WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → А.Дімаров і М.Волошин: спадкоємність географічних образів Криму в „Поемі про камінь” - Реферат

А.Дімаров і М.Волошин: спадкоємність географічних образів Криму в „Поемі про камінь” - Реферат

А.Дімаров і М.Волошин: спадкоємність географічних образів Криму в „Поемі про камінь"

Заявлена тема передбачає висвітлення проблеми, яка у зв'язку з творчістю А.Дімарова поки що не набула належного осмислення. Йдеться про Крим, але не як художній компендіум вражень Дімарова. Більш значущим, на наш погляд, є зіставлення реального географічного простору і географічного простору оповіді. Важливість і актуальність такого роду дослідження безсумнівна, оскільки географічні образи, географічний простір, в якому перебувають герої, вписуються в широкий не лише художньо-географічний, а й ідеологічний контекст.

Нагадаємо, географічний простір як сфера філософських роздумів активізувалась в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. Свідченням того є слова Ш.Бодлера про В.Роберта: „художник мав задум показати ... релігію, філософію, науку і мистецтво, що висвітлюють Європу. І до того ж зобразити кожний із європейських народів фігурою зі своїм географічним місцем на картині..." (підкреслено нами – Т.Щ.) [3, 29]. Внутрішня потреба у створенні саме географічних за змістом образів відчувається в оповідях М.Волошина про своє подорожування європейськими країнами, коли за його визначенням жив бажанням проникнути в „душу міста" „світової столиці" (Париж), а отже і в „душу народу" [4]. З часом побачене було озвучене як поетологічний принцип: „Одним із основних елементів моєї натури була необхідність копіювати природу в її окремих осколках, випадкових і характерних. Лише після довгого і наполегливого вивчення шматку трави, каменю, гілки, поверхні стіни, я був підхоплений, немов потоком, необхідністю творити своє" [4, 171].

Проблема художньо-географічної образності актуалізувалась у кінці 50-х рр., коли у дослідженні Гастона Башляра „Поетика простору" [2], була привернута методологічна увага до простіру дому, „приручених" місць, які раніше випадали із власне географічного аналізу і розглядались лише як висхідна точка чи субстрат для подальших теоретичних і методологічних конструкцій. Тут географічний простір виявився предметом безпосереднього просторово-географічного інтересу. Ми далекі від думки, щоб підпорядкувати художні пошуки і знахідки А.Дімарова у сфері опанування географічних образів ідеям Г.Башляра. Тут очевидний ефект одностадіального розвитку художньо-географічної думки. Як уявляється, Г.Башляр адекватно проаналізував цей стан, коли писав: „На відстані від безмежних просторів моря чи рівнини простий спогад може воскресити в наших думках відгомін споглядання величі. Але чи дійсно в цьому випадку мова йде про спогад? Чи не здатне уявлення само по собі розширити до безмежжя образи простору? Хіба уявлення не виявляє активності вже при первісному спогляданні" [2, 161].

Подальший пошук у цій сфері пов'язаний з іменами Жіля Дельоза і, особливо, Мішеля Фуко. Одне з інтерв'ю 1976 року він завершив сентенцією: „географія має бути в центрі того, чим я займаюсь." Географічний простір у цьому випадку є не чим іншим як результатом цілеспрямованих розумових чи філософських зусиль, що безпосередньо і зримо формують цей простір навколо себе. Він постає як ментальний, конкретно географічні координати є лише продуктом географічно орієнтованої думки. Пізніше в інтерв'ю „Простір, знання, влада" (1982) Фуко прирівняв простір філософського досвіду до простору власне географічного, а сам географічний простір міг виступати лише як строго функціональний, спеціалізований простір людської діяльності.

У випадку Фуко експансія просторових метафор насправді призвела до того, що сам географічний простір перетворюється у власну метафору, стає тотожним їй. Образ єдиного простору дробиться, монтується на безліч просторових образів, що формують мозаїку просторового досвіду конкретної людини. Відбулось своєрідне приживлення географічного простору як предмета філософствування у сферу більш широкого ментального пошуку, в якому він став безпосередньою зброєю думки. Сама думка стала просторово-географічним явищем чи, принаймні, усвідомила себе такою, що власне й відбувається в тексті Дімарова, який відмовляється вписати Крим, як і Урал, Тянь-Шань, Памір в уже наявний соцреалістичний образ „необъятной Родины" чи якимось чином врівноважити його з прямо протилежним образом „малой родины". Тут зовсім інший підхід і в образі ненапруженого філософського осмислення географічного простору Дімаров створює образ якогось простору відпочинку, що до того ж не прагне центруватися чи диференціюватися. Це принципово простір ацентричний, без ієрархії, чия самоорганізація зводиться до відсутності будь-якої організації. Цей простір є досвідом конкретної людини. Звідси дуже вдала, як на наш погляд, спроба понятійного визначення сучасним дослідником Д.Замятіним географічних образів як процесу активної взаємодії просторово-географічних уявлень героїв чи автора роману (суб'єктивний аспект) з реально існуючими в справжній дійсності географічним простором (об'єктивний аспект), який в результаті немовби пере-творюється і формує специфічне анізотропне середовище. Це середовище постає як самостійний „герой", поведінка якого визначає всю вибудованість і сюжетну траєкторію твору [10, 83]. Порівняймо з визначенням пейзажу: „зображення природного оточення людини образ будь-якого незамкненого простору, в т.ч. „міського пейзажу". Пейзаж як такий виражає естетичне відношення до відтворюваного предмету... [11, 732]. Понятійними чинниками географічних образів є ті, що свідчать про їх діяльний стан, про анізотропність, тобто здатність їх видозмінюватись під поглядом художника, набувати нових смислів, наприклад, у А.Міцкевича поезії "Алушта днем", "Алушта ночью", чи найрізноманітні позиції М.Волошина щодо зображення Кара-Дагу, а особливо Коктебелю, де взаємодія між географічною реалією і її образом зримо відчутна, внаслідок чого Волошина навіть прозвали „Макс де Коктебель" [4, 9]. Більше того, географічний образ (за Замятіним) має статус „героя" зі своєю поведінкою, що є найбільш привабливим, тоді як пейзаж є лише „естетичним відношенням" до предмету, чим і обмежується його функція.

Отже, з питанням про ідентичність М.Волошина з середовищем його побутування вилилось в таке екстравагантно-географічне ім'я. Хоча, власне, це не тільки ім'я, скільки феноменологічний субстрат буття, де превалює не географічний образ як такий і не суб'єкт, внутрішнім світом з ним злитий, а сформоване в результаті такої взаємодії qwidditas („дещось"), де протікає буття. А з огляду на те, яке значення М.Волошин надавав тілесності, то говорячи словами Мерло-Понті, він „проектує навколо себе культурний світ" [13], а його індивідуальні способи взаємодії зі світом формували безконечність смислів географічного простору, що так приваблював його послідовників щодо зображення Кара-Дагу, особливо Коктебелю.

Переваги географічного образу особливо відчутні в автобіографічній прозі А.Дімарова 90-х років особливо в порівнянні з творчим доробком письменника 60-70-х рр. Критика, неодноразово підкреслюючи „реалістичну манеру" письменника чи його „тяжіння до реалізму" не могла не помітити, що він уникає пейзажності. Г.Штонь з цього приводу гранично відвертий: „А.Дімаров не полюбляє розлогих описів. Особливо тих, де автору кортить „побачити" словом те, на що його герой, бува, й не дивиться: і яким у цю саме – пообідню чи вечорову – мить було небо, і що то за дорога губиться вдалині..." [18, 90].

Що продукувало такі кардинальні зміни в поетиці А.Дімарова, чим обумовлене таке активне і майстерне „обживання" хоча й не пейзажності, а географічних образів? Безперечно, специфікою автобіографічної прози, з її посиленою увагою до унікальності індивідууму, навіть його повсякденного життя, мотивів і форм поведінки. Це проза, що реконструювала цілісність культурних епох, тим самим торуючи шлях для ви будови „історико-культурної персонології (культурної типології особистості, що відповідає типології культурних витворів) [16, 73]. Це гуманітарне наповнення автобіографії, „реконструктивний підхід до явищ історичного життя" [16, 73], сприяли консолідації її з оповідними жанрами літератури, де центром є життя індивіда. У повістуванні А.Дімарова у зв'язку з цим відбулось своєрідне приживлення географічного простору як предмета філософствування у сферу більш широкого ментального пошуку, в якому він обирає Крим, Кара-Даг, місце, яке оповите міфами, легендами, в якому зникає відчуття того, що ти живеш у ХХ столітті.

Географічний простір, точніше географічно-геологічний, бо ж мова йде про пошуки напівдорогоцінного каміння, є важливою і органічною умовою філософствування. Географічні образи, особливо Кара-Дагу, пронизують структуру роздумів і визначають, власне, їх ефективність. У процесі пошуків і роздумів відбувається відстороненість Дімарова-автора від Дімарова-героя. Дімаров-герой вписаний в простір географічних образів в розсипи каміння, що є не лише природним полем, але вже контекстом продуктивної і орієнтованої на себе думки. Просторово-географічна форма розмислу зробила можливим „промислення" самого географічного простору.

Навіть з першого погляду „Поема про камінь" А.Дімарова є далеко не буденним спогадом письменника про пережите ним захоплення „кам'яною хворобою", точніше історією про збирання та колекціонування напівдорогоцінного каміння. Це історія з відтінком чогось екзотичного, що змінює уявлення про Крим, надаючи йому сакрального змісту. Мабуть, є сенс зважити і на думку відомої дослідниці Т.Фадєєвої про те, що можливо ізольований стан Кримського півострова, що зробив його природною фортецею, „фортецею фортець", здавна визначив його особливе місце в „сакральній географії" [15, 296]. Саме як „переліт" до сакрального простору і сприймається прибуття героя до кримських берегів: „машина ракетою долала отой серпантин... І МОРЕ плеснуло нам синьо у вічі... „Победа" не в'їхала – влетіла у Коктебель" [6, 219]. Розмежування з материком відбулось.

Loading...

 
 

Цікаве