WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Микола Вінграновський - поет, прозаїк - Божий дар для укр.літератури - Реферат

Микола Вінграновський - поет, прозаїк - Божий дар для укр.літератури - Реферат

існування: він уже не просто її відтворює, а творить. Ця богорівна здатність і є виразом всеможності, покладеної собі художником за смисл життя і його мету.
"Сто поезій" і наступна збірка вибраного "Поезії" (197Д) - це лірика духовної рівноваги, коли справджуються бажання і наміри, коли світ під руками ще як глина, що перетворюється на дзвінку порцеляну сяючих образів, і митець відчуває в собі якусь веселу бісівську силу й насолоду перевтілювати його на свій смак і розсуд:
Стоять сухі кукурудзи,
Сухе волоття сушить просо.
Лелека, мов старий грузин,
По жовтім полі ходить босо.
Лисиця їла - і нема.
Лиш облизнулась в жовтій тиші.
А з хмаренятами у звиші
Хмарина-мама йде сумна.
Дружина спить, і на столі
Лежать панчохи і в'язання.
І в шибці чорт стоїть до рання.
Зоря і чорт на чорнім тлі.
Щось в тому чорті є від мене.
Щось є для мене в тій зорі.
Лежить дорога у черлене
І жовта хмара угорі.
Людина і світ, в якому все підвладне її творчому поруху, повсякчас переходять одне в одне, існують одне в одному. З величезним художнім тактом зітерта межа між "я" і "ти", емоційним станом і навколишньою дійсністю: "Дубовий мій костур, вечірня хода, 1 ти біля мене, і птиці, і стебла, в дорозі і небо над нами із тебе, і море із тебе... дорога тверда". Це не просто цілковита єдність душі і 'світу, це - надійна єдність! У поезії Вінграновського дістає підтвердження відома довженківська теза про те, що "митці покликані народом для того, аби показувати світові насамперед, що життя прекрасне, що саме по собі воно є найбільшим і найвеличнішим з усіх мислимих благ".
Найповніше ця ідея висловлена у вірші "Гайявата", що розкриває народний ідеал земного щастя, яке полягає в далеко не завжди солодкому і не такому в буденності вже й піднесеному, однак безконечно багатому трудовому бутті. Вигадане абстрактне щастя (як у блоківському вірші - "І знов пориви юних літ") виявляється в даному разі просто зайвим.
Однак лірика Вінграновського аж ніяк не елегійна, їй притаманний запеклий драматизм, зумовлений найвищими запитами, моральним максималізмом, єретичним бажанням все пізнать, усе відчуть і все навічно утривалить. А це - неможливо. Чим повніше поет сприймає навколишню дійсність, тим гостріше відчуває, що щось суттєве, неповторне, головне лишається "за бортом" слова і образу. В цьому розумінні передчуття творчості ("не зрадь хоч раз, ... передчуття моє") постійно випереджає саму творчість. Художник, як і кожна смертна людина, не може здійснитися на всю заповідану самому собі міру. Наростаючи, цей драматизм вибухає трагічними акордами в книзі "На срібнім березі" (1978). Тут підбивається певний підсумок прожитого й усвідомленого, здійснюється його співвіднесення з ще "невиказаними думками", яких було так багато на порозі юності:
Але душа моя затерпла. -
Відкрилась голосом отим
Дорога біла середстепна,
Де йшлось великим і малим,
А множество вже стало станом
Позаду мене в небесах...
І я заплакав над лиманом,
Де голубим сміявся птах!
("В кукурудзинні з-за лиману...")
І сама ця підсумковість, прощання з молодістю, відчуття "заборгованості" перед вічністю - трагічні. Саме тут - у плані найповнішої самовіддачі - особливого драматизму набуває інтимна лірика Вінграновського. Адже справжнє почуття невичерпне, як невичерпна поезія і світ, відчуття прекрасного. Сказати б, у сприйманні поета все заповідалося на
вічність, а сталося на мить: "Я тебе обнімав, говорив, цілував, цілував, говорив, обнімав - обнімаю, Говорю і цілую, сльозою вже став. З того боку снігів, цього боку немає...".
На "срібному березі" ВІнграновського ця патетичність сягає апогею. За нагромадженням взаємо-замінюваних займенників "я" - "ти", "мій - то голос ваш", "твоя дорога - мої там кроки" і т. п., а по суті за нагромадженням перевтілень, які, однак, не рятують від проминання всього і всіх - гіркота недосяжного, загроза замаячілого небуття.
Однак відчай не бере над ліричним героєм владу. В одному з віршів згаданої книжки після зображення осені, "відходу" поет пише:
Та я ще не пізнав ані тебе, ні воду,
Ні дзвоника, ні дятла, ні себе...
Високий цвіт небес біля мого народу,
Високий синій цвіт між хмарами іде...
Так, не можна вповні відбутися для себе, не можна віддати себе всього одній, нехай найдорожчій, людині, але можна і треба вірити в значимість свого "малого" внеску в духовну множину народу, якій даровано безсмертя. А коли ти щось до цієї множини додав - то й тобі... Це здобуте в творчому самоспаленні розуміння своєї ролі на землі, безілюзійне і разом з тим життєствердне, переможним контрапунктом зазву-чало у віршах нової книги "Київ" (1982):
Не оглядайся! Що ти, що з тобою?
Не оглядайсь! Біжи, біжи бігом.
А тихо як... І місяць над водою -
Неначе совість плаче за вікном...
Дурний, та й все!.. Дивись, яка пора!
Дивись, яке зіходить товариство!
І в твоїй долі вибито вогнисте:
Земля твоя й Вітчизна - не мара!
Відповідно до цього й інтимна лірика Вінграновського, яка, зрештою, ніколи не була мовою тільки про любов до жінки, а була мовою про духовний безмір людського всесвіту, м'якшає й випогоджується, гіркота недосяжного змінюється щемним поцінуванням дарованого на віку. Перечитайте збірку "Губами теплими і оком золотим" (1984) - і ви, зачаровані художником, переконаєтеся у цьому.
Останніми роками М. Вінграновський звернувся й до прози. З'явилася низка його повістей, ("Вечір над Десною", "Сіроманець" та ін.), які здобули читацьке визнання і ще раз засвідчили винятковість його художнього обдаровання. І в прозі він зберігає головні риси свого стилю, доводячи кожну фразу, до філігранної точності і художнього лаконізму. Окрім іншого, його проза спростовує зроджену деякими літературними зразками думку, буцімто проза поетичного характеру - обов'язково розсолоджена й багатослівна.
Невдовзі має вийти друком його новий твір - роман "Наливайко", на який всі втаємничені в мистецьку робітню Вінграновського покладають великі надії. Але це вже розмова про дещо іншу сферу діяльності Миколи ВІнграновського (а ще ж є . кінорежисура - ним поставлено фільми "Берег надії", "Климко" та ін.), а ми ж ставили собі за завдання у загальних рисах познайомити вас із його поезією.
Loading...

 
 

Цікаве