої приємної пропозиції викликало в мене сльози, я плакав і просив не позбавляти мене такого щастя" [4, 144]. Товариші І. Мартинова, Стефановський та Іллічевський, навіть і не подумали відмовитись від шансу потрапити до Петербурга, навпаки, сприйняли його з радісним піднесенням. І. Котляревського на той час не було в місті, тож нагодою, що йому трапилась, він просто не міг скористатися. Яким би привабливим не було пояснення Є. Сверстюка (мовляв, тодішня відсутність І. Котляревського в місті – не що інше, як "суто українська фігура відмови від високої честі" [11, 261]), та навряд чи можна його, це пояснення, прийняти. Визнати слушність такого пояснення означало б дуже спростити образ письменника – погодивши зі стереотипними уявленнями іншої епохи, зробити з нього "свідомого українця".

Loading...

 
 

Цікаве