WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Трагічна амбівалентність героя у новелі ладіслава фукса “Пан теодор мундшток” - Реферат

Трагічна амбівалентність героя у новелі ладіслава фукса “Пан теодор мундшток” - Реферат

Трагічна амбівалентність героя у новелі ладіслава фукса "Пан теодор мундшток"

Кожне століття приходить зі своїм світовідчуттям і світобаченням, які передаються через філософські погляди, стають стрижневими для літератури та культури загалом.ХХ століття спіткало найбільше глобальних потрясінь: дві світові війни, крах колоніальних систем, виникнення і розвал тоталітарних режимів, поділ світу на два ворогуючих табори, самовбивче озброєння. Після війни додається ще досвід концтаборів, проблема геноциду та спосіб сприйняття зацькованого "homo sapiens". Для повоєнної літератури головним об'єктом стає людська індивідуальність, через яку "пропускається" доба, всі суспільні, політичні події, моральний клімат та спосіб життя. Письменники набагато глибше починають змальовувати феномен відчудження та самотності у своїх творах, де на перший план виходять філософські проблеми трагічності людського буття, позбавленого цілісного гармонійного світосприйняття. В інтелектуальному житті суспільства 50-60 рр. ХХ століття дуже важливу роль починає відігравати ірраціоналістичний напрямок у філософії – екзистенціалізм. Він протиставляє суспільство особистості як щось чуже та вороже, що руйнує внутрішній світ індивіда, його свободу. Вивчення характеру зв'язку екзистенціалізму з художньою прозою в боротьбі за людину є особливо цікавим при огляді європейської, зокрема чеської прози.

Чеський письменник Ладіслав Фукс автор глибокої психологічної прози народився 1923 року в Празі. Його творчість базується на реальних подіях, які пережив у концентраційному таборі Годонін, а стає він популярним одразу ж після опублікування яскравого дебюту – роману „Пан Теодор Мундшток" (1963), де відтворюється прихована сутність людського існування. Високий рівень мали і наступні твори письменника: збірка оповідань „Мої чорноволосі браття" (1964), романи „Варіації для глухої струни" (1966) і „Спалювач трупів"(1967). Твори перекладені на 17 мов світу, водночас через відсутність перекладів вони майже невідомі українському читачеві.

Романом "Пан Теодор Мундшток" Ладіслав Фукс зумів досить вдало реалізувати те, в руслі чого розвивалась чеська література 60-х років. Доля євреїв у роки війни була надміру важкою, адже вони терпіли неволю – національну, расову та соціальну. Письменник ідентифікує себе як чех єврейського походження, можливо, саме тому його художні твори відтворюють трагічну невлаштованість людського життя.

Подібне екзистенційне навантаження несе головний герой роману – пан Теодор Мундшток – празький єврей, дрібний чиновник, який щохвилини чекає на лист-повідомлення, де буде зазначено, що настала його черга їхати до концентраційного табору. Він не сумнівається в тому, що потрапить до табору, питання лише коли і яким способом там вижити. Молода людина живе у стані напруженості і оцепеніння, доки інтуїтивно не знаходить виходу із ситуації, яка в майбутньому має їй допомогти пережити жахи концтабору. Всім своїм єством Теодор прагне якнайліпше підготуватися до концентраційних знущань – примушує себе голодувати, спати на морозі на імпровізованих нарах, носити важкі предмети, зносити самобичування і навіть призвичаюється до отруйного газу. І, здається, таки підготувався до концтабору, але по дорозі до товарного вагону, в якому його мали нарешті відвезти до табору, Теодор гине під колесами німецького військового автомобіля.

Початок твору – це та мить, коли душевна трагедія молодого пражанина досягла апогею, а читач одразу стає безпосереднім учасником неперевершеного "театру одного актора" – граничної ситуації, яку переживає герой. Із перших сторінок новели бачимо заляканого окупантами двірника Теодора (у минулому дрібного чиновника). Людина боїться усього, навіть своїх вчинків: обтрусити бруд із пальта, щоб через це її не запідозрили у провокації, залишити не прибраною вулицю, щоб не звинуватили у саботажі. Трагізм героя посилюється ще більше від усвідомлення фатальності обставин, у які він потрапив і з яких не може виплутатися.

Автор зображує екзистенційне тіло, а не людину, що цілком відповідає думкам французького філософа Жана-Поля Сартра: "Людина існує лише настільки, наскільки себе відчуває. Людина живе своїм життям, вона створює свій образ, поза цим образом у людини нічого немає" [4, 333]. Читач стає свідком моральної деградації героя. Життя Мундштока – це сіре, беззмістовне існування, позбавлене будь-яких духовних, моральних потреб та бажань, це у більшій мірі людська тінь, аніж реальна людина. Власне, Ладіслав Фукс недаремно саме так змалював головного героя, щоб показати монотонність, механічність перебігу існування, що висмокчують життєву снагу, вселяючи натомість Теодорові апатію та збайдужіння. Можливо відстороненість героя від суспільного життя, зосередженість на своїй екзистенції і власному мікросвіті – це захисна реакція на жорстокі реалії фашистського режиму, спроба зберегти якомога автентичнішим своє "я".

Через мотив надії герой "оживає" і починає розуміти, що є найстрашнішим у такій ситуації: "Втрата надії – це найгірше, що може спіткати людину. Без надії і багатий буде жебраком, а тим більше ми – нещасні із зірками" [6, 13] – роздумує Теодор і шляхом співставлення усіх логічних ланцюжків, приходить до висновку, що муки у концентраційному таборі можна витримати, якщо до них готуватися практично, методично, поступово. Він починає вірити, якщо людина ґрунтовно підготовлена – їй не страшні табори.

Спосіб розкриття характеру людини, змальовування її уявлень про пекельний світ страждань роблять близьким творчий метод Ладіслава Фукса до естетики екзистенціалізму. Згідно з концепцією екзистенціалізму, світ, у якому народжується людина, не вибирають, можна лише створити себе в цьому світі. Усвідомивши, що світ, в якому приречений жити, змінити не можна, Теодор починає до нього пристосовуватися. Герой повинен задекларувати свій вибір насамперед собі, щоб не боятись вже нікого і нічого.

Модифікація екзистенційного вибору Мундштока відбувається на ґрунті екзистенційної естетики через прищеплення мотиву вітаїстичного буття: жити за будь-яку ціну, навіть, коли саме життя набуває форми абсурду. Важливість вибору полягає у тому, що Мундшток переживає подвійний перелом у свідомості, йому вдається побороти в собі все те, що назбиралося протягом життя і "вдосконалилося" в роки окупації. Прийнявши добровільне катування Мундшток робить свій вибір. Пережити випробування долі – означає для нього прийняти життя в цілому. У житті Теодора настає перелом, йому вдається перехитрувати страшну силу – нацизм.

Варто зауважити, що проблема долі в екзистенціалізмі ставиться дещо по-іншому, ніж в традиційній філософії. Якщо давньогрецькі філософи розуміли під долею невідворотність подій для індивіда, яким жодні його зусилля чи зусилля інших не зможуть запобігти (згадаймо історію Едіпа), то у філософії доля розумілася по-іншому. Як пояснює у своєму дослідженні "Вступ до екзистенціалізму" італійський філософ Ніколо Аббаньяно "Доля не є казуальністю, що панує над зовнішньою природою, вона не визначається чимось зовнішнім у відношенні до індивіда; вибір долі – це рішення, яке він приймає сам стосовно себе" [1, 15].

Мундшток систематично тренуюється, імітуючи тортури концентраційного табору, так би мовити, у домашніх умовах: "Хто власне цей концентраційний табір витримає? Той, хто бездоганно, як належить, підготовлений" [6, 102]. Теодор починає розуміти суть жахливої гри, він хоче її виграти: "Лише б сьогодні не було того повідомлення у табір!" – скринька знову була порожньою. Пан Мундшток у той момент виграв бій з часом! Він знав уже напевно, що цей день буде пам'ятати все життя" [6, 102-103].

Головний герой починає свідомо фізично мучити своє тіло, примушуючи себе цим відчути реальність. Тут варто згадати думку Жана-Поля Сартра з його фундаментальної праці "Буття і ніщо": "Чуття, по суті, – це наше буття-у-світі тією мірою, якою ми маємо бути у формі буття-серед-світу" [3, 453]. "Мені було б неможливо реалізувати світ, у якому я б не був, і який був би для мене чистим об'єктом минущого споглядання. І навпаки, треба, щоб я загубився у світі, аби світ існував і я міг трансцендентувати його. Отже, казати, що я увійшов у світ, з'явився на світ, або що світ є, а я маю тіло, – це те саме" [3, 451]. Трактуючи думку Сартра, можна сказати, що Теодор проходить народження у світі, зосередившись на своєму тілі. Крім того, власне тіло сприймається Теодором як перешкода, яку треба подолати, щоб бути у цьому світі. Згідно з постулатами екзистенціалізму, завжди необхідно створювати конкретну перспективу подолання. Із цього погляду тіло є необхідною умовою такої дії. Усі інсценізації тортур – це дії, які Мундшток може пізнати тієї миті, коли вони відбуватимуться. Розгляньмо це у трактуванні Сартра: "Я бачу рух і одразу визначаю його мету: він присуває стілець до столу, щоб сісти за стіл і написати листа, якого він хоче написати. Так само я можу сприйняти й усі проміжні позиції стільця і тіла, що ставить його, як інструментарні організації, які є способами досягнення поставленої мети" [3, 454]. Тож тіло іншого видається тут інструментом серед інших інструментів, а також інструментом для маніпуляції інструментом, тобто машиною-інструментом. На відомому прикладі Сартра "рука – ручка – лист" можна розглянути ситуацію з Мундштоком, а конкретніше – його тренування з валізою. Це стосується моменту, коли Теодор дуже довго визначав, яка ж саме хустинка потрібна для того, аби ручка валізи не так натирала руку. Він приходить до висновку, що фланелева найкраща: "Фланель, пане Пазоурку, – це ж є найголовніше! Хіба ви не розумієте?" [6, 131]. Отже, маємо зв'язок "рука – фланель – валіза". Один інструмент відсилає до іншого інструмента, що має дати Теодору можливість використати його. У цьому розумінні Теодор сприймає не свою руку під час процесу носіння валізи, а лише фланелеву хустку, яка обгортає ручку валізи (тобто саму валізу). Рука – це тільки використання хустинки. В такому розумінні рука водночас і непізнавальний та непридатний до використання термін, що вказує на завершальний інструмент послідовності "валіза для речей – фланелева хустинка – рука". Один інструмент відсилає до іншого інструмента, а той – ще до іншого, зрештою усі вкупі вони вказують на інструмент, котрий стає ключем розуміння їх усіх. Як зауважив Сартр: "Такий центр відсилань необхідний, бо інакше всі інструменти стали б еквівалентні і світ зникнув би внаслідок тотальної недиференційованості" [3, 460]. Зв'язок "рука – хустинка – валіза" ототожнюється із зв'язком "Теодор – біль – концтабір". Пристосованість до фланелевої хустинки стає синонімом пристосування до болю від катувань у майбутньому ув'язненні, підтвердженням того, що людина – це інструмент для маніпуляції. Саме існування комплексу інструментів негайно відсилає нас до якогось центру. У даному випадку цим центром є фізичний біль. Варто зазначити, що інструментальність первинна, саме у зв'язку з первісним комплексом речі розкривають свій опір і свою ворожість. Сартр пояснює це таким чином: "Я бачу своє тіло в небезпеці як від загрозливих пристроїв, так і від слухняних інструментів. Моє тіло всюди: у бомбі, що руйнує мій будинок, оскільки будинок вказує на моє тіло. Ось чому моє тіло завжди простягається через інструмент, який я використовую: воно навіть на кінчику палиці, на яку я спираюся!" [3, 460]. Теодорові необхідно було спершу відчути своє тіло, а згодом вивчити спосіб, яким ми сприймаємо чи змінюємо світ через своє тіло. Через усвідомлення тіла приходить розуміння свідомості, саме такий свідомий зв'язок з тілом є екзистенційним зв'язком. Через фізичні страждання Мундшток усвідомлює своє буття.

Loading...

 
 

Цікаве