WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Досвід відчуття часу в художньо-філософській парадиґмі сучасної української жіночої прози - Реферат

Досвід відчуття часу в художньо-філософській парадиґмі сучасної української жіночої прози - Реферат

Екзистенціалістська концепція, у якій відчуття часу, продукованого свідомістю, розглядається в психологічних і феноменологічних аспектах, усвідомлює темпоральний код як переживання митця (Р.Інґарден). У повісті О.Забужко "Інопланетянка" характер сприйняття часу автобіографічною героїнею Радою позначений чуттєвим компонентом (що характерне для творчості письменниці в цілому). Цілісна „Радина істота" говорить „безсловесним поривом", що відображує стадію інтуїтивного пізнання, сферу несвідомого: „На мить здалося, наче вона розчиняється в повітрі, розпливається незримою хмаркою ... і – далі, далі, в непорушно застиглу глибоку зелень чагарника" [5, 170]. Цей стан відчуття цілісності, повноти, єдності порівнюється з любов'ю, екзистенціалістське (М.Бердяєв, Е.Фромм) трактування якої полягає в об'єднанні розколотих частинок, відповідно й у більш глобальному вимірі – трансценденції, досягненні Вічності. На користь такої інтерпретації промовляють метафори застиглості, непорушності, коливання („у безшелесному повітрі живопліт вітально тріпотів листочками їй назустріч" [5, 171]), інтертекстуальні коди повісті („мікросвіт", сковородинівська „внутрішня людина"; душа – „та, що поглинає простори" в гностичних апокрифах: „Кожен носить увесь світовий час у собі" [5, 176]).

Характер сприйняття часу буденною людиною позначений "тут-буттям": "Поки я вимовляю це слово, "тепер" уже проминуло. Люди живуть йому навздогін і називають це плином часу. Насправді ж ніякого плину нема, світ – одночасний резервуар усіх минулих і майбутніх подій", а люди зирять лише крізь шпарку "тепер" [5, 175].

У житті людини можна виділити декілька типів подій. Події, які відбуваються з її власної волі, внаслідок збігу обставин і ті, що підкорені силі визначеної закономірності, детермінованою вчинками людини. Останні відрізняються від вчинків і подій тим, що тримають у собі власний початок і кінець і виявляють дію долі. На відміну від художніх творів, стверджує М.Епштейн [15, 66], реальне життя багате на події. Ключем для розуміння долі є мистецтво, причому різні напрями тяжіють до зображення випадкового або до жорстких причинно – наслідкових схем.

Іудео – християнська концепція долі тримає у собі не рівновагу причин і наслідків, а безперервний процес зростання доленосного начала, готуючи людей до кінцевого виконання доль, Страшного Суду. Події у книзі Іова, стверджує М.Епштейн [15, 70], доленосні в силу наслідків, а не причин. У такій асиметрії полягає таємниця людської волі, зустріч якої з абсолютною волею Божого волевиявлення і складає феномен долі. Філософський підхід до теорії долі виявляється в тому, що між вчинками і подіями немає зв'язку, а є співпричетність одному смисловому полю суду – долі [15, 76].

Сучасна наука приходить до індетермінізму, бо в житті велику роль відіграє випадок, який, як стверджує М.Бердяєв [2, 293], пов'язаний із свободою. "Я" переживає випадок як долю, фатум. Так розкривається зв'язок часу із свободою. Мотив випадковості реалізується Г.Пагутяк у сповненому відчаєм сприйнятті героєм дійсності: "Не кожен хворий мусить померти негайно чи від тієї хвороби, яка йому найбільше дошкуляє. Трапляються і нещасливі випадки. А також – щасливі" [9, 79].

Воля фатуму панує над особистістю у повісті "Місто в тіні" Л.Демської: "Живеш у містах, де доля може вискочити на тебе з-за будь-якого повороту"; "Варто було б зупинитися, але ні – ноги повільно підкоряються фатумові міфічного міста" [4, 9]. Взагалі сюжет твору побудований на веселій грі випадковостей на противагу раціональній логіці, події у житті героїні детермінуються містикою міста, в основі якої її суб'єктивне переживання дійсності, яке веде до надособистісного життя з об'єктивністю Бога.

Мотив випадку є наскрізним у творах Л.Демської. Герої іншого оповідання "В'язень дощу" підпорядковані волі абсурдного випадку, існування постає як ланцюг нелогічних подій – раптова гроза, зустріч із псом, який п'є пиво. Пес працює у цирку, ходить по канату, і кожної миті може загинути, у цьому і полягає сенс життя – не запізнитися, поки не здійснилася воля надособистісних сил: "Я можу впасти і розбитися, і тоді ми вже ніколи не побачимося" [4, 174]. У такий спосіб авторкою доводиться самоцінність кожної „здійсненої", прожитої хвилини життя, відчуття якої емоційно маркується пафосом трагізму, гіркоти скороминущого існування.

М.Бердяєв називав людину "дитиною Божою", яка терпить свою трагічну долюу світі [2, 61]. Автобіографічна героїня Г.Пагутяк відкриває сенс існування, наперед визначений волею Бога, у трагедії пізнання: "Цей вінець творіння здатний зламатися під несподіваним тягарем сумління, і недалекий час, коли це станеться, бо для чого ми живемо на світі? Щоб прозрівати у стражданні. Це духовний сенс нашого існування" [9, 73].

Авторка ототожнює героя – жінку з біблійним Іовом, долю якого визначає суперечка Диявола і Бога, реалізуючи мотив терпіння, скореності перед вищими силами: "Але мені не минути попелища. Колись я відведу погляд від нього і зустрінуся з очима, втомленими і ласкавими. І це буде кінець, тобто початок" [9, 87].

Оскільки час відокремлений од вічності, то розглядаючи земну історію, її можна представити у вигляді лінійної послідовності, проте в межах міфологічної структури створення світу і його руйнації являє собою завершений цикл: людина і світ повертаються до Творця, час обертається на Вічність. Отже, християнський час, на думку А.Назаретяна, постав як лінійний і незворотній лише в певному обмеженому смислі [8, 161].

Зазначимо, що для творчості Г.Пагутяк характерне розгортання міфологеми страждань Іова, яка реалізується в ремінісценціях із Біблії, в образі безногого Грицька (роман „Радісна пустеля"). Наратор ототожнює себе із біблійним героєм, благаючи знищити час, який несе страждання.

Дивний прецедент страждань праведного Іова став об'єктом психоаналітичного дослідження К.Г.Юнга. Він стверджував, що фактор особистісно-морального зв'язку в релігійному смислі почав відігравати суттєву роль у стосунках людини і Бога досить давно. К.Г.Юнг наголошує на тому, що „Яхве (Бог) – ...антиномія, тотальне внутрішнє протиріччя" [16, 120], характеризує його як істоту, яка перебуває в ситуації тотальної самотності, суму за „Іншим", що дало б можливість спізнати свою самість. Іов у свою чергу пізнає внутрішню антиномічність Господа і в цьому пізнанні дорівнюється ступіню божественної „нумінозності" [16, 112], тобто, антропоморфізованості релігійних уявлень, які критичний розум не відокремлює від метафізичного ґрунту. У такий спосіб Іов пізнає внутрішню неоднозначність і роздвоєність Бога.

К.Г.Юнг визначає Іова як „нещасливу жертву", над якою було здійснено надлюдське насильство, а Яхве як феноменальну особистість, яка не бажає усвідомити себе, що в свою чергу може означати: над Яхве панує певна moira (доля) і людина з'ясувала, пізнала Бога, дорівнюється йому. Відповідно, вчинки його і суд Божий – амбівалентні, але безмежна віра Іова в можливість апеляції до справедливості не знаходить підтримки у Яхве, який схиляється до намовлянь Сатани. Отже, Іов пізнає таємницю мудрості Бога, який „заклав у кожній частині раю шматочок аду".

Відповідно така інтенція закладена в характерах героїв прози Г.Пагутяк, які в більшості своїй позначені дитинною незахищеністю, рисами жертви, підпорядковані впливу Долі, але оптимістично налаштовані вірою у Божий промисел, тобто, критичний діалог відсутній у авторки: безногий Грицько на смітнику залишається щасливим і не перестає любити людей. Проте амбівалентність страждання акцентована уже в ранніх творах письменниці.

Loading...

 
 

Цікаве