WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Різома як нелінійна модель у художньому світі сучасних письменників (Юрій Іздрик та Іен Мак’юен) - Реферат

Різома як нелінійна модель у художньому світі сучасних письменників (Юрій Іздрик та Іен Мак’юен) - Реферат

Специфіка зображення персонажів у Іздрика також різоморфна. Втім, тут доцільно навести справедливе зауваження Л.Лавринович про те, що персонажем таку "дійову" особу назвати не можна [11, 43]. По-перше, виходячи з самого визначення персонажа, поданого в літературознавчому словнику-довіднику як "постаті людини (...) антропоморфологічно окресленої" [12, 547], по-друге, через особливість побудови самих текстів, зокрема "Воццека", який твориться ніби з дрібненьких шматочків хворої свідомості суб'єкта. Це не персонаж, а – "скомлікована істота, яка здатна розпастися на кілька осіб або повністю розчинитися у власному болі" [11, 43]. Таке специфічне втілення героя в текстах Іздрика генерує сама постмодерністська концепція функціонування образу: в літературу приходить суб'єкт, що істотно відрізняється від своїх прообразів не те що в класичній, а й в літературі модернізму, відрізняється, за твердженням Н.Маньковської, "своєю невизначеністю, марґінальністю статусу, інакшістю, андрогінністю, етичним плюралізмом" [15, 181], відповідно, провідною стає "тема пам'яті", що утворює канву постмодерністських текстів (саме "тема пам'яті" є фактично єдиним руслом, яким вільно мандрує потік тексту, потік свідомості у "Острові КРК" та "Воццеку"). Крім того, основною прикметою постмодерністської свідомості та внутрішнім джерелом руху є "сумнів, відмова від альтернативного вибору (або – або) на користь широкого спектру рівноправних рішень (і – і)" [6, 50].

Таким чином, можна говорити про те, що герої трилогії є трьома різними особами, що мають різні імена та різні прояви хвороби, та об'єднує їх власне наявність цієї хвороби, її передумови – злитися в єдине ціле з коханою – та клініка. На нашу думку, доцільно розглядати "Острів КРК", "Воццек" та "Подвійний Леон" як один текст, єдину реальність, представлену як текст, до центру уваги якої "потрапляє видозміна, ситуативність, синґулярність соціального явища" [9, 374], єдину текстуальну реальність (як відомо, постмодернізм проголошує тріумф тексту, "поза текстом нічого не існує", бо "текстом стаєвсе" [18, 77]), центром наративної системи якої є цілком марґінальна особистість, що не сприймає не тільки соціум, а й саму себе недовершену і багатокомпонентну водночас, ототожнюючи й усвідомлюючи себе лише поряд, поруч, всередині коханої людини. Цікаво, що у І.Мак'юена неприймання та неусвідомлення особистості самої себе відбувається не через її самотність, а навпаки – через гіперспілкування (наприклад, "Вернону здавалося, що він розчиняється; що він лише сума всіх людей, котрі його вислухують, а коли він сам, його просто нема (...) минулою ніччю він (...) змушений торкнутися свого обличчя, з метою пересвідчення, що він ще існує фізично" [13, 39-49]).

Різома як емблематична фігура постмодернізму пропонує концепцію "децентрації" – виникає необхідність "зруйнувати уявлення про людину як про автономний, самоусвідомлюючий, володіючий "я" індивід" [9, 376]. Метод "децентрування" людини є домінуючим у системі репрезентації суб'єкта. Суб'єкт існує тільки в тексті і поза текстом його функціонування та інтерпретування неможливе. Його "зробленість" суттєво відрізняється від будови героя літератури доби реалізму чи модернізму, – тут ми не зустрінемо ні ретельних описів зовнішності, ні докладних психологічних портретів, ні якихось важливих вчинків, означених позитивним, негативним чи екзистенційним забарвленням. Суб'єкт літератури постмодернізму, зокрема йдеться про творчість Іздрика, не є головним носієм певної ідеї чи концепції, він взагалі не є центральною одиницею в текстах, його взагалі нема як втілення тілесного та психологічного ("ти (...) відчув себе не тілом, не собою звиклим, не особою, а певною пульсуючою субстанцією" [8, 41]), натомість – істота свідомості, окреслена виключно психічними домінантами. Автор свідомо позбавляє своїх персонажів біографії, зовнішності, характеру – все це має зібрати сам читач з тих уламків алюзій, ремінісценцій, жартів, якими оперує деміург. Крім того, ніби компенсуючи відсутність звичайних маркерів, які висвітлюють персонаж, Іздрик подає своєрідний постмодерністський портрет стану героя: "Мені здавалося, що я зовсім не той, що я висох, зістарівся, здох, змуміфікувався, потім знову воскрес, виродився в якого-небудь зомбі, вампіра чи зварйованого самітника" [7, 28]. Як бачимо, основою такого зображення є мова, гра мовою, жонглювання всіма можливими її засобами. Ще однією трансформацією постмодерністського портрету є іронія та гра (тут і колаж, і пародія), що яскраво відбито у "Воццеку" ("Трактат про мудаків" [8, 78-84]).

Різновидом гри, якою захоплюється деміург-Іздрик, є й елементи сюрреалізму, з його містичністю, показом нетипового, страхітливого, незрозумілого як цілком буденного й пересічного; тож недивно, що постмодерністський портрет інколи набуває жахливого, огидного, дещо потойбічного наповнення. Втім, цей прийом полюбляє й І.Мак'юен. Але якщо для Іена Мак'юена важливим чинником є зовнішня подія, через котру раптом змінюється і самі персонажі, і загальна наративна картина, то для суб'єктів Юрія Іздрика головним є рефлексія. Сон. Спогад. Історія. Історія спогаду, спогад про історію. Аналіз рефлексії, сну, спогаду, історії. Британський прозаїк постійно вдається до наскрізної метафори дороги, руху, мандрів. У Іздрика "суб'єкт рухається від себе до себе" [9, 387], бо зрештою всі його намагання наблизитись, відсторонитись, познайомитись, відмежуватись, пізнати світ замикаються у його власній свідомості.

Зовсім по-іншому відбувається трансформація моделі різоми в художньому світі І.Мак'юена. І це не дивно, адже кожен текст – єдиний і, за визначенням Р.Барта, він "не дає доступу до певної Моделі, слугуючи лише одним із входів до багатовекторної системи з великою кількістю подібних входів" [1, 38-39]. Скориставшись цим входом, читач має побачити не систему, підпорядковану законам, а неосяжну перспективу прочитання (творення) тексту.

Іен Мак'юен – автор двох збірок оповідань ("Перша любов, останні обряди" і "Там, у ліжку") та дев'яти романів ("Цементний садок", "Розрада мандрівників" – в іншому перекладі "Стоп-кадр!", – "Дитина в часі", "Невинний, або особливі стосунки", "Чорні пси", "Любов, що не вмирає" – інша версія перекладу "Пікнік на узбіччі розуму", – "Амстердам", "Спокута ", "Субота"). Вже після першої збірки оповідань молодого письменника було названо "чорним магом" англійської літератури. І не дарма, адже своєрідною "родзинкою" його текстів є насильство і смерть. Мак'юен залюбки обігрує сексуальні аномалії, нав'язливі жахи, ситуації з категорії "чорного гумору", гротескних персонажів, бавиться з ситуаціями насильства, вбивства ("Цементний садок", "Невинний, або особливі стосунки"), сексуальних збочень ("Розрада мандрівників"), кіднепінгу ("Дитина в часі"). Образ та метафора смерті є у Мак'юена рушійною складовою матриці текстів. Причому, прозаїк зовсім не культивує смерть і насильство – вони лише набувають у романах сюрреалістичного значення: раптом до світу звичайних людей, ніби вихор, потрапляє якась ірраціональна сила, що перетворює їх життя на катастрофу. Найяскравіше цю катастрофу репрезентовано у "Стоп-кадрі" та "Пікніку на узбіччі розуму".

Loading...

 
 

Цікаве