WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Наукова фантастика Віктора Савченка - Реферат

Наукова фантастика Віктора Савченка - Реферат

Наукова фантастика Віктора Савченка

„Захоплююсь організаторською в літературному процесі діяльністю письменників Григорія Гусейнова, Дмитра Чередниченка, Віктора Савченка, Олександра Завгороднього, Олега Микитенка, Яреми Гояна, Олександра Глушка, Олександра Васильківського, Анатолія Камінчука, Любові Голоти, Марії Влад, Михайла Слабошпицького." [5, 53] – це захоплене визнання Ореста Сливинського обросло конкретикою, набуло сили і значимості, коли доля подарувала зустріч та цікаві бесіди з одним із вищеназваних достойників – письменником-фантастом Віктором Савченком, автором цілого ряду захоплюючих оповідань, повістей – "Тривожний крик папуги"(1982), "Консульська вежа"(1984), романів "Тільки мить" (1988), "Под знаком сверчка"(1994, українською мовою "Під знаком цвіркуна" – 2004), "Дві вершини горокопу" (1999, перевидання – 2002), "З того світу інкогніто" (2003), п'єси "Народжений під знаком Скорпіона" (1997), а ще – книжок есе "Бог не під силу хреста не дає" (1999), "Шлях у три покоління. Есе. Прозаїки Придніпров'я"(2003) та прецікавих окультних досліджень: "І бачив я звірину." (2000), "Порахуй число звірини" (2002), "Пророцтво четвертого звіра: Даниїл" (2002).

У чому ж полягають секрети дивовижної притягальності наукової фатнастики Віктора Савченка? Щоб відповісти на це запитання, необхідно, але й недостатньо, звернутися до джерел – до тих творів, в котрих із поєднання умовного і реального викристалізувалися певні традиції. Ще в 1677 в Новгороді-Сіверському було здійснено перше видання книги Руно орошенноє Дмитра Туптала під первісною назвою Чуда Пресвятої і Преблагословенної Діви Марії, діючиїся от образа єї чудотворного в монастиру св. Славнаго Пророка Ілії Чернігівськом. Цю книжку, котра потім декілька разів перевидавалася, можна вважати одним із староукраїнських джерел фантастики.

Сягнути до джерел вирішив Юрій Винничук, впорядкувавши унікальну антологію „Чорт зна що" [1], до котрої розшукав та увів рідкісні твори про чорта, а він бо, як відомо, не лише важливий і дуже розповсюджений персонаж української міфології, а й часто неодмінна умова існування отого ймовірно-неймовірного, що стало імпульсом появи захоплюючих сюжетів – і в середньовічних апокрифах, і в житіях святих, і в „Повісті врем'яних літ" та в Літописі Самійла Венличка, і в оповіданнях отців церкви ХУІ – ХУІІІ століть Петра Могили, Михайла Андрелли, Дмитра Туптала, Іоаникія Галятовського, Стефана Яворського. Можливо, наступні, ХІХ – ХХ століття, поступаються добі бароко, та все ж маємо прецікаві твори Левка Боровиковського чи Миколи Гоголя, Володимира Короленка чи Василя Стефаника, Івана Франка чи Наталени Королевої, Валерія Шевчука, Емми Андієвської, Володимира Єшкілєва, Юрія Андруховича та багатьох інших. Заплановані Юрієм Винничуком видання творів українських авторів про янголів та святих, про пекло та рай, про відьом та чарівників, про русалок, мавок, про духи та сни видаються давно назрілою потребою зробити перший крок до осмислення банку даних очевидного-неймовірного в українському письменстві, а отже й спробою актуалізувати проблеми української фантастики, поставити питання про її витоки, розвиток, традиції. То є тема окремого дослідження. Нашим завданням бачимо аналітичне прочитання фантастичних творів Віктора Савченка, котрий з умовно-гротескового, прогностично-візійного тла, зі сплетених воєдино різночасових та різнопросторових подій вибудовує цілком реальну картину, актуалізуючи найгостріші, найменш вирішені людиною проблеми.

Так, роман "Монолог над безоднею" читається на одному диханні. Він прийшов до читача в 1984-му і з того часу користується незмінною увагою. Першопричини її – не стільки в розсекреченні, скільки в цікаво розбудованому унаочненні однієї із найбільших загадок. Точніше, однієї із найголовніших першопричин, котрі лежать в основі споконвічних людських пристрастей. Отож, з-поміж трьох, як їх кваліфікує сам автор, "химер" – жадоби золота, влади, безсмертя – під пильний приціл мікроскопа в лабораторії вченого потрапляє третя – споконвічна спрага людства виграти змагання з часом, перехитрити оте сакраментальне "tempora fugit", пізнати секрети вічної молодості, краси і сили. І тут відразу хочеться вступити в дискусію з авторською, підсиленою та увиразненою поетичними рядками Володимира Сіренка тезою про те, що "людині властиво не замислюватися над тим, "коли проб'є "Пора!" дзвонар – всевладний час іх позахмар'я". [3, 31]. Бо ж тільки людині й властиво не забувати про "memento mori", "vanitas vanitarum" – в українську барокову літературу властиво саме ці мотиви внесли ідею непроминальності, а всупереч тлінності – дух вічності, таємниці котрого прагне осягнути герой роману "Монолог над безоднею" вчений-генетик Віктор Негуренко. "Велика таємниця", або ж еліксир молодості "ювенал" рухає сюжет роману стрімко, інтригуюче, водночас тільки на перший погляд пригодницько-подієва канва є домінантною. У творі з дев'яти окремих частин, кожна зі своїм властивим тільки їй емоційно-настроєвим та кольороово-звуковим нервом, є не один, а принаймні два сюжети: подієвий та сюжет самопізнання, діалогу героя із власною совістю, болючішого за фізичні мутації. Той самосуд розбудований у такий спосіб, що в його силове поле потрапляє також і читач. Самопізнання, нелегка дорога до себе самого – це є правдива рушійна сила роману "Монолог над безоднею". Складна, навіть мученицька дорога до себе справжнього, до власної самототожності пролягає через експеримент вченого Віктора Негуренка над самим собою. Еліксир молодості –"ювенал", що його починає вживати дослідник, стає своєрідним лакмусом на рівень етики, порядності, мужності, фахової та людської совісті вченого. Совість – "болючий клубок, що ворушиться всередині" [3, 82] – проблема набуває особливої гостроти й актуальності, коли йдеться про совість науковця. "Воістину, велика вченість – ще не мудрість. Це слова Коваленка, і мені здалося на мить, що чую його голос. Боязно підвести погляд на портрет, що на стіні, ніби то портрет моєї совісті. Мені було соромно не тільки через верхоглядство щодо "ювеналу".Я захистив докторську, не виконавши шефового заповіту: розплутати механізм мутацій, що відбуваються при заміні одного гена іншим. Скористався з його смерті, щоб "проштовхнути" сирий, а подекуди сумнівний матеріал." [3, 77], (жирним шрифтом підкреслено нами. – В.С.). Афористичний зачин цитати показовий для стилістики автора: подібні енергетичні імпульси прокреслюють кардіограму твору, означуючи етапи болісного доходження героя і до наукової істини, і до себе самого. Нові мисленнєві та емоційно-вольові поштовхи мають за джерело афористично вивершені сентенції на зразок: "Що розумніша людина, то менш агресивна. Людство теж стане менш агресивним, зникнуть війни, розквітнуть наука й мистецтво. І змагатимуться держави і народи не кількістю лихих мегатонн, а кількістю геніальних творінь. Це і буде нова сходинка, на яку підніметься людина." [3, 65]. Цей ідеалістично-утопічний пасаж – складова монологу головного героя – він представлений якраз не в ідеалістичних тонах, а в процесі сумнівів, осягнення небезпечного для життя наукового досліду, звіряти який мужньо починає на собі, а не інших, які, побачивши омолодження Віктора, запрагли також "ювеналу". Віктор Негуренко – людина невпинного пошуку, сам перебіг якого спричинив болючі сумніви в доцільності експериментів, кінцевий результат котрих може принести шкоду людям, – помилка або ж самозаспокоєння вченого оплачуються надто дорогою ціною. Водночас образ головного персонажа не позбавлений рис подвижництва, саможертовності, адже ризикований експеримент вчений проводить власне над своїм організмом, фіксуючи в науковому щоденнику кожну зміну, не йдучи на вмовляння тих, хто також запрагнув "ювеналу". Так, одна із вічних тем – прагнення безсмертя – втілюється в конкретику долі людини, котра в усьому прагне дійти істини і не боїться зазирнути в найглибші, найтемніші, найменш досліджені царини людської сутності. Таке самопізнання дарує як радість, так і гостру муку від усвідомлення недосконалості та суперечливості всього у світі – як реальному, так і уявному. Причому ірреальний вимір навдивовижу випукло розкриває принади та небезпеки світу матеріального: адже із вживанням "ювеналу" у Віктора Негуренка загострюються всі почуття, натура стає надміру діткливою і відкритою, а головне – здатною судити себе самого суворо й безжально.

"Щаслива є та душа, яка сама себе судить",- цей настояний на століттях афоризм (його авторство приписують Петрові Могилі [6, 44]) в романах Віктора Савченка "Монолог над прірвою" та "З того світу - інкогніто" звіряється долями реальних осіб. У романі "З того світу – інкогніто" – ще й осіб історичних, імена котрих легко означуються, до того ж – в обставинах фантастично-експериментальних, в езотеричній площині, в якій реалізується можливість розвтілення і поновного втілення людського єства у власну або чужу плоть. Ця ідея в романі "З того світу – інкогніто" набуває наукового обґрунтування, розбудову котрого можна побачити в цікавих езотеричних працях Віктора Савченка "І бачив я звірину" (2000), "Пороцтво четвертого звіра: Даниїл" (2002).

"Кожен той, чиє серце в нім: вовче серце – справдешній вовк, хоч обличчя людське; серце боброве – бобер, хоч вигляд вовчий; серце вепрове – вепр, хоч подоба вепра", – цей сковородинівський афоризм набуває образності і водночас конкретики з допомогою прийомів, притаманних фантастичній літературі. І в цьому сенсі авторська ідея розвтілення і поновного втілення душі в іншій подобі, в іншому єстві бачиться блискуче актуалізованою та перспективною. А зіставлення із Сковородою не є випадковим: недарма Дмитро Чижевський вважав Григорія Сковороду яскравим представником "київського барокового спіритуалізму". Роман Віктора Савченка "З того світу – інкогніто" бере в полон необароковим спіритуалізмом. Побачивши світ ще в 1997-му в "Сучасності", він був активно прийнятий читацьким колом, перевиданий у 2003-му в серії "Зірки прози", а в 2004-му видрукуваний в одній книзі спільно з романом "Монолог над безоднею". Твір є викликом науці, яка сьогодні все більш активно й переконливо потверджує фантастичні візії. Одна із таких гіпотез – ідея генетики не плоті, а генетики духу, котру обмірковують двоє друзів – Хома Булига і Тихін Тищенко. Це їм судилося стати учасниками дивовижного експерименту по поверненню в земний світ, у соціум внутрішніх сутностей найбільших деспотів ХХ століття. На певному етапі хворе суспільсьво знову запрагло того зла, котре уособлюють тирани людства – nomina sund odiosa. Запобігти можливій катастрофі спроможні найсміливіші – Хома Булига та Тихін Тищенко. Повертаючи в земний світ душі не злочинно-сатанічні, а навпаки – альтруїстичні, гуманні, герої роману "Із того світу – інкогніто" помічають трагічну закономірність. Та пекельна сутність Особи, вмістищем котрої хай і на дуже короткий час поза власною волею був Тищенко, все ж таки встигає залишити в ньому свій слід, і то "не просто дубль своєї інформаційної тіні, а й частку себе самої. У ньому – Тищенкові – того померлого чоловіка було значно більше, ніж у будь-кому з правовірних порядківців" [3, 345].

Це прозріння звучить символічно: в кожному ж бо із нас ще залишаються, і то можливо на генетичному рівні, сліди тієї жахітливої нівеляції особистості, внаслідок котрої, за Павличковим сонетом "Коли помер кривавий Торквемада", – ".помер тиран, але стоїть тюрма", і проти котрої за сто днів до смерті застерігав Володимир Винниченко в романі "Слово за тобою, Сталіне!" Отож, художньо-фантастичний твір вкотре стає прозірливішим, персвазійнішим, аніж добрий корпус спеціально призначених для пробудження історичної, національної пам'яті навчально-виховних видань. Попри фантастично-містичне переплетіння подій, роман є своєрідним психологічним вернісажем реальних людських типів. Чи не в кожному ж бо науковому колективі є свій Гречний, але водночас далеко не в кожному – готовий до смертельного ризику в ім'я отримання об'єктивного науково-виваженого результату Негуренко, як то ми бачимо в романі Віктора Савченка "Монолог над прірвою".

Loading...

 
 

Цікаве