WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Трактат Дмитра Туптала “розыск о расколнической брынской вђрђ” - Реферат

Трактат Дмитра Туптала “розыск о расколнической брынской вђрђ” - Реферат

Трактат Дмитра Туптала"розыск о расколнической брынской вђрђ"

в контексті популярного богослів'я барокової доби

Українська полемічна література завжди була об'єктом пильного зацікавлення вітчизняної науки. Досить згадати розвідки Віталія Шевченка, Вікторії Колосової, Пархома Яременка, Володимира Крекотня, Леоніда Ушкалова. Проте об'єктом цих студій ставала здебільшого антикатолицька полеміка, корпус якої є найбільшим, що закономірно було зумовлено тодішньою політичною ситуацією. Та все ж українська полемічна література не вичерпується дискусіями з Римом – маємо низку цікавих текстів антимагометанської, антиюдейської, антипротестантської спрямованости, котрі ще потребують більш докладного вивчення. З-поміж останніх варто виокремити антирозкольницькі розправи, котрі дотепер не були об'єктом зацікавлення нашого літературознавства або згадувалися лише побіжно. Відтак метою нашої розвідки є дослідити особливості антирозкольницької полемічної літератури, зокрема трактату Дмитра Туптала (св. Димитрія Ростовського) "Розыск о Расколнической брынской вђрђ", докладніше спинившись на частині першій, присвяченій проблемі віри.

Як відомо, церковна реформа патріярха Никона спричинилася до з'яви на російських теренах прихильників старого обряду, т. зв. старовірів, котрі не визнають нововведень. Відтак офіційна церква оголосила їх розкольниками, а їхнє вчення – єретичним; та, попри заборону й переслідування, воно доволі швидко розповсюджувалося, набуваючи все більше прихильників. Сходження на престол Петра І та його бурхлива діяльність, скерована на докорінні зміни в усіх сферах життя, тільки підсилює позицію старообрядців, які починають вбачати в державних новаціях ознаки швидкого кінця світу, а в цареві – антихриста[див.: 3, 395].

Саме під ту пору потрапляють до Росії українські церковні достойники, котрі починають протистояти розкольникам силою слова. З'являється низка полемічних розправ, чи не найвідомішими з-поміж яких є "Знамєнія пришествія антихристова" Стефана Яворського та "Розыск о Расколнической брынской вђрђ" Дмитра Туптала.

Однак варто зазначити, що новий для цих теологів реципієнт не був готовий сприймати релігійну дискусію на тому високоінтелектуальному рівні, котрий виробила на той час українська традиція. У цьому контексті досить пригадати коло авторів, популярних серед московитів, – Стефан Зизаній, Христофор Філалет, Мелетій Смотрицький, – одним словом, тих, чиї писання уже вряди-годи згадувалися нашими теологами межі XVI – XVII століть [див.: 5, 128].

Відтак змінюється тон антирозкольницької полеміки, змінюється риторика тексту, причому ці зміни відбуваються не лише на рівні стилістичних прикрас – вони виразно помітні на рівні самої організації тексту. Адже якщо традиційно наш полеміст мав перед собою, найперше, опонента-теолога із супротивного табору, то нині він звертається до громади, яку намагається вберегти від єресі. Тому антирозкольницький полемічний трактат втрачає звичні йому риси епістолярного жанру, себто послання, і значною мірою позбувається рис науково виваженого трактату (останнє, як відомо, культивувалося українським богослів'ям від часів Лазаря Барановича, який відкидав лайку як прийом ведення дискусії, слушно завважуючи: "Я завжди був переконаний у тому, що заперечувати їм (тобто, "латино"-уніатам) слід миролюбно, щоб вони сприйняли це з повагою; важливий сам предмет, котрий мусить бодай зацікавити їх, – і перемога наша" [цит. за: 2, 138]), і чи не найяскравіше оприявнене в антипротестантському трактаті "Камень вђри" Стефана Яворського) й набуває виразних рис проповіді. Це відстежується вже в "Знамєніях...", які в передмові ще стилістично тяжіють до "Треносу" Мелетія Смотрицького [6, 8 (зв.) – 10 (зв.)].

Подібне зближення жанрів полемічного трактату і проповіді відстежуємо й у "Розыску о Расколнической брынской вђрђ" Дмитра Туптала. Автор уже в передмові звертається до своєї пастви: "в пєрвых обявляю любви вашей пєчаль и тугу души моєя о васъ: слышу бо, яко входятъ волцы тяжцы в вас, от дубрав и пустынь брынских исходящіи, и похищают лжєглаголивыми своими и тайными шєпти (якожє змія Єву) Христовы овцы, нє в Спасєніє, но в погибєль. И тєрзают стадо Божіє учащє неправославно. И прєлщающє душы нєвђжєнствующыя: снђдают жє єя и поглащают єрєсми своими нєсытоє адово чрєво низводят"[4, 7]. Звернення мудрого пастиря до "овець стада Христового" – це власне і є той первень, довкола якого постає проповідь; власне в цьому полягає її функція – настановити громаду на шлях істини. Зазначмо, що окреслені жанри у вітчизняній традиції вирізнялися взаємопроникненням. Так, професор Леонід Ушкалов вказує, що "полемічні інтенції доволі часто проймають церковну проповідь, що може бути присвячена, скажімо, першенству Римської Церкви стосовно Константинопольської" (Гомілія на п'яту неділю посту" Іпатія Потія), а чи суперечці з мусульманами щодо Пресвятої Трійці" [5, 121].

Варто зважити й на те, що українські православні теологи, котрі звикли дискутувати з представниками инших конфесій, тепер змушені були вести суперечку на власному полі ("И аще бы врази наши наносиша нам аще бы римлянє или иніи противовђрцы, прєтєрпђли бы быхом; но сє творят нам врази наши домашніи, иже бяху недавно с нами равнодушнія, знаєміи наши, иже купно наслаждахуся с нами брашна нєгиблющаго, и пождаху, в храмђ Божіи єдиномышлєнієм...", – гнівно вигукує Стефан Яворський [6, 10]), а подібний досвід православ'я загалом мало чи не за доби візантійських суперечок між іконоборцями та іконошанувальниками. Недарма бо антирозкольницькі розправи набувають виразно візантійських рис. Принаймні на перший план виступає ота суто східноцерковна есхатологія, котра структурувала наші середньовічні писання та значною мірою полеміку "острозької доби".

Страх "чрєва адового", що поглинає вражених єрессю членів церковної громади, змушує наставника звернутися до них із словом правди, репрезентованим православ'ям. Послуговуючись традиційною для бароко метафорою Церкви як саду, Дмитро Туптало порівнює вчення старовірів з хворим деревом, яке родить недобрий плід: "ижє извнђ прєлєстными своими ученьми показуются быти красны, душєполєзны: разломившє жє их учєніє розсуждєнієм и разсмотрєнієм обрящаєтся то, якожє и содомскоє яблоко: полно прага, лжи, и смрада душєврєдства" [4, 9].

Цікаво, що символіка забороненого плоду є одним із структурантів твору: зринаючи опосередковано на початку (згадка про змія-спокусника та Єву), вона трансформується в образ содомського яблука, а відтак набуває конкретного значення, як то "віра, вчення, справи" розкольників. І саме "заборонений плід" править за тему всього твору, де окреслений образ гріховного плоду, – привабливого зовні, але потворного по суті, – подекуди переходить в інші площини, не втрачаючи головного сенсу: "сє о возлюблєнніи, разломихомъ разсуждєніємъ пєрвый плод брынскаго сада, вђру их, ищущє, ащє єсть та права, и обрђтохомъ юизвнђ лжєсловєсным... красующаяся, аки баба пишущая лице своє, внутрь жє єсть, яко прєждє помянутоє... содомское яблоко, єжє извнђ красно являєтся, внутрь жє праха и пєпєла смраднаго исполнєно: яко гробъ повалєн, внутрь полн костєй смєрдящихъ" [4, 18].

Як бачимо, автор, розробляючи тезу "заборонений плід – гріховний плід", послуговується символікою смерти, репрезентованої через образ труни. Тож смерть постає тут не лише в традиційному для християнства значенні мірила земного життя, а радше в сенсі смерті духовної, отого всепоглинаючого "чрєва адова", про яке править митрополит Ростовський на початку трактату. Однак Туптало не прямо вказує на це, а провадить через певний символічний ряд: содомське яблуко – "баба пишущая лице своє" – труна повна "костєй смєрдящихъ. Відтак чітко простежується лінія: спокуса – гріхопадіння – смерть духовна. Тому головним завданням пастиря стає порятунок тих, які піддалися спокусі, й навернення їх на шлях Спасіння.

Loading...

 
 

Цікаве