WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Трактат Дмитра Туптала “розыск о расколнической брынской вђрђ” - Реферат

Трактат Дмитра Туптала “розыск о расколнической брынской вђрђ” - Реферат

Аналізуючи першу частину трактату, подибуємо там двадцятий розділ, котрий дещо різниться від загального тону викладу й виразно тяжіє до художнього письма, набуваючи рис оповідання. Вже на початку його автор ніби абстрагується від об'єкту розповіді, намагаючись "сховатися" за образом чорного попа Іоасафа, який, перебуваючи в Ростовській обителі, залишає "тєтрадицы", в яких міститься антирозкольницький трактат невідомого автора та список їхніх скитів, що "мєжи собою нє согласнђ и нарицаютъ другъ друга єрєтіками" [4, 64 (зв.)]. А потім зринає ще кілька персонажів, котрі розповідають про зникнення одних скитів і натомість постання інших, але теж ворогуючих між собою. Закономірно виникає питання про причини, які спонукали автора вдатися до подібного прийому. Вочевидь, у такий спосіб він прагнув з одного боку – підсилити власну позицію, закцентувавши увагу реципієнта на популярності антирозкольницьких писань та їх співзвучності в основних питаннях; з іншого – наголосити на своїй неприязні, ба, навіть зневажливому ставленні до старообрядців, інформацію про яких він не докладно вивчає, а бере хоча й з поважних, але все ж випадкових джерел, як то кажуть, принагідно.

Автор з'являється лише наприкінці розділу, щоб зробити висновки, уподібнивши ворогуючі розкольницькі скити Пілату та Іроду, котрі, хоча й "вражду имђсша съ собою: єгда жє прідє врємя убити Христа, тогда оба содружистася" [4, 67]; а їхню віру загалом порівнявши з апокаліптичним змієм, який "оторжє трєтію часть звђздъ нєбєсныхъ и повєржє... на зємлю, сицє брынская, пустыня хвосты своя зміоподобныя, учитєли (глаголю) зміонравныя посылая во грады и вєси отторгаєтъ от Цєрковного нєба, яко звђзды, душы людєй православных и повєргаєтъ... во свою пропасть, нђсть убо брынская вђра, нђсть старая вђра, но новая вђра, новая хімєра" [4, 68]. У такий традиційний, як уже зазначалося, спосіб вирішує Дмитро Туптало опозицію "antiques – modernus", причому висновок його афористично загострений, як і вимагала барокова естетика. Адже якщо давнє вђра читати з російською артикуляцією, що цілком природно з огляду на мовне оточення, а відтак і головного реципієнта митрополита Ростовського, то фактично маємо епіграму:

Новая вђра – новая хімєра.

У такий суто поетичний спосіб автор розбиває арґументи розкольників і відкидає будь-які спроби визнати право на існування старовірства як такого.

Однак неодмінним складником віри є явлені її сподвижниками дива або послані їм дивні видіння. Причому простолюд, як відомо, значно швидше "вимірює" істинність віри отими "міраклями" (ба навіть чутками про них), ніж іншими теологічними нюансами. З огляду на історичні відомості, чутки про одкровення, послані проводирям розколу, ширилися з небувалою швидкістю, підриваючи авторитет офіційної Церкви. Тож цілком закономірно, що Дмитро Туптало приділяє у своєму трактаті неабияку увагу цій проблемі.

Так, обравши до аналізу нібито дивне видіння Авакума, котре трапилося останньому по чотирнадцяти днях без їжі (він став велетнем, і Бог умістив у нього "нєбо, и зємлю, и всю тварь"), автор гнівно вигукує: "О видђнђя чудного! О изрядного чудотворца! Нєбо и зємлю и всю тварь сђлъ! Гортанію своєю поглонулъ! Во чрєво своє вмђстилъ! Знатно выголодался гораздо по 14 днєхъ пощєнія своєго, и толь ясти восхотђлъ, яко нє токмо камєніє, но и всю зємлю съ нєбомъ и со всєю тварію изядє. Какъ нє просядєтся чрєво єго! И дивно что учєниковъ своихъ нє поядє! Мню жє яко души ихъ давно ужє поглонулъ" [4, 76]. Віддавши належне іронії, якою просякнутий цей фраґмент, та авторському тлумаченню снів на "порожній шлунок", наче витриманому в річищі "фройдівської" концепції, зазначмо, що Туптало не випадково звертається до цієї візії, – адже тут присутній образ всепоглинаючого черева, й саме на цьому акцентує він увагу реципієнта, говорячи про ідейного натхненника розколу як поглинача людських душ. Як бачимо, цей образ чудово ув'язується з образом "чрєва адового", що зринає на початку тексту. І тут-таки говориться про велетня сатану з писань Антонія Великого Тож маємо символічну картину: вчитель-єретик поглинає душі, аби виверґнути їх у пекельну безодню, де на них чатує Сатана. У такий спосіб митрополит Ростовський застерігає паству від легковірства та ще раз наголошує на небезпеці піддатися спокусі псевдовчення.

Завершується кожна частина, як і належиться, ґрунтовними, виваженими висновками, у яких, із-поміж іншого, автор наголошує, що дотримався обіцянки, даної спочатку, й розглянув запропоновану тему. Також чітко відстежуються мовні кліше, фактично тотожні як у вступі, так і у висновках. (Початок: "Сє о возлюблєнніи, разломихомъ разсуждєніємъ пєрвый плод брынскаго сада, вђру их, ищущє, ащє єсть та права" [4, 18]; висновки: "Сє о возлюблєнніи правовђрніи людіє..., разломихомъ здравим разсуждєніємъ пєрвый брынскаго сада плод, вђру их зловђрную, и подлинным розыскомъ розыскали..." [4, 78]). До того ж, у конклюзіях до першої частини зринає й образ содомського яблука, тепер уже на підтвердження авторських міркувань про "гріховність" розкольницької віри, який ніби обрамлює виклад. Така структура, як відомо, притаманна й проповіді візантійського зразка.

Отже, проаналізувавши трактат Дмитра Туптала (св. Димитрія Ростовського) "Розыск о Расколнической брынской вђрђ", ми дійшли висновків, що антирозкольницька полеміка, відбігаючи від вироблених жанром канонів, що під ту пору вже базувалися на засадах науковости, перебуває в царині популярного богослів'я, тяжіючи до гомілетики. Це зумовлено низкою факторів, з-поміж яких варто виокремити низький фаховий рівень опонентів, з котрими не можна було вести ґрунтовну теологічну дискусію, як, приміром, із єзуїтами чи протестантами, та непідготовленість самої церковної громади до протистояння старовіром, як, приміром, католикам чи уніатам, – адже розкол виник у лоні самого православ'я. Відтак полеміст був змушений не стільки дискутувати з супротивником, скільки рятувати свою паству від новопосталої єресі (тому й не має його розправа конкретного адресата, як це бувало зазвичай раніше), й послуговувався найдоступнішими засобами, з-поміж яких неабиякої ваги надавалося саме слову проповідника. Тож антирозкольницька полеміка є специфічним явищем в історії вітчизняного письменства барокової доби.

Література

  1. Галятовський И. Месіа правдивый Іисус Христос Сын Божій. – К.: Типография Печерской лавры, 1669.

  2. Сумцов Н. История южнорусской литературы в семнадцатом столетии. Лазарь Баранович. – Х., 1884. – 183 с.

  3. Скрынников Р. Крест и Корона. Церковь и государство на Руси IX – XVII вв. // СПб.: Искусство-СПБ, 2000. – 463 с.

  4. Туптало Дмитро (св. Димитрій Ростовський). Розыск о Расколнической брынской вђрђ. – К., 1748.

  5. Ушкалов Л. Феномен української полемічної літератури // Ушкалов Л. Есеї про українське бароко. – К.: Факт – Наш час, 2006. – С. 121 – 132.

  6. Яворский Ст. Знамєнія пришєствія антіхрістова и кончины вђка. – М., 1703. – 151 с.

  7. Яворский С. Камень вђры. – К., 1730. – 1056 с.

Loading...

 
 

Цікаве