WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Старозавітна повістева притча - Реферат

Старозавітна повістева притча - Реферат

Старозавітна повістева притча

Притча – це, по суті, метафора чи коротка історія, мета якої – передати духовну істину або урок у більш дохідливій формі через аналогію; жанр, дидактичний за змістом, алегоричний за формою; оповідний, алегорично–повчальний твір філософського, релігійного, морального змісту з двоскладовою композицією, в основі якої лежить приклад його пояснення [4; 5; 9]. Головним принципом притчі є – розтлумачити сенс, використовуючи відомі для людині речі, події чи ситуації.

У Біблії притча – це релігійно-повчальна оповідь, яка ілюструє положення віровчення і моралі; улюблена форма проповіді Ісуса Христа [1]. Саме Ісус Христос підняв цей жанр на якісно новий рівень, але Месія не був першим і єдиним біблійним персонажем, що користувався притчами, хоча сам жанр притчі перш за все пов'язаний у свідомості європейця, а тим більше християнина, з Ісусом Христом.

Оскільки автентичні євангельські тексти, що дійшли до нас, були записані грецькою мовою, так званим "койне"1, то українське слово "притча" походить від грецького дієслова παραβολή, яке передає сенс порівняння, подібності, аналогії.

Стосовно текстів Старого Завіту, які писалися і тривалий час функціонували виключно мовою давньоєврейською, також вживаємо українське "притча", однак воно походить від "mashal" [афоризм, сентенція, приказка, гра слів, загадка, алегорія [4], поговірка, коротке висловлювання у формі поради].

Завданням цієї статті є розкрити сенс старозавітної притчі, яка укорінена в конкретне історичне й мовно-культурне середовище Близького Сходу. Вивченням цього питання займалася ціла низка дослідників давньосхідних літератур [1; 2: 6; 7; 8; 10], які однак пильну увагу зосереджували найперше на жанровій специфіці текстів дещо осібно від культурно-історичних реалій часово-просторового характеру.

Головними темами Старого Завіту, крім біблійної космогонії і антропогонії, є проповідування пророків і діяльність священиків. Через ці два види служіння Ізраїль сприймав найважливішу істину – істину присутності єдиного Бога в історії. Був ще один напрямок священного передання у старозавітному Ізраїлі, не менш давній, ніж пророча і священицька традиції, який розвивався незалежно від них, вийшовши на поверхню традиції порівняно в пізній час і ставши Писанням. Це література премудрості, до якої належать Книга Йова, Книга Притч (Приповідок, Приповістей) Соломона, Книга Еклезіаста (Проповідника), Книга Ісуса сина Сираха і Книга Премудрості Соломона.

Давньоєврейська література, окрім того, що вона розвивала й поширювала жанр mashal, створила цілком оригінальний для давньосхідної традиції жанр – дидактичну повість-притчу – невеликого обсягу оповідь з розгалуженим сюжетом, для якого не властива алегорія, але який слугує ілюстрацією певного духовного чи морального стану людини чи суспільства. У каноні Старого Завіту цей жанр презентують три тексти – Книга Рути, Книга Естери та Книга Йони. Позаканонічні повісті-притчі представлені Книгою Юдити та Книгою Товита. У названих книгах величезна роль належить підтекстові, який завжди ширший за сам сюжет і який за зовнішньою скупістю прози ховає бурхливі колізії у свідомості персонажів.

Період, до якого відносять ті чи інші тексти літератури Премудрості, поширюється від часів монархії до часів після Полону, а то й навіть до елліністичної доби.

Не аналізуючи в даній роботі ні самі терміни "мудрий", "мудрість" як вони трактувалися в текстах літератури Премудрості, ні спільність старозавітних текстів з давньосхідною літературною традицією, ні школи і традиції давньоєврейської мудрості2, зосередимося на характерному для цього типу літератури жанрі притчі.

Східному розумовому складу властиво говорити і навчати у формі аналогії, порівняння, навіть загадки, що спонукає до роздумів, пробуджує розум того, хто повинен відшукати істину самостійно, а не сприйняти її у готовому вигляді [Притчі, 10.26; 12.4; Суд, 14.14]3. Однак це не є вирішальним для тлумачення жанру притчі: притчу необхідно розглядати як певну гру символів, образів, що взяті із реальності історичної, щоб позначити ними реальність потойбічну, і вимагають глибинного роз'яснення.

З початків історії Ізраїлю спостерігається певний конфлікт між надто конкретним розумовим складом кочового племені євреїв і завданням висловити трансцендентність Бога як реальності суто духовної, яка не дозволяє будь-якого чуттєвого зображення [Вих, 20. 4]. Присутність у найдавніших текстах Старого Завіту численних антропоморфізмів свідчить про їхню символічну природу; це, по суті, початок, зародження притчової традиції у давніхєвреїв [Бут., 2.7, 19, 21]. Особливо часто вдаються до символів старозавітні пророки у своїх гнівних засудженнях [Ам., 4.1; Ос, 4.16; Іс., 5.18 тощо]. Присутні притчі також в історичних книгах Старого Завіту для ілюстрації тієї чи іншої значної події священної історії [Суд., 9.8-15; 2 Цар., 12.1-4 тощо].

Притчі у СЗ мали за мету не стільки роз'яснення, як виокремлення істини, яка передається в конкретній історичній ситуації. Яскравий приклад цього Книга Притч Соломона – збірка моральних і філософських сентенцій (стосовно давніх євреїв йдеться про практичну філософію), укладена в період з X до IV століття до н.е. Книга як цілісність відбиває ідеологію довіри Бога до людини, яка створена за Його образом і подобою, тобто наділена свободою вибору і розумом. Здатність діяти вільно і мудро втілена в особі Соломона, який презентує собою сукупну мудрість обраного народу (хоча, доведено, що не всі тексти Книги належать власне Соломонові). Притчі закликають до здорового глузду і обачливості, які акумулюють мудрість, що її батько (вчитель) передає синові (учневі) як філософію практичного життя, практичної етики навідміну від псалмів, які засвідчують безмежну відданість Богові, що не потребує перевірки на здоровий глузд (недаремно у єврейському каноні Книга Притч іде зразу після Псалмів Давида). Щодо літературного втілення своєї думки, то автор у більшості притч використовує принцип антитези, контрасту між мудрістю та її протилежним проявом – безумством, глупотою, які трактуються як беззаконня. Перед нами два шляхи – які є єдиним вибором: шлях людини з Богом і до Бога і шлях безбожника [Притчі, 4]. Початок мудрості – острах Господній [Притчі, 1, 7], який і є доцільністю для людини упродовж історії.

Сучасний канон СЗ не є тією послідовністю книг, яка існувала в давньоєврейській традиції. Весь СЗ (давньоєврейською ТаНаХ4) був підпорядкований логіці різних свят релігійного року, під час яких читалися так звані Святкові сувої. Наприклад, під час Пасхи читалася Книга Соломона, під час П'ятдесятниці – Книга Рути, під час Пуриму – Книга Етери. Мета цієї логіки одна – перелічити усіх тих, хто є родом Давидовим, тобто життєво важливою частиною родоводу Месії. Саме через складну систему аналогій книги подають модель того, якою повинна стати віруюча людина до моменту приходу Месії.

Зупинимося спочатку на двох Книгах СЗ, названих жіночими іменами: це Книги Рути і Етери. Цікаво, що в Книзі Рути неєврейська жінка виходить заміж за єврея, тоді як у Книзі Етери єврейська жінка виходить заміж за неєврея. Рута виходить заміж за Вооза, нащадка Салмона, що був одружений на гулящій жінці Рахаб, яка розкаялася, коли Ізраїль став землею обіцяною. Рахаб була другою неєврейкою, яка разом з Рутою згадується Матвієм стосовно походження Ісуса Христа. Історія цих жінок – свідчення того, що Боже милосердя призначається не тільки для Ізраїлю, але й для інших народів.

Оповідь Книги Рути починається з часів Суддів, коли бідність запанувала в Юдеї. Людина на ймення Елімелех (мій Бог – це цар) та його дружина Ноема (приємна, миловидна) з двома їхніми синами Махлоном (хворий, недужий) і Кілйоном (сохнучий, в'янучий), рятуючись від голодної смерті, перебралися з Вифлеєму до Моав-краю. Коли Елімелех помер, його сини взяли собі за дружин Орфу (газель) і Руту (дружня), котрі належали до моавійських племен. Моавійці були нащадками Лота, вони ведуть своє походження від його дочок після падіння Содому. Отже, моавійці певним чином належали до ізраїльтян, однак це не стосується релігії і культури. Згідно з Законом [Втор., 7, 1-3] ізраїльтянам не дозволялося одружуватися з хананейськими жінками, але з моавійськими дозволялося, хоча при цьому моавієць не міг увійти до Божої спільноти навіть у десятому коліні [Втор., 23, 3]. Десять років по тому після смерті Елімелеха померли його сини Махлон і Кілйон: через їхні імена сини мали хворобливу натуру, і тому Бог дозволив їм радше померти, ніж продовжити лінію Давида (сенс імені Кілйон може бути переданий також як нездйснене бажання). Можливо також, що сини Елімелеха піддалися спокусі чужих ідолів. Однак Ноема швидко повернулася до культури і вірування своєї землі, більше того, вона навернула своїх невісток. Почувши, що голод більше не загрожує Юдеї, Ноема вирішила повернутися додому, оскільки ніщо більше не затримувало її в Моаві. Її овдовілі невістки вирішили йти за нею, але врешті це зробила лише Рута. Обидві без чоловіків, Неома і Рута були дуже бідні, і Рута пішла збирати колоски під час весняного врожаю. Згідно з Законом під час жнив краї поля не вижинають і колоски, що впали, не піднімають для того, щоб бідні могли прийти і зібрати їх [Левит, 19, 10]. Збираючи колоски, Рута випадково зайшла на поля Вооза, який був дуже багатим родичем покійного чоловіка Неоми. Вооз запропонував Руті захист і підтримку. Неома порадила Руті в кінці врожаю виявити бажання вийти за нього заміж. Рута так і зробила, але інший родич Елімелеха мав першочергове право взяти Руту за дружину. Вооз викупив її у цього родича і одружився з нею. Книга завершується тим, що Рута народжує Воозові сина, Неома радіє внукові, від якого і походить спочатку Давид, а пізніше й Месія.

Loading...

 
 

Цікаве