WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Поетика Олександра Стешенка - Реферат

Поетика Олександра Стешенка - Реферат

Батьків моїх покликали до себе,

І, чую, чую, – кличете мене!

У центрі художньої обсервації митця постають моменти духовного буття ліричного героя, підвладного „осінній тузі". Однак це не стільки туга за щастям молодості, скільки прагнення благословенного спокою. Разом з тим спокій цей – не рідний брат втоми, безнадії і приреченості, а мудра примиреність із незмінними законами життя, відчуття повного злиття із довкіллям.

Можна говорити і про філософічність лірики поета, коли мати на увазі осмислення ним фактів і явищ дійсності на світоглядному рівні, схильність його до узагальнень широкого, інколи глобального масштабу. Звісно, в поетичній творчості такі узагальнення подаються в художньо-образній формі:

За першим поїздом

Прийде поїзд останній.

Все приїдається, бридне.

Добрі вмирають і злі.

Червне зеленого сонця,

На світовім екрані

В найголовнішій ролі

Твій виступає хліб [7, 8].

Руками шукає жилавими

Загублену люльку

Час [7, 12].

Рання поезія О.Стешенка доволі яскраво представляє читачеві автора в одній із найхарактерніших його іпостасей: як сина українського степу, як поета, який своїми коренями міцно і глибоко проростає в рідному народному ґрунті. Це поет первісно-гармонійного відчуття, до мозку кісток український. Саме оця первісна гармонійність співжиття з природою, навколишнім світом, відчуття їх непереданих барв, особливих прикмет, схованих від стороннього ока, байдужого до природи, притаєних її секретів, її живої душі, – належить до визначальних властивостей українського національного характеру. Адже формувався він тисячоліттями і передбачав та конче вимагав найбезпосереднішої близькості до природи, до землі.

За свідченнями української класичної літератури і багатющої уснопоетичної народної творчості, первісно-гармонійне чуття природи становить найприкметнішу з ознак світосприймання українця. Саме ця риса національного характеру передусім і впадає в око при знайомстві з ранньою (втім, не лише ранньою) творчістю О.Стешенка.

Звернемось до думки поета Г.Лютого: „У Олександра Стешенка напрочуд світлий і органічний голос. Часом здається, що його слова геть зовсім без пози. Говорю не про позерство, а про ту малість пози, що все-таки різнить поетичне слово од буденного поетового слова" [2, 8]. І для підтвердження своєї думки він наводить уривок із поезії О.Стешенка:

... Ти не приходь сьогодні в гості, мати,

Допоки в мені вечір відпече,

Напився п'яний трохи листопад

І в сонці оживає хати клямка.

Я, мамо, дотягну ще нашу лямку

Під веслами, вітрилами,

Що над

Моєю стороною ситцем, ситчиком

Сіяє, як брати мої і ти,

Нас не покличуть – ми давай покличемо

До нашої світлиці всіх зайти.

Любов і синівська відданість О.Стешенка рідній Україні виявились надійними, здатними витримати будь-які випробування часом. І це чітко й переконливо відбилось у його поезії. Любов до України прирівнюється поетом до любові до матері, це найдорожче, найбільший дар:

Не відгребла, хоч довго весла

Скрипіли втомлено в пітьмі.

І ось воскресла! Вже воскресла,

Як пам'ять матері в мені.

З щемом у серці поет закликає:

Світися в дітях, Україно,

В яких все пройдене щемить.

Звісно, поезія, як і духовність нації взагалі, не може розвиватися, не прагнучи до оновлення – збагачення новим як у засобах, прийомах, підходах – у всьому своєму творчому арсеналі, так і в своїх концептуальних поглядах.

О.Стешенко прагнув показати і славне минуле українського народу, зіставити його із сучасним і звести різні події й факти до спільного знаменника. А тим знаменником увижалася поетові духовна велич і міць українського народу в ході віків, колись і тепер, у минулому і сучасному. Поет „мандрує" в рідну історію. У поезії „Яворовий вершник" він пише:

Червоні крила витверджує

Легенда прадавніх днів

Про яворового вершника,

Що світиться у мені.

Останньою фразою („що світиться у мені") підкреслено спадкоємність поколінь, причетність минулого до сьогоднішнього і навпаки. У поезії наголошено далі:

Про недопиті келихи

У хортицьких куренях,

Про те, як горів над скелями

Отаман з Дніпром в очах.

Як джура стогнав отаманів

В зажурі курних доріг

І думи у серці танули:

Прости-прощавай! Не вберіг...

Ця поезія, як і багато інших, дає підстави говорити про О.Стешенка як поета національного, наскрізь українського в самих глибинах свого єства. Місткою є в цій поезії художня деталь:

Руками шукає жилавими

Загублену люльку

Час.

І тут же поет робить глибоко філософський висновок:

Хай люлька гіркава загублена –

Та вічна козацька душа!

Тут возвеличено подвиг:

Сорочка вогненної доблесті

У явора на плечах.

Мистецьке відтворення минувшини вимагає скрупульозної обізнаності з її конкретними деталями, з одного боку, а з другого – глибоко продуманої і зрілої концепції поета-мислителя, без якої історичні сцени лишаються лише сценами, свого роду літературною ілюстрацією шкільних схем, без тієї індивідуальної віртуозності, що створює справжню артистичність. І навіть пишучи про сучасну Хортицю, автор, це відчувається у підтексті і на це вказують деякі конкретні ознаки (як, скажімо, епітет „славетна") перекидає місток і в минуле її:

Славетна земле хортицька,

Вишнева, яблунева ти!

В тобі, мов риба в неводі,

Душа моя тріпочеться! („Хортиця").

Центральний мотив поезії, яка увійшла до першої збірки О.Стешенка „Є така любов", – мотив творчої праці і людини, закоханої у справу, якою вона займається у житті. Праця, на думку поета, як і ліричного героя його поезії, це джерело всього прекрасного на землі:

Знаю, більшого щастя в житті

не знайду,

бо воно – це не камінь лежачий.

В мене щастя одне –

Я на зміну іду,

Хлопцям руки потисну гарячі.

Ідеєю про „золотий пам'ятник" трудовій людині пронизана вся збірка О.Стешенка „Літо в долонях", починаючи від прелюду – своєрідного звернення до скульптора, який повинен навік возвеличити літо в долонях, і до заключних фрагментів поеми („Марія"). На п'єдесталі цього пам'ятника стоїть і тітка Марія, що завше думає про землю, і бакенщик на милицях, і дівчина-хортичанка, що йде крізь травень в повноліття... А „Полудень", „Вітер падає мерзлими крижнями...", „Спрага", „Морські троянди" – це рисочка все до того ж нерукотворного пам'ятника Людині-трудівнику" [3].

Сила О.Стешенка-поета, і це засвідчили уже поезії перших двох збірок, саме в тому, що для нього скрізь і всюди „живе історія велика й запахи невипиті землі...", він прославляє народ,

Бо народу ніяк без народу,

Як без рук твоїх, мамо, мені...

Ліричний герой поета порівнюється то з роботящою бджолою, то з могутнім Антеєм, то припав до землі і пахне чорноземом. Красу людини митець бачить у робочих руках і мрії про дивні колоски. Поезія „Колоски" має епіграф – слова О.Довженка: „Людині, яка навчить нас вирощувати два колоски там, де росте один, буде поставлено золотий пам'ятник".

І.Пуппо зазначає: „Стешенко тонко відчуває контрасти, він вміє протиставляти фарби, захоплювати читача несподіваними, але точними образами" [5].

Від збірки до збірки поетична майстерність О.Стешенка зростала. Аналізуючи другу книгу поета „Літо в долонях", П.Ребро наголошував, що „від першої її відділяє дистанція великого розміру". Під „дистанцією" ми маємо на увазі зовсім не час, а шлях, пройдений поетом до оволодіння вершинами поетичної майстерності" [2].

Як видно зі змісту поезії О.Стешенка, поет мав глибоке відчуття ідеалу і краси. Прикметною рисою його поезії є і оптимізм. Оптимізм органічний, справжній, національно традиційний. Адже не секрет, що саме життєлюбством і оптимізмом українська поезія досить таки відрізняється від багатьох інших.

Неможливо створити нову поезію поза культурною традицією, без зв'язку з попередниками. Відчувається немало схожого в поезії О.Стешенка з поезією М.Рильського.

О.Стешенко володіє даром винятково органічного відчуття слова, уміє розрізняти найтонші його модуляції. Слово поета має ірраціональну дієвість, володіє силою магії. Для поета слово – живий організм:

І над брунькою

кожною

Устають, наче діти, слова.

О.Стешенко досить майстерно поєднує напругу врочистого співу з довірливою гнучкою інтонацією побудови мови. Але й там, де у віршах присутній побут, де йдеться про буденне, помітні відсвіти святкового.

Найкращі твори громадянської тематики в О.Стешенка позбавлені барабанної риторики. Вони сприймаються як внутрішнє одкровення. Загальні емоції доби підсилені особистісним переживанням. В О.Стешенка майже немає образів одновимірних, однопланових. „Я" поета пристрасне і часом навіть патетичне.

ЛІТЕРАТУРА

  1. Довбиш В. Слово про поета // Стешенко О. На березі думок. Вибране. Поезії. – Запоріжжя: Хортиця,1999. – С.3-6.

  2. Лютий Г. І те, що я нікому не сказав // Хортиця. – 2001. – №3. – С.7-9.

  3. Моторний О. „Літо в долонях" // Прапор юності. – 1965. – 5 листопада.

  4. Новиченко Л. Поетичний світ Максима Рильського: 1941-1964. – К., 1991. – 264 с.

  5. Пуппо І. Плюси і мінуси хорошої книги // Прапор юності. – 1966. – 27 лютого.

  6. Ребро П. Зерна вдохновения // Индустриальное Запорожье. – 1966. – 25 марта.

  7. Стешенко О. На березі думок. Вибране. Поезії. – Запоріжжя: Хортиця, 1999. – 115 с.

Loading...

 
 

Цікаве