WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Досвід відчуття часу в художньо-філософській парадиґмі сучасної української жіночої прози - Реферат

Досвід відчуття часу в художньо-філософській парадиґмі сучасної української жіночої прози - Реферат

Досвід відчуття часу в художньо-філософській парадиґмі сучасної української жіночої прози

У проблематиці сучасного літературознавства дедалі більшої ваги набуває розуміння іманентності художньої дійсності, яка зберегла сутнісні характеристики буття. Сучасна ситуація в сфері гуманітарних наук свідчить про інтенсивне зближення наукового й художнього способу пізнання об'єктивної реальності. Особливі зрушення спостерігаємо в сфері філософії і літератури: дослідники (Н.Плетенчук [11, 17]) наголошують на амбівалентності співвідношення філософії і художнього філософування, яка походить із платонівської „абсолютної дихотомії філософії і літератури". У структурі художнього „Я" онтологічно присутній „homo philosophicus" (Р.Барт), а Г.Гачев ввів поняття „мислеобраз" як еквівалент синерґійного поєднання названих галузей людського знання [11,18].

Літературознавці порушували проблеми часопросторових параметрів свідомості реципієнта, адже основним змістом роману ХХ століття є внутрішній світ, свідомість. Вихідним методологічним принципом статті є характерна загострена суб'єктивність і філософська насиченість творів сучасної української жіночої прози. Отже, завданням дослідження є окреслення основних часових координат творів і їх залежність від суб'єктивного світосприйняття автора. З огляду на феноменологічне прочитання змісту внутрішнього світу людини, синкретизм свідомості категорія часу визначається саме як феномен свідомості.

Твори жіночої прози належать до тих текстів, які акумулюють у собі багато глибинних значень і не можуть бути зведені до єдино можливої інтерпретації. Часові координати в творах модифікуються подібно до того, як вони психологічно моделюються в синкретичному потоці людської свідомості. Ключові поняття часового циклу містять чуттєвий компонент сприйняття простору.

Поняття простору і часу зараховують до фундаментальних категорій, які виступають ключовими в процесі побудови „картини світу" і на певному етапі розвитку культури, в давніх міфологічних, релігійних і філософських системах, розглядаються як ґенетичний початок світу.

Л.Тарнашинська, аналізуючи категорію часу в творчості Ліни Костенко як код структури людського досвіду, наголошує, що „тільки митцеві дано художньо структурувати цей образ ... надати йому тієї образної множинності, що дозволяє відчути всю фактуру часовості ... тобто оприявнити розгортання образу часу в свідомості" [12, 43].

М.Бердяєв стверджував, що час пов'язаний з долею і внутрішньо сприймається якдоля [2, 292]. Час стає проблемою есхатологічною. Християнський світогляд визнає смисл часу, який є смислом історії індивідуальної і світової. Християнство надзвичайно інтенсифікувало час, сконцентрувавши його в одному, з якого результати будь-якого акту розповсюджуються на вічність. Проте відповідальність на віки вічні за один момент часу існує, якщо є вихід з часу до вічності. Есхатологічний смисл християнського апокаліпсиса зводиться до ідеї суду кожної людини по її справах. Отже , його масштабом є окреме людське життя – особиста і універсальна есхатологія не відокремлені.

У цьому контексті схожі міркування висловив М.Трубников: „...час для нас є ... часом нашого ідеального і реального буття" [13, 110]. Отже, час в історичній перспективі розглядається як дихотомійна категорія вічного й плинного.

Таке розуміння часу представлене в повісті Н.Конотопець "На остатнім стопню". Сучасність невіддільна від минулого, тягар відповідальності за нього несуть герої твору, вдивляючись у минулі події і вчинки: "... сьогодні, помудрішавши душею, з висоти останнього стопня, обернувшись назад, може, й надто суворо себе судять" [6, 57]. Суд над вчинками в художньо-філософській парадигмі письменниці перетворюється на метафізичну категорію залежності соціального від особистісного, загального від соціального.

На думку М.Бердяєва, існує два ставлення до часу теперішнього: переживання без рефлексії про майбутнє і як вічне. Друге є миттю, у якій переживається повнота, а пам'ять освітлює ціле життя: "Пам'ять є творча сила, перетворююча сила, вона зовсім не є пасивність. Ми повсякчас наштовхуємось на парадоксальність часу" [2, 331]. Минуле і майбутнє представляються нам фатальними, бо ми об'єктивуємо їх. У Г.Пагутяк з наближенням людини до межі земного існування час об'єднує у собі ці об'єктивовані частинки: "З віком до людини приходить відчуття єдності минулого й теперішнього ... Пам'ять залишається з тобоюдо кінця" [9, 137].

Функцію інтеграції різних поколінь несе пам'ять у Н.Конотопець у повісті "Короткі екскурсії у минуле...": "І збагнути тих, хто був перед мною ... Вони тільки нам з тобою передали пам'ять про цю дорогу" [6, 75]. Життя усвідомлюється героєм як вічні мандри (таке розуміння спричиняють образи блукальців з минулого [6, 77]) і включене у метаісторію: " ... людині навіть несила збагнути, звідки висотується її вчинок... таку причинно-наслідкову закономірність може осягти хіба що саме безперервне життя" [6, 90].

Розрив між минулим і майбутнім є основна хвороба нашого часу, адже неможливо було б спізнати реальну дійсність у цілісному часі. В одкровенні Білого Пташка (герой Г.Пагутяк) постає розірване розуміння людьми історії як минулого, теперішнього і майбутнього, тоді як воно існує у вигляді нескінченної лінії як цілісне [9, 120].

Життя Білого Пташка складається з "минут", коли він минає небо і землю. Життя людини містить баланс добрих і злих "минут", які недовготривалі. Вони постають у творі як вихід у Вічність [9, 117]. Герой "Радісної пустелі" у єднанні з природою позбавляється руйнівного впливу невблаганного часу: "Але я схиляюсь над водою, такою ж чистою, як у дитинстві ..., – і поступово опиняюся всередині цього світу на цілу вічність" [137, 91]. Вода в цьому контексті виступає символом несвідомого, первісної нерозчленованої єдності.

Час потрібний для вічності у перспективі поглиблення часу у вічність. Це поглиблення відбувається за мить, яка вже не є відрізком часу. Діоген, один з героїв роману "Смітник Господа нашого", є своєрідним втіленням "фаустівської душі" (О.Шпенглер [14, 520]), яка прагне руху у нескінченність, і шелест лісу має глибокий зв'язок з долею, пориненням у вічність. І хоча авторка застерігає від довільного трактування своїх символів [9, 71], проте здається можливим і таке трактування образу Лісу – вічної сили, яку здобуває герой, перебуваючи у його межах.

Одвічна заклопотаність, брак часу, існування як споживання, а не творення, усвідомлюються у романі "Радісна пустеля" як прямування у Ніщо, у Безвість: "Без смутку заспіваємо про день, який відходить. Вином окропимо затоптану підлогу. Нема того, що було, Нема того, що буде, нема того, що є... За рікою біжим, за рікою, яка нікуди не впадає і назви не має ... [9, 88]. Архетипний образ ріки – водної стихії, характеристиками якої виступає течія, рух, тривалість, а функціональним призначенням в онтологічній структурі світу є „умиротворення, нівеляція, пом'якшення" [3, 206], розчленованого Богом твердого тіла матерії, є асоціативом плинності часу.

„Заклопотані люди" в художній парадиґмі творів Г.Пагутяк містять інтенцію вічного парадоксу, який підтверджують епізодичні герої: людина прагне оприявнити, закріпити себе в речах, тим самим зупинити швидкий темп протікання часу, позбутися відчуття „жаху історії"(К.Ясперс).

Протест проти штучного буденного абсурдного життя звучить у болісному крику душі героїні, яка прагне Вічності ("Радісна пустеля"): "Чому так мало справжніх днів, навіть не днів, а хвилин? Знаю, що їхню кількість вирішую не я, а те, що ззовні, можливо, навіть Бог" [9, 89]. Авторка моделює ні що інше, як мить трансценденції – проживання-розуміння власної сутності, іманентності „Я", конфліктність між іманентним і трансцендентним, адже, як стверджує М.Аркадьєв, саме „через людину в фундаментально-несвідому єдність універсуму увійшла свідомість" [1, 74]. Людина виступає носієм принципового онтологічного глибинного дисонансу, який міститься в амбівалентності „свідомості-ейдосу" (час та історія зупиняються, „міфологізуються") і „свідомості-хроносу" (пробудження свідомості, незворотності часу, страждання „вкинутості" в світ).

Loading...

 
 

Цікаве