WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Модерністська концепція образу Олекси Довбуша в поезії Тараса Мельничука - Реферат

Модерністська концепція образу Олекси Довбуша в поезії Тараса Мельничука - Реферат

Модерністська концепція образу Олекси Довбушав поезії Тараса Мельничука

У шістдесятих роках ХХ століття поняття модернізму ускладнилося паралельно з ускладненням літературної самосвідомості, тому модернізм уже "мав багато варіантів і облич, складався з багатьох комбінацій. На перше місце виходила якість, а не належність до якоїсь політичної чи естетичної платформи" [24, 413]. Саме тому це дало підстави для вжитку на позначення лірики кінця 60-х – 80-х років ХХ століття в Україні терміну "модерність". Модерність як мистецьке явище є надзвичайно близьким (в історико-теоретичному, аналітичному використанні) до модернізму, проте загальним, що дозволяє, як вважає В.Моренець, "логічно вписати його в єдиний потік руху європейської естетичної свідомості ХХ ст., штучно перерваний у нас наступом комуністично-більшовицького тоталітаризму" [20, 27]. У зв'язку з цим лірику І.Римарука, В.Герасим'юка, Т.Мельничука В.Моренець називає "сучасним поетичним модерном" [20, 29], включаючи в це поняття й визначення модерності як приналежності до сучасного [36, 41]. Виокремлення з поезії суспільно-історичних та політичних тем вважалося у цей період самообмеженням, тому у дослідженні ми зосередимося на виявленні модерністських якостей лірики Т.Мельничука на прикладі розкриття легендарного образу Олекси Довбуша (справжнє прізвище – Довбущука) – керівника народних повстанців-опришків у 1738-1745рр.

Для Т.Мельничука козацьке минуле України, повстання опришків – своєрідні еталони тривкості й глибини, що було прямим запереченням радянського підходу до історії, викривлення української історії – "дефекту головного дзеркала" [14, 32 ]. Крім того, поет, створюючи картини минулого, гостро переживає свою самотність в історичному процесі, що підсилене переживанням тоталітарної дійсності. Інтерпретування образу Олекси Довбуша складне у своїй символотворчій процесуальності і відбулося у кілька етапів, тому доречно обґрунтувати й еволюцію цього образу в ліриці поета. До образів Довбуша, опришків, Ксені Дзвінки автор звертається у трьох збірках: "Несімо любов планеті", "Князь роси", "Чага". Це є національні історіософські образи, апеляції-номени, авторські міфи, інтуїтивні осяяння та пророкування. Довбуш як образ поєднує в собі історичні та духовні значення, що не дистанціюють одне з одним, оскільки "інтерпретація образу розкриває глибинний намір подолати дистанцію, культурне віддалення, а також враховує сенс сучасного розуміння, який людина творить сама" [32, 229]. Разом з тим образ Довбуша полісемантичний, різноконтекстуальний, оскільки когерентність (як внутрішній зв'язок) значень літературних форм і міфів є основою багатоваріантного характеру їхніх інтерпретацій, що веде до появи різнорівневої контекстуалізації [16, 106]. До того ж образ Довбуша вживаний у поезії Т.Мельничука в автологічному (прямому), хоч та поезія не є власне реалістичною, й переносному значенні. Однак, різномісцеві згадки про Довбуша в ліриці – це є різні форми фольклорної та історичної спадщини.

Загалом, тематика й проблематика лірики Т.Мельничука – не просто національно-історичні, заборонені в радянську добу, це заглиблення "в онтологічні, етичні й суто естетичні виміри" [20, 16]. Оскільки на естетичні теми теоретизувала риторика, властива для модернізму першої половини ХХ століття [21, 34], саме вона збереглася у дисидентській ліриці Т.Мельничука, зокрема у створенні моделей національної дійсності, де, так би мовити, карпатська символіка, а разом з тим і образ Довбуша зайняли чільне місце. Оскільки риторика вбила модернізм [21, 34], вважаємо це занепадницькою якістю модерності в ліриці поета та ознакою пізнього модернізму в українській літературі. Пізній модернізм В.Шевчук та В.Яременко пов'язують із появою шістдесятників як цілком нового періоду української літератури, "який загалом протягся до появи постмодернізму, тобто кінця 80-х років" [38, 23].

Не відобразила поезія Т.Мельничука таких модерністських ознак: домінанти теми міста, а не села, краси й загальної естетики, а не батьківщини, відчуття неадекватності старої літератури сучасності; вона не має яскравої модерністської абстрактності, хоча поет абстрагувався від політичної системи засобом вірша, підсилюючи це "ворожою" для модернізму декларативністю. Натомість модернізм Т.Мельничука історично-трагічний, з питомою часткою універсалізму. Присутній також переважаючий мотив нудьги, а не радості. У віршах маємо посилену патріотичну риторику, яка втілилася в образі Довбуша та певних образних кліше. Патріотична риторика і категоричність – ознаки народництва і міфу про модернізм, з яким дослідники модернізму, зокрема П.Карманський [12, 52], і ранні модерністи намагалися "розлучити" модернізм. Поет Т.Мельничук не розкриває ліричного героя як самодостатній багатовимірний світ, не ставить собі це за мету, бо герой має відчуття важливості визволення рідного краю. Це ідея і символ для героя, тому його внутрішній стан як експресія не досягнутий. Проте, набираючи ознаки модернізму, поетична інтерпретація міфу про Довбуша не набула функції естетичного маніфесту, як то було характерним для української модерністської лірики початку ХХ століття [23, 28]. Поряд з оголошенням почасти революційного образу Довбуша Т.Мельничук демонструє свої наміри боротьби: "боротись буду за камінь Довбушем позначений", – це також є ознакою поета-модерніста [23, 28]. Важливо, що в інтерпретації образу Довбуша й міфі про нього як різновиді поетичного мислення Т.Мельничука, нема цілковитої згоди з фольклорним сюжетом. Тут, найперше, відсутній динамічний розвиток подій, характерний для пісні, легенди. У близькоспорідненій з фольклором поезії Т.Мельничука маємо візію – "надчуттєвий больовий поріг" [17, 5]. Використовуючи традиційний сюжет про смерть Олекси Довбуша з вини коханки, поет на цьому матеріалі створює поезію, яка є відповіддю на злободенні й "вічні" питання, а також розкриває (за власною версією) втрачену суть давніх подій. Так архетип смерті, смерті героя-історичного персонажа, та його переживання у читача викликають компаративні думки та порівняльну евристику, оскільки "легенди й пісні живуть цілими століттями не заради свого буквального смислу, а заради того, який у них може бути вкладений" [29, 30]. Оскільки "фольклорні смисл-кліше не сприяють індивідуалізації" [27, 41], Т.Мельничук не просто дав нам своє бачення трагізму долі Довбуша, поет уневиннив його легендарного зрадника – Дзвінку:

Плаче Ксеня Дзвінка, Дзвінка Ксеня плаче,

бо говорять зле про неї в горах.

Ой не вір ти чорним язикам, Космаче.

Ксеня не тримала на Олексу порох.

В історичній пісні "Ой попід гай зелененький..." [11, 167] народ висловив двояке ставлення до Ксені Дзвінки: винна-невинна. Ксеня невинна, бо кохала Довбуша і не зуміла вчасно попередити про наміри свого чоловіка Штефана вбити ватажка опришків (у пісні вона це робить, перемовляючись із любасом через замкнені двері):

Не з моєї, душко, волі,

Є сам Штефан у коморі,

Є сам Штефан у коморі,

У коморі, ба й на горі.

Водночас Дзвінка винна в тому, що Довбуш довіряв їй – вона стала приводом для вбивства героя. В цьому винен і сам Довбуш. Таку думку в пісні висловлює вбивця Довбуша – Штефан Дзвінка:

Було тілько не гуляти,

Суці правди не казати,

Було тілько не ходити,

Правди їй не говорити,

Бо у суки тілько віри,

Як на бистрій воді піни.

"Сукою" Ксеню Дзвінку називають і опришки: "Ой Довбушу, Довбушуку, чому-сь не вбив тоту суку?" У пісні психологічний резонанс архетипу жінки-зрадниці (в конкретному випадку, подвійної зрадниці – чоловіка та любаса), християнський шаблон жінка-тілесність-гріх [9, 124]. До того ж, тут є виразною жіноча природа гріха: "Кара у всіх випадках падає на жінок. Цей феномен не називається, не має імені, а заміняється різноманітними евфемізмами, зокрема таким, як "гріх." [25, 87]. В поезії "Плач Дзвінки" Т.Мельничук по-іншому спрямовує трагічну сюжетну лінію, скориставшись ефектним домислом про специфічне "незнання" Ксені, переносить вину вбивства лише на її чоловіка:

А вона не знала, а вона не бачила,

Коли Штефан цілив Довбушеві в груди.

До того ж, поет уводить у сюжет діалог між Довбушем та Ксенею, його діалектне вирішення створює не лише картину мовного колориту гуцулів, а й увиразнює переживання особистої драми коханців:

Loading...

 
 

Цікаве