WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Метаутопічне художнє ціле: проблеми генезису і прагматики - Реферат

Метаутопічне художнє ціле: проблеми генезису і прагматики - Реферат

Метаутопічне художнє ціле: проблеми генезису і прагматики

Незважаючи на досить багату історію вивчення жанрів і жанрових систем, генологія й сьогодні залишається однією з дискусійних сфер теорії літератури. Це зумовлено, перш за все, своєрідністю об'єкта її дослідження, бо жанр є категорією історичною. Його рухливість породжує образні порівняння з еластичною судиною, яка кожного разу наповнюється новим змістом, оживленою субстанцією, в якої є пам'ять і свідомість. Тому, не дивлячись на велику кількість концепцій, теорій і генологічних шкіл, що вже сформувалися, ледве не на кожній науковій конференції з проблем літературознавства актуальним питанням теорії жанру присвячено окрему секцію. Не однозначною залишається ситуація і в науково-дидактичній літературі, де ставлення до цього поняття коливається від "підвищеної уваги" до "повного ігнорування". Навіть не всі видання академічного характеру констатують факт існування категорії жанр в термінологічному апараті літературознавства (наприклад, навчальний посібник для філологічних факультетів педагогічних університетів під загальною редакцією професора В.П.Мещерякова "Основы литературоведения" (2000 р.).

Жанр виконує важливу функцію у вивченні літературного тексту як художнього цілого. Оскільки він обумовлює єдність зовнішньої і внутрішньої форми твору на концептуальному рівні, формуючи простір діалогу "автор-читач". Система образів визначається інтенціональними переживаннями сприймаючого. На рівні первинної перцепції елементи художнього світу виконують функцію семіотичних знаків, що дозволяють розпізнати канон жанру. Сприйняття тексту як художнього цілого, що виникає в процесі прочитання, реалізуєсо-буття "автор-читач". Таким чином, жанр втілює можливість творчого консенсусу, акту співучасті, співпереживання умовного інобуття.

Сьогодні у вивченні теорії жанру можна виділити три дискусійні сфери: це, перш за все, проблема дефініції самої категорії, пов'язана з багатовекторністю та неоднозначністю її тлумачення, кодифікування міжродових форм, а також питання про співвідношення сталих та змінних компонентів у жанрових формах, модифікаціях і системах. На останньому аспекті вивчення теорії жанру ми зупинимося детальніше.

В академічному літературознавстві існує стійка тенденція вважати, що жанр переносить із століття в століття свій генетичний код, жанрову сутність (В.Халізев) жанрову домінанту (Н.Лейдерман), жанрову матрицю (Б.Іванюк) пам'ять жанру (М.Бахтін), його стале ядро (Н.Копистянська). Починаючи з епохи романтизму, в літературознавстві розвивається й альтернативна позиція, що відстоює тезу розмитості жанрових меж і відсутності усталених жанрових форм як таких. Дійсно, деякі жанри виявляються настільки мінливими, що постійна складова в них є незначною. Її, навіть, можна не враховувати (Г.Маркевич), жанрова визначеність окремих жанрових форм – в їх невизначеності (В.Ліпатов), розпливаються колишні жанрові межі, зникає жанрова визначеність (В.Сквозніков). Представники сучасного структуралізму і постструктуралізму висловлюють ідеї про девальвацію жанрових форм, прагнучи звести їх до категорій "мовлення" та "текст".

Таким чином, популярна теза професора Стефанії Скварчинської про те, що численні спроби теоретиків Заходу створити сучасну жанрову систематику "утворюють картину інтегрального хаосу в цій царині", залишається актуальною. Але жанрові форми, народжуючись, вмираючи і трансформуючись, продовжують зберігати свою поетичну своєрідність, завдяки якій ми відрізняємо роман від поеми, новелу від повісті, баладу від комедії. Достатньо сталою зберігає свою жанрову матрицю й літературна утопія впродовж всього історико-літературного процесу.

Враховуючи аксіоматичну тезу про те, що жанр поєднує постійні та змінні ознаки, слід відповісти на питання, які літературні й позалітературні чинники впливають на його "народження", трансформацію та "смерть" у просторі культури?

Найбільш поширена точка зору щодо цієї проблеми базується на ідеях О.Потебні, О.Веселовського, Г.Поспєлова. Їх послідовники причиною зародження жанрів та їх трансформацій називають суспільно-історичні умови, в яких функціонує жанр. Слід зазначити, що деякі теоретичні настанови представників цієї позиції сьогодні вимагають переосмислення. Наприклад, в ситуації "кінця історії", складно говорити про жанрову еволюцію. Теза про "еволюційний динамізм в структурі жанру" породжує певного роду парадокс – рух від чого до чого? Про це переконливо висловився на сторінках "Питань літератури" В.Ярхо: "взвешивание прогресса на весах истории по отношению к литературному процессу не даёт никакого убедительного результата" [10, 200].

Інший підхід щодо цієї проблеми розкриває історія самої категорії, появу якої пов'язують з формальною школою в літературознавстві, яка склалася в 20-і роки ХХ століття (В.Шкловський, Б.Ейхенбаум, Ю.Тинянов). Позиція представників формального методу суттєво вплинула на тлумачення цієї проблеми в сучасній лінгвопоетиці. Ще в 1931 році Б.Томашевський визначав процес жанроутворення, як "группировку приёмов вокруг . ощутимых приёмов, или признаков жанра" [8, 206], які організовують композицію твору і підпорядковують решту всіх прийомів, необхідних у створенні художнього цілого, практично ототожнюючи жанр і стиль. Аналогічну позицію займав М.Бахтін, який розглядав літературні жанри як типи висловлювань, які "возникают в условиях более сложного и относительно высокоразвитого и организованного культурного общения (преимущественно письменного): художественного, научного, общественно-политического и раскрывают сложную проблему взаимодействия языка и мировоззрения" [1, 251]. У жанрах художньої літератури, за М.Бахтіним, індивідуальний стиль входить в саме завдання висловлювання, є його метою, надаючи різні можливості для виявлення індивідуальності. Індивідуальні й мовні стилі формують, на його думку, мовні жанри.

Автор популярної монографії з лінгвопоетичного аналізу, сучасний український дослідник Анатолій Науменко вважає, що функціональні стилі підрозділяються на підтипи (жанри) "в залежності від додаткової активності в них ще однієї з мовних функцій" [6, 38], серед яких він виділяє світомоделюючу, інформативну, прагматичну, комунікативну та естетичну. На вразливість цієї позиції, яка фактично ототожнює жанр і стиль, вказав В.Тюпа в своїй роботі "Дві моделі літературного ряду" (1995), виявивши прямо протилежні концепції розвитку літератури. На його думку, історія жанрів, демонструючи наскрізну спадковість і єдність різночасових форм у структурі окремого твору, входить у відношення контрадикції з історією стилів, де на першому плані – стильові відмінності і стосунки протиставленості.

Систематичний аналіз світоглядних основ запропонований в монографії "Жанр, жанрова система в просторі літературознавства" українською дослідницею Ноною Копистянською. Вона за ступенем абстрактності та конкретності умовно виділяє чотири сфери поняття жанр: абстрактна, історична, конкретно-національна, індивідуальна. Їх формування відбувається завдяки змінам інтересів митця, уявлень про прекрасне і корисне; під впливом міжжанрових взаємодій, зв'язків літератури з іншими видами мистецтва; залежно від ставлення до традиції і соціально-історичних чинників. Ці процеси, на її думку, "перебувають у постійному розвитку" [4, 47].

У статті "Жанр" "Литературного энциклопедического словаря" під редакцією О.Ніколюкіна (2003 р.) названо дві причини, що впливають на зміну жанрової системи. Структура жанрів канонічних, на думку Н.Тамарченко, сходить до "вічних образів", неканонічні ж жанри є відтворенням вже готових типів художнього цілого.

Отже, на виникнення і трансформацію жанрів впливає цілий ряд чинників, з яких пріоритетними слід вважати світоглядні настанови і стильовий контекст. Але світогляд і стиль епохи існують в нерозривній єдності, як зміст і форма. Це відстежується навіть у повсякденному зв'язку процесів мислення та мовлення. Тому при визначення ієрархії чинників жанроутворення треба виходити з жанрової своєрідності, співвідношення у жанровій домінанті сталих та змінних ознак. Наприклад, на виникнення анекдоту найбільше буде впливати стильовий чинник, чого не можна сказати про роман. Достатньо стійке жанрове ядро має комедія, фарс, соті на відміну від оповідання, повісті та інших жанрів, які зберігають мінімум константних ознак. Тому витоки жанру слід шукати в емоційно-образному змісті дискурсів соціальних порядків: ритуальній поведінці колективу, обрядових формах, дистрибуції систем відмінностей, розмежувань, дистинкцій, ідентичності.

Літературну утопію в цій ситуації слід віднести до продуктивних утворень, здатних породжувати нові модифікації. Як продукт соціокультурної парадигми Нового часу, вона базується на пріоритетних світоглядних настановах доби Просвітництва та її стильовому контексті. Вже в період формування жанрового канону утопії особливу роль відіграє не стільки художній, скільки соціальний дискурс, а естетичний ідеал часто замінюється ідеалом соціально-етичним, який виступає в ролі корелята дійсності. Утопія – жанр з яскраво вираженою жанровою модальністю, акцентованою на ціннісних настановах епохи. Це виявляється у пафосі ствердження, який зберігається як матрична ознака впродовж всього його історичного життя. Утопічний сюжет являє собою опис вигаданої країни з ідеальним державним устроєм, який на рівні художнього цілого об'єднує мотив подорожі. Герой утопії виступає в ролі провідника по вигаданій країні гармонії та досконалості.

На початку ХХ століття утопічна жанрова матриця зазнає суттєвих змін, вона стає об'єктом пародіювання, спричиняючи появу нового жанру – антиутопії. Цьому сприяла настанова модернізму на своєрідний розрив з попередньою традицією і художнім мисленням Нового часу. Разом зі зміною картини світу, соціальних і світоглядних орієнтирів, народжується нова естетика, нове світовідчуття та особливий експериментаторський підхід до мови ("новояз"). Тому модерн не зміг прийняти утопічний жанр незмінним і не міг породити нічого іншого, окрім антиутопії. Будучи "структурою суб'єктивності, що втілена модернізмом" [7, 251], антиутопія набула нового пафосу заперечення, "одягнувши утопію" у вбрання сатири, пародії, карикатури, сарказму, травестії. На рівні художнього цілого відбувся процес контамінації, який утворив двучасну структуру антиутопічної оповіді. Жанр утопії зазнав не тільки посилення суб'єктивного начала при відтворенні екзистенціального досвіду, а й ідейно-тематичну переакцентуацію в цілому. Антиутопічна жанрова модальність стала виразом персоніфікованої присутності автора в тексті твору. Зросла і роль естетичної складової, до якої так уважно ставився модерн.

Оскільки кожен новий етап історії літератури одночасно продовжує попередній і знаходиться в опозиції колишнім творчим настановам, то виникає питання, як змінюються утопія і антиутопія в ситуації постсучасності? Слід зазначити, що при великій кількості досліджень, присвячених дефініції вказаних жанрів (роботи Е.Баталова, Р.Гальцевой, Д.Кумара, Б.Ланіна, Г.Морсона, О.Николенко, І.Роднянської, О.Сабініної, О.Шайтанова) до сьогодні це питання залишається відкритим.

Loading...

 
 

Цікаве