WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Мораль, гріх і провина в концептосистемі прози М.Матіос - Реферат

Мораль, гріх і провина в концептосистемі прози М.Матіос - Реферат

Мораль, гріх і провина в концептосистемі прози М.Матіос

Великий потенціал як у сфері сюжетотворення, так і у формуванні певного типу психологізму літературного твору несе в собі подія гріхопадіння – морфологічна складова специфічного морально-релігійного мотивно-образного комплексу. Гріхопадіння від давніх часів було об'єктом пильної уваги письменників, невід'ємним фрагментом дійсності, в силу нерозривної діалектичної злитості воєдино категорій зла й добра: "Таємниця та єдність життя включає в себе поруч із устремлінням у високості, у сферу надособистісного, божественного, також містерію гріха" [3, 7]. "Божественна комедія" Данте Аліґ'єрі, "Гамлет" В.Шекспіра, "Маленькі трагедії" О.Пушкіна, "Злочин і кара" Ф.Достоєвського, "Історія гріха" С.Жеромського, "Повія" П.Мирного, "На полі крові" Лесі Українки, "Гріх" В.Винниченка, "Смерть" Б.Антоненка-Давидовича, – ряд літературних творів, у основі яких лежить художнє дослідження проблеми виправдання гріха, гріха й спокути, можна продовжувати до безкінечності.

Міфологічний матеріал для найбільш репрезентативної ілюстрації християнської трактовки гріха містить Старий Заповіт. Найяскравіші моделі гріхопадіння – це власне історія гріхопадіння Адама і Єви та історія вбивства Каїном свого брата Авеля. Первородний гріх, суть якого полягає в поїданні Адамом і Євою метафоричного забороненого плоду з Дерева пізнання добра і зла, є основою апріорної гріховності людського роду: "звідси, з т.зв. релігійного вчення, всі біди людства, існування зла на землі й усі особисті гріхи людей, що чиняться з того часу" [8, 62]. М.Бердяєв наполягає на абстрактності й езотеричності первородного гріха, який не має певної конкретної фіксації в профанному часі: "безпосередньо, первинно відчутий усіма людьми й у всі часи первородний гріх не міг мати свого початку в часі й у цьому світі. Гріхопадіння здійснилося передвічно й передсвітно, і з нього народився час – дитя гріха й даний нам світ – результат гріховності. Поза часом, у вічності, всі моменти буття – гріхопадіння, спокута й остаточне спасіння – здійснюються, немає там часової, хронологічної послідовності, а є лише ідеальне, позачасове здійснення" [1, 164].

Дослідники неодноразово наголошували на тісному взаємозв'язку між міфологічними подіями первородного гріха й Каїнового вбивства. Так, М.Бубер у своїй роботі "Образи добра і зла" акцентує увагу на тому факті, що слово "гріх" вперше з'являється в Біблії не стосовно гріхопадіння Адама і Єви, а стосовно Каїнового злочину: "В першому повідомленні оповідується про діяння, котре заслуговує на покару не саме по собі, а тільки внаслідок непослуху, у другому – про достеменний злочин" [2, 133]. Вчений наголошує, що людський рід покарано за опанування знанням, підвладним тільки Богові: "Людина стала в цьому сенсі "як Бог": подібно Богові вона "пізнає" протипоставленість; але вона не здатна, на відміну від Бога, владарювати над нею, вона розчиняється в ній" [2, 137].

Якщо гріхопадіння Адама і Єви розглядається як падіння роду людського в гріх, відділення від Бога, то шляхом до спасіння людського роду в Новому Заповіті проголошується розп'яття й подальше воскресіння Ісуса Христа, який викупив ціною власного страждання гріхи всього людства. Саме в цьому (ототожнюючи історію з релігійним міфом) вбачає можливість подолання зла М.Бердяєв: "Основа історії – у гріху, суть історії – в спокуті гріха й поверненні творіння до Творця, вільному поєднанні всіх і всього з Богом, обожненні всього, що перебуває у сфері буття, й остаточному витісненні зла у сферу небуття" [1, 177-178]. На відміну від В.Соловйова та Є.Трубєцкого, дослідник вважає, що людство не має права претендувати на свободу й богорівність, а отже, лише божественне втручання дає можливість спокути його гріхів: "Людство саме по собі не може спокутувати гріха, оскільки жертва його й кривава його мука не дорівнює злочинові боговідступництва й саме воно не може простити собігріха" [1, 183]. Психоаналітичне ж трактування міфологеми первородного гріха З.Фройдом зводить її сутність до метафори батьковбивства. Доводить він це логікою жертвоприношення Ісуса – одного з наступних після Адама дескрипторів образу Сина: "Якщо Христос звільняє людей від ваги первородного гріха, жертвуючи власним життям, то це змушує нас дійти висновку, що цим гріхом був злочин" [10, 206].

Реалізація мотиву гріхопадіння в літературному творі може відбуватися в трьох основних світоглядних парадигмах: релігійній, морально-етичній та міфологемній. Релігійна парадигма передбачає наявність у письменника цілісного релігійного світогляду, або принаймні, фрагментарну рецепцію ним окремих релігійних концептів, зокрема, релігійне розуміння категорій Добра і Зла, гріха, спокути, спасіння. Морально-етична парадигма пов'язана із традиційною етикою, органічним проникненням письменника в морально-психологічні виміри існування індивіда в суспільстві. Це найбільш поширена парадигма функціонування концепту гріха в літературному творі, релігійність митця не є в ній обов'язковою умовою для розкриття мотивів гріхопадіння, гріха й спокути. Найяскравішими виявами такого аналізу є комунікативний – пов'язаний із вираженням у тексті оцінних в морально-етичному плані суджень про дії героя та його реакцією на ці оцінки – і психоаналітичний, пов'язаний із проблемою внутрішньоосибистісного конфлікту персонажа, зумовленого зіткненням свідомих і позасвідомих прагнень.

К.Г.Юнг у своїй праці "Проблеми душі нашого часу" проводить ідею позасвідомого як органічного продовження концепту гріха: "Як тільки людському духові вдалося винайти ідею гріха, виникло психічно приховане, аналітичною мовою – витіснене" [11, 16]. Цікаво, що дослідник засуджує зміст категорії гріха як чинника роздвоєння особистості на позитивну – соціально бажану – та негативну й виголошує своє власне, психоаналітичне тлумачення гріха: "Приховування власної неповноцінності [темного, недосконалого, Тіні] є таким же первородним гріхом, як і життя, що реалізується виключно через цю неповноцінність" [11, 19]. Людина повинна бути цілісною й не відмовлятися від усіх темних аспектів свого "Я", а намагатися їх опанувати: "Темне також належить моїй цілісності, і в той момент, коли я усвідомлюю свою тінь як частину самого себе, я знову віднаходжу спогад про те, що я людина, як і всі інші" [11, 20].

Крім суттєвого значення для позасвідомих порухів душі індивіда, нині поняття гріха посіло своє специфічне місце в морально-етичній парадигмі свідомості, яка акцентує увагу на шкідливості вчиненого діяння саме для людського оточення суб'єкта дії (а не для абстрактних вищих сил): "Гріх – оцінне поняття, що визначає моральну помилку, свідоме чи мимовільне, неусвідомлене порушення людиною моральних законів дією, словом або помислом" [7, 79]. Також невід'ємною ознакою функціонування досліджуваної категорії є конвенційність самого поняття та його інтерпретації в певному суспільстві певної епохи: "злочин, гріх, зло, які добро – категорії суспільно-історичні, вони немислимі поза суспільними відносинами між людьми. Вони позбавлені сенсу у світі тварин, оскільки це – категорії, пронизані морально-оцінним, нормативно-правовим началами" [3, 9].

Варто зауважити, що непридатними до аналізу мотиву гріхопадіння в морально-етичній парадигмі є твори, позначені постмодерним світоглядом із чіткою настановою на аксіологічний релятивізм, відмову від поняття норми та традиційної трактовки моралі. Проте не можна заперечити наявність у цих творах певних подієвих моделей, комплексу мотивів, пов'язаних із гріхопадінням. Саме в такому випадку1 можемо говорити про міфологемну парадигму функціонування мотиву гріхопадіння. Міфологемний аналіз має право на існування в разі наявності комплексного, міфологічно закоріненого синтезу кількох мотивів, яскравої алюзійності (найчастіше – до священних текстів), звернення до первинної подієво-образної моделі. Однією з форм утілення мотиву гріхопадіння є також карнавалізація цього мотиву, іронічне, або й блюзнірське обернення "серйозного" у форми комічного. Такий прийом можна розглядати як атрибут постмодерністської стилістики. Він являє собою своєрідний негативний полюс аналізу мотиву в парадигмі релігійній.

Loading...

 
 

Цікаве