WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Синкретизм жанрово-стильової структури „Автобіографії” І.Турчиновського - Реферат

Синкретизм жанрово-стильової структури „Автобіографії” І.Турчиновського - Реферат

Синкретизм жанрово-стильової структури „Автобіографії" І.Турчиновського

У літературознавстві жанром прийнято називати певний „вид змістовної форми, яка зумовлює цілісність літературного твору, що визначається єдністю теми, композиції та мовленнєвого стилю" [1,197]. Але поділ творів давнього письменства на жанри є досить умовним, оскільки в літературі того періоду не були розроблені жанрові категорії і сьогодні однозначно кваліфікувати жанр того чи іншого твору неможливо.

Так, наприклад, терміном „слово" в ті часи називали і твір урочистого красномовства („Слово про Закон і Благодать" Іларіона), і воїнську повість („Слово про Ігорів похід").

Жанрове визначення твору давнього періоду залежало, крім формально-змістових, і від утилітарного чинника: якщо агіографічний твір призначався для богослужіння в день пам'яті святого, то писався у формі короткої розповіді-похвали і називався проложним (від назви рукописного збірника „Пролог", в який твори такого типу об'єднувалися), якщо ж призначався для читання вдома, то мав розлогішу форму і містив детальну розповідь з риторичними відступами, молитвами, описами посмертних чудес.

На жанрову диференціацію твору впливало і те, в збірнику якого типу він був уміщений. Зокрема, якщо розповідь про загибель Бориса і Гліба писалася для літопису, то й відповідала законам літописної статті. За певної переробки в збірнику іншого типу вона могла перетворитися на сказання, а оскільки це сказання містить опис мученицької смерті братів за віру, то в збірнику житій воно набувало ознак агіографічного канону. „Повчання" Володимира Мономаха з'явилося в „Повісті минулих літ" як літописна стаття, пізніше почало переписуватися окремо і має ознаки як власне повчання (твору ораторського жанру), так і послання, тобто різновиду епістолярного жанру.

Давня література знала і випадки об'єднання в один твір під спільною назвою елементів різних жанрових форм. Так „Слово про Закон і Благодать" Іларіона об'єднує як „слово" – різновид ораторської прози, урочистого красномовства, так і похвалу князю Володимиру та молитву, що є самостійними богослужбовими жанрами.

Відомі й твори, назви яких несуть вказівку на кілька жанрових ознак („Житіє і ходіння Данила..."). Автор у такий спосіб, відчуваючи жанровий синкретизм твору, виносить номінативну основу жанру в заголовок твору, налаштовуючи читача на його відповідне сприйняття.

Жанровою особливістю цих творів є їх жанровий синкретизм – тобто нерозчленованість, злитість, нерозвинутість, які властиві початковому періоду розвитку письменства.

Цілком слушними з цього приводу видаються слова В.Яременка про жанрову природу „своєрідної хрестоматії літератури Київської Русі" – „Повісті минулих літ", що характеризують специфіку жанрової системи всієї давньої літератури: „Тут ми знайдемо елементи численних жанрів, жоден з яких ще не диференціювався, але вже окреслився" [6,45].

Активізація суспільно-політичного і культурного життя в ХVІ ст., зміна історичної та культурної ситуації в ХVІІ-ХVІІІ ст. покликали до життя літературу нового ґатунку, яка поступово звільнялася від приписів літературного етикету, посилювала світське начало, що виявлялося у виразнішому окресленні авторської індивідуальності, белетризації стилю, розширенні арсеналу художніх засобів, у проникненні у твір ренесансних, барокових, просвітницьких тенденцій. Ці зміни спричинили і модифікацію жанрової системи давнього письменства, зокрема літератури бароко.

В останні роки спадщина бароко, напряму, що відповідав традиційній духовній суті українського письменства, але через посередництво форми вніс у нього реальні, життєві й актуальні моменти, все частіше стає об'єктом уваги літературознавців. Проблемам українського бароко в зв'язку з ідейно-художнім розвитком літератури ХVІІ-ХVІІІ століть, його особливостям у поетичних, прозових, драматичних творах, взаємозв'язкам зі світовою літературою бароко та іншими видами мистецтва присвячені дослідження Автуховича Т., Іваньо І., Крекотня В., Макарова А., Софронової Л., Ушкалова Л., Шевчука В., Яременка В. та ін. Але, зважаючи на широту цього літературного масиву, значна кількість його аспектів ще не отримала належного висвітлення в науковій літературі. Одним із обійдених увагою творів залишається запропонована для вивчення програмами з давньої української літератури для вищої школи „Автобіографія" І.Турчиновського. На такий стан справ, крім тривалої відсутності інтересу до бароко, заперечення через позалітературні чинники його існування у вітчизняній літературі, впливало й те, що знайдений і опублікований ще П.Житецьким, твір тривалий час сприймався „одним із найдавніших, писаних без „художеств" документів химерного життя недовчених студентів" [3, 254]. Слушним тут видається застереження Д.Чижевського, що барокове мистецтво призначалося насамперед для людини бароко, а тому недоречно міряти „ідеологічний зміст барокової літератури масштабами власного часу" [5, 239].

Автор „Автобіографії" був мандрівним дяком – належав до своєрідного культурного прошарку українського суспільства, який крім того, що став органічною частиною нашого освітянського руху, оскільки ніс на село пристосовану до народного розуміння початкову освіту, виступав і творцем різноманітних за жанрами та тематикою літературних творів.

Про І.Турчиновського відомо небагато. Народився він 20 липня 1695 року в родині сотника містечка Березані на Полтавщині. Здобувши освіту в місцевій школі, продовжив навчання в Київській академії, але не закінчив її. З 1710 року мандрував по Україні та Білорусі. 1718 року, після повернення в рідне містечко, став священиком. Крім цих даних, наведених безпосередньо в уцілілій частині твору, відомо також, зі слів власника рукопису, який читав його повністю, що І.Турчиновський був звільнений з-під суду й поновлений на посаді священика. Помер він у похилому віці.

Попри ці скупі фактографічні відомості, автобіографічний твір І.Турчиновського здатен, по-перше, скоригувати однобічні уявлення про представників літератури мандрів як малоосвічених типів, „пиворізів", якими вони ставали, поступово вироджуючись після заборони Катерини ІІ мандрувати, і якими їх показано у творах М.Гоголя, І.Карпенка-Карого, Г.Квітки-Основ'яненка, а по-друге, акцентувати провідні жанрові риси і ознаки барокового стилю. Цим і зумовлене зацікавлення дослідженням „Автобіографії" І.Турчиновського.

Однією з прикметних рис українського бароко є його перейнята від середньовіччя релігійна забарвленість, христоцентризм, бажання усвідомити місце й значення Бога в долі людини, нехай і по-ренесансному сильної. Ця особливість національного вияву бароко знаходить своє вираження й у тексті „Автобіографії".

Так, на початку свого „житія і страданія" автор за християнською традицією використовує самознищувальний епітет „многогрішний". А в подальшому неодноразово своєрідним рефреном звучить звертання і молитва героя „серцем ко господу богу і матері божой" [4, 574], або вдячність за те, що „божія помощь і матер божія заступиста мя(І.Турчиновського – Н.Г.)" [4, 577], „божією помощію і матері божій і малійшей болізні не ощущал, ... божією силою і матері божій був підкріплен" [4, 581]. Навіть в якості образу для творення ономазії автор, розповідаючи про своїх кривдників, використовує ім'я римського імператора Діоклетіана, гонителя християнства. Себе ж він порівнює з агнцем – жертовною твариною, прийнятою християнами з близькосхідних релігійних обрядів як символ Христа і його жертовної ролі: „І біжа з немалим риданієм, молил матір божію, да ізбавить мене от тих лютих Діоклетіянтов, і голосно кричал о рятунок; то оніє убійці, біжа зав мною, аки звіріє за агнцем, немалий путь" [4, 573].

Loading...

 
 

Цікаве