WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Мораль, гріх і провина в концептосистемі прози М.Матіос - Реферат

Мораль, гріх і провина в концептосистемі прози М.Матіос - Реферат

Отже, схематично підходи до аналізу реалізації мотиву гріхопадіння в літературному творі можна зобразити таким чином:

Подія гріхопадіння

Релігійна парадигма Міфологемна парадигма

Морально-етична парадигма

(комунікативний та психоаналітичний вияви)

Для того, аби щонайадекватніше зрозуміти особистісну інтерпретацію категорії гріха в доробку кожного письменника, варто з'ясувати рівень релігійності його світогляду, специфіку рецепції ним релігійного концепту гріха. Це дасть можливість обрати найбільш вдалу парадигму дослідження.

Об'єктом цього дослідження є постановка проблеми гріха, а отже, й художня реалізація мотиву гріхопадіння в доробку сучасної представниці української "жіночої" прози Марії Матіос.

Світоглядна система прози М.Матіос передбачає постановку проблеми гріха, в основному, в морально-етичній парадигмі в обох її виявах (комунікативному та психоаналітичному).

Специфіка художньої репрезентації мотиву гріхопадіння у М.Матіос багато в чому залежить від функціонування в її творах концепту "люди". З одного боку, "люди", народна маса, є для авторки носієм здорової, незіпсутої цивілізацією, народної моралі. З іншого ж боку, саме цей концепт є в письменниці також носієм негативного за змістом комунікативного дискурсу "пліткарства".

Досліджуючи позитивний аспект аналізованого концепту, можна зазначити, що традиційні морально-етичні координати буття закарпатського села, де народилася авторка, очевидно залишаються для неї прецедентом "правильного" погляду на світ навіть поза межами цього села. Наприклад, М.Матіос вибудовує свій твір "Не плачте за мною ніколи" (збірка "Нація") як настанову старої баби своїй випадковій слухачці-нараторці, яка із замилуванням схиляється перед традиційними цінностями. Батько Юстини "говів усі говіння, у свято не робив, не лихословив, ворогів не наживав. Маму не бив. Дітей на стороні не мав. Любасок також. Людей не шахрував. Сповідався два рази на рік, бідного не обидив, з каліки не засміявся. Молитвенні книжки усе неділями читав і нас учив" [4, 146]. Потік настанов старої і є, власне, основним змістом твору. Причому можна сказати, що окреслені тут основні типи гріхів і ситуації, з ними пов'язані, постійно виринають у інших творах (зокрема, творах цієї збірки) М.Матіос. Це, наприклад, мотив значимості дрібних, "побутових" гріхів для долі людини, ідея спокутування героєм гріхів усього людства, мотив покарання героя долею (або ж усесильною волею авторки), толерантне ставлення до гріха, продиктованого чуттєвістю, – перелюбу, пошуки соціальних витоків гріховності тощо.

Герої М.Матіос періодично потерпають через побутові, дрібні гріхи, що можуть бути скоєні як із власної волі, так і з волі інших. Наприклад, у новелі "Юр'яна і Довгопол" призвідцями гріховності мешканців села є представники радянської влади: "Певна річ, у цьому безбожному колгоспі змушують сокиру брати мало не на Великдень. А Бог усе рахує. Ото, певно, спустив на них кару" [4, 80].

Часто спокутувати гріхи всього людства, або певної історичної доби в прозі М.Матіос припадає одній людині, що є, як правило, найменш захищеною й найбільш людяною серед інших героїв. Наприклад, в романі "Солодка Даруся" "одна нещасна німа Даруся . за всіх відбуває гріхи на цему світі, сирота" [6, 69]. Героїня новели "Юр'яна і Довгопол" Юр'яна думає, що її дочка, Павлінка спокутує гріхи всього роду і вважає власним гріхом, що змусила дочку вийти заміж за старого Штефурняка.

Тип героїні Матіос – класичний тип жертви, специфіка якого закорінена ще в первісну ритуальність. Ситуація жертвоприношення, як будь-який інший випадок з ритуальним підґрунтям, сприяє створенню синкретичної картини світобудови: жертва є платою за щось, доказом чогось, і те "щось" виступає еквівалентом і переродженням принесеної в жертву істоти. Причому сама ця істота внаслідок ритуалу сакралізується. В.Топоров наголошує на першорядності стосовно жертвоприношення таких ідей: "Перша – жертва тяжіє до максимуму "непристосованості"; вона відрізняється особливою невинністю, чистотою, ніжністю, близькістю до людини; сама ідея принесення кривавої жертви, коли об'єктом її виступає носій таких якостей, здається абсурдною. Друга – насильство. викликає наростання насильства, втягнення сторін у це змагання, яке може стати небезпечною загрозою для основ життя, і в цій ситуації єдиний, але напевне парадоксальний спосіб вийти з ланцюга ескалації насильства – добровільна жертва, самопожертва" [9, 38]. Проте можемо зазначити, що художнє використання такого міфопоетичного мотиву, як мотив жертвоприношення, відбувається у М.Матіос не в міфопоетичній, а в більш поверховій морально-етичній площині, торкаючись насамперед проблеми міжособистісних взаємин або стосунків індивіда й маси.

Художній світ прози М.Матіос є в своїй суті затишним та герметичним. Хоча герої, що користуються симпатією авторки, й переживають великі страждання, кінець кінцем їх обов'язково чекає моральна винагорода, або ж (у гіршому варіанті) посмертне спасіння. Складається враження, що М.Матіос ставить собі за мету досягнення "психотерапевтичного" заспокоєння читача, навіюючи йому ідею невідворотності справедливої розв'язки в будь-якій проблемній ситуації (що, можливо, є викривленням картини реального, не настільки оптимістичного, буття).

Наприклад, головиха ("Не плачте за мною ніколи"), що відмовляла людей від церкви, була похована без причастя й відспівування, проте через роки, коли ідеологічні заборони було знято, чоловік замовив за неї служби. "Хоч і головиха – а все людина була. Бог їй сам гріхи порахує" [4, 141], – виголошує на цей рахунок носій народної моралі – чоловік Юстини. Сава ж, його приятель, мучив тварин на полюванні – і через це його тіло по смерті розпухло, не влізло в труну. В новелі "Вставайте, мамко" сім'ю покарано за інсценування смерті Катерини: у фіналі твору вона справді помирає.

Навіть епоха, в яку Бог "не посилає кари ні на кого, начебто й справді прийшов останній день тривання усього живого" [4, 122] ("Дванадцять службів"), апелює до ідеї неминучого покарання винних та вознесіння пригнічених, чому й присвячено молитву вдів у творі.

У центрі конфлікту твору "Анна-Марія" також лежить мотив своєрідного покарання героя за гріх: Іларія одружують замість молодшої дочки Гафтяника Анни на старшій Марії, яку він колись спокусив. Він сприймає це як справедливу кару: "Він чує, як тисячі батогів цьохкають над головою, розколюючи обважнілий раптово корок" [4, 176]. Звернімо увагу на те, що ситуацію, подібну до ситуації "Казки про калинову сопілку" О.Забужко, М.Матіос оздоблює зовсім іншими смисловими акцентами. Зраджена сестра в обох творах є носієм певного інфернального начала, що в обох випадках пов'язується з мотивом причинності, божевілля (Марія: "Підозріло розповніла, з диким блиском в очах і зі схрещеними під грудьми руками, стояла, приперта до печі і важко, що було чутно на всю хату, дихала" [4, 172]). Але, власне, цим типологічна схожість і вичерпується. Якщо О.Забужко розглядаю казкову, архетипну по суті, ситуацію як привід до анатомування міжособистісних взаємин, пошуку витоків зла, то М.Матіос зводить її до звичної схеми: порушення справедливості → її відновлення. Звісно, для "гармонізаторки" М.Матіос трагічні інтенції конфлікту підлягають нівеляції, внесенню справедливого фіналу. Причому не останнє місце для цієї гармонізації відіграє традиційна релігійна ритуальність: останні вісім тижнів перед весіллям Іларій постив, хоча й "не душею..., але тілом" [4, 169], тож, можливо цей піст авторка й розцінює як один із чинників покірного сприйняття героєм своєї долі.

Loading...

 
 

Цікаве