WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Метаутопічне художнє ціле: проблеми генезису і прагматики - Реферат

Метаутопічне художнє ціле: проблеми генезису і прагматики - Реферат

Постмодерн за своєю природою має антиутопічний характер (О.Крівцун), його художня практика направлена на повторення реальності в її роздрібнюваності та множинності. Прийнявши антиутопічну настанову на іронічне заперечення сакрального, логосу, автора та інших естетичних характеристик, він затверджує плюралізм думок, змішування жанрів та стилів, невизначеність постмодерністського бачення. Виходячи з естетики постмодерну, можна висунути гіпотезу про пріоритетне становище антиутопії в жанровій системідругої половини ХХ століття. Багатовекторність постмодерністського руху від "культури до культур" дає про себе знати, в першу чергу, в змінах ціннісного виміру, який визначає жанрову домінанту літературної утопії. Позаієрархічний образ світу, який створює поліфонія культур, змінює жанрову модальність, тому антиутопічний пафос заперечення модерну перетворюється на відкриту багатополярність ціннісних настанов. Таким чином, створюються умови, що провокують трансформацію жанрової матриці літературної утопії в метаутопію.

Вельми показовим в цьому плані є роман відомого французького письменника М.Турньє "П'ятниця, або Тихоокеанський лімб" (1967), написаний за мотивами класичного утопічного тексту доби Просвітництва, роману Д.Дефо "Робінзон Крузо" (1719).

Сюжет цього твору – це опис життя на віддаленому острові Робінзона Крузо, який опинився там після загибелі команди корабля "Віргінія". Герой тричі намагається побудувати новий порядок на Сперанці, який би відповідав його баченню ідеального для життя світоладу. Спочатку він переживає період розгубленості, страху і неспокою, майже позбавляючись своєї людської подоби. У першій частині роману, яку можна розглядати як антиутопію, зазнає деконструкції соціальний ідеал доби Просвітництва, ціннісна настанова Нового часу, заснована на вірі в необмежені можливості людини як творця власної долі. Упорядкувавши острів, як будинок, Робінзон Турньє впокорює стихії, тваринний світ, обробляє землю, пише закони, будує, повторюючи шлях героя Даніеля Дефо. Винятковість ситуації, в яку потрапляє герой, дозволяє створити дивовижну за своєю переконливістю і правдивістю картину морального відродження людини, яка майже позбулася своєї людської зовнішності. Цей період свого життя Робінзон називає телуричним. Після появи на острові П'ятниці, який підірвав печеру з порохом, влаштувавши нову катастрофу, багато що змінюється. Він створює інший світ, солярний, інший порядок на Сперанці, внутрішньо не підкорившись законам Робінзона. Об'єднавшись з магічною силою Сонця, герої втрачають необхідність рахувати час, вони "розчиняються у вічності, відкривши для себе оновлену Сперанцу" [5, 136]. Робінзон Турньє живе в світі без іншого, світі з іншим та світі по законах іншого, постійно долаючи межі між можливим і неможливим. У романі немає лінійно впорядкованої, логічно розгорненої низки подій, його композиція скоріше нагадує лабіринт, з якого немає виходу. Робінзон переживає трансформацію свого життєвого світу, щоб увійти до сонячного міста, яке розташоване між часом і вічністю та досягти там апогею людської досконалості. Створена автором утопічна ідилія країни сонця, знову руйнується. На острові з'являється корабель, на якому таємно виїжджає П'ятниця, що заснував сонячний порядок Сперанци. Створюючи декілька семантичних центрів в романі, автор зіштовхує аксіологічні настанови героїв: Робінзона, носія свідомості в тексті, який відмовився повертатися на материк, та П'ятниці, який зрадив утопічний ідеал, їм створений, чиє ім'я невипадково автор виніс у назву роману. Жанрову своєрідність твору не можна визначити як утопію або антиутопію, в ньому на концептуальному рівні ведуть свій одвічний діалог утопічне й антиутопічне начала. У постмодерністській ситуації з її настановою на метаіронію та метамовну гру нова жанрова модифікація виступає як метаутопія.

Утопія і антиутопія існують в структурі роману Р.Мерля „Мальвіль" за рахунок створення паралельного театру дії. Твір побудовано як щоденникові записи Емманюеля Конта, власника замку Мальвіль, продовженого після його смерті товаришем розповідача Тома. Трагічна мить термоядерної світової війни розділяє життя героїв роману на дві частини: до і після Дня Д.Герой виживає разом з своїми працівниками і друзями в підвалах замку та прагне створити після вибуху новий світ взаємопорозуміння й рівності. В той же час у фортеці Ла-Рок з'являється інша громада, в якій священик Фюльбер будує авторитарну форму правління. Утопічне і антиутопічне знаходяться в романі в стані постійного діалогу, оскільки дії в двох аксіологічних площинах розвиваються водночас, і читач виявляє на концептуальному рівні два ідейно-тематичні центри.

В обох романах ми маємо справу з феноменом подвоєння жанрової модальності, утопічний пафос ствердження співіснує в метаутопії з сатиричним, антиутопічним пафосом заперечення. Таким чином, жанрова модальність стає визначальною ознакою, що розділяє утопію, антиутопію і метаутопію.

Для ілюстрації рецептивного аспекту метаутопічного цілого розглянемо роман Д.Галковського "Бесконечный тупик" (1985), який являє собою коментарі, коментарі коментарів та примітки до неіснуючого роману. Як особливий різновид нелінійного письма, він перетворюється на художнє ціле тільки віртуально – в свідомості читача. Тому сприймати цей гіпертекст можна по-різному – послідовно, тематично, за виділеними жирним шрифтом повтореннями до приміток. Андрій Василевський зауважив, что в ''Бесконечном тупике'' Галковский сумел создать свое особое, почти волшебное ''галковское'' пространство (чем-то родственное толкиеновскому Средиземью), внутри которого Галковский оказывается совершенно неуязвим и всегда прав. Достатньо складний за своєю структурою твір прочитується як метаутопія, в якій антиутопічна деконструкція російської національно-культурної парадигми поєднується з утопічним прагненням збудувати власне бачення майбутнього Росії. Композиція твору нагадує мережу, скріплену за принципом асоціацій. Це уривки, присвячені взаєминам героя на прізвище Одиноков, ("alter ego" письменника [2, 228]) з батьком, побудовані на фрейдівських ремінісценціях (як породжуюча модель російської суспільної свідомості), коментарі до знакових образів "патріархів російської культури" та їх ідей, роздуми на "великодержавні теми" та ін.

Деконструкція російської культури перетворюється на деконструкцію життя душі російської людини, що приймає форму сповіді, в яку вплітаються гострі психологічні ситуації, перевертні, "поява" і "зникнення" неіснуючого тексту. Настанова на нелінійне письмо, що ніколи не завершується, мовні ігри, фантастика та не завжди серйозне ставлення до несерйозних тем цілком виправдовує назву твору. Читацькі очікування тривалості, що не закінчується, не завершується з прочитанням роману, він залишає читачеві-інтелектуалові (якому і адресований текст) рецептивне поле нескінченних роздумів й асоціацій, що повертаються. "Бесконечный тупик" – роман-метаутопія, в якому соціальний дискурс розчиняється в найвишуканіших прийомах постмодерністської поетики. Оперуючи такими важливими для утопічного тексту ціннісними настановами (прихованими за літературними алюзіями і метафорами), автор відтворює в романі та піддає деконструкції утопію російської національної культури, що існує в душі кожної російської людини.

Таким чином, метаутопія на концептуальному рівні виступає як нова "діахронічна модифікація" [3, 55] з безліччю аксіологічних центрів, які зумовлюють ціннісний плюралізм. Цей пафос "утвердження заперечення і заперечення твердження" припускає амбівалентність прочитання метаутопії, "сміх до сліз" і "сльози крізь сміх". Він пробуджує не тільки відчуття і чутливість, але діє й у площині етичного відчуття ("страх", "насолода", "щастя", "обов'язок").

На рівні художнього цілого це представлено контамінацією утопічного і антиутопічного сюжетів, які пов'язані конфліктними стосунками, ігровою поетикою і настановою на соціальний дискурс. Утопічне виступає в метаутопії як "пам'ять жанру", жанрова матриця, "момент відліку жанрової мінливості". Антиутопія ж зберігає свою жанрову своєрідність через вторинну умовність, захоплюючу фабулу та героя-бунтаря, від імені або через призму свідомості якого ведеться розповідь про події. Композиційно це може бути виражено через паралельний театр дії (роман Р.Мерля „Мальвіль"), лжефінал (роман М.Турньє "П'ятниця, або Тихоокеанський лімб"), нелінійну форму письма (роман Д.Галковського "Бесконечный тупик"). У діалозі утопії і антиутопії читач опиняється в лабіринті "проклятих питань", на які неможливо знайти відповіді. Його значущість полягає в тому, що він нагадує про те, що людина вважала за краще б не пам'ятати.

У системі "твір – читач – традиція" жанр виступає носієм традиційного. Він є першим етапом рецепції художнього тексту, що спирається на літературні очікування читачів. Їх "передрозуміння жанру" визначається формою і тематикою твору в контексті попередньої історії літератури. Так, на утопічний дискурс назви книги М.Турньє вказує літературна алюзія на роман Д.Дефо, романа Р.Мерля – характерний для утопії образ-топос замку, за назвою "Бесконечный тупик" прихована гіпертекстуальність, що обіцяє синтетичну жанрову форму. З погляду рецептивної естетики жанр є не тільки носієм традиційного, він виступає в ролі інтенціонального коду тексту.

Основні положення рецептивної естетики використовує масова література. Вона конкретизує та примітивізує жанрові очікування читача в назві та дизайні оформлення книги.

Література

  1. Бахтин М. Постановка проблемы и определение речевых жанров // Бахтин М. Автор и герой. К философским основам гуманитарных наук. – С: Издательство "Азбука", 2000. – С.249-258.

  2. Галковский Д. Бесконечный тупик // Новый мир. – 1992. – №11. – С.228-284.

  3. Иванюк Б. Основные категории теоретической истории жанра // Взаимодействие литератур в мировом литературном процессе. Проблемы теоретической и исторической поэтики: Материалы Х международной научной конференции 19-21 сентября 2004 г., г. Гродно: В 2ч. Ч.2. – Гродно: ГрГУ, 2005. – 386 с.

  4. Копистянська Н. Жанр, жанрова система у просторі літературознавства. – Львів: ПАІС, 2005. – 368с.

  5. Мерль Р. Остров. – М.: Иностр. лит., 1963. – 429 с.

  6. Науменко А. Філологічний аналіз тексту (Основи лінгвопоетики): Навч. посіб. для студентів ВНЗ. – Вінниця: Нова Книга, 2005. – 416 с.

  7. Пигулевский В. Ирония и вымысел: от романтизма к постмодернизму. – Ростов-на-Дону: Фолиант, 2002. – 418 с.

  8. Томашевский Б. Теория литературы. Поэтика. – М.: Аспект Пресс, 1996. – 334 с.

  9. Турнье М. Пятница, или Тихоокеанский лимб. – СПб.: Амфора, 1999. – 303 с.

  10. Ярхо В. Послесловие из далёкого прошлого. Размышления филолога-античника на темы "круглого стола" // Вопросы литературы. – 1999. – №6. – С.178-207.

Loading...

 
 

Цікаве