WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Жанрові особливості українського історико-біографічного оповідання ХХ ст. про митців - Реферат

Жанрові особливості українського історико-біографічного оповідання ХХ ст. про митців - Реферат

Біографи Т.Шевченка доносять до нас, що на Кулішевому весіллі він співав багато пісень, серед них свою улюблену "Зіроньку", що всіх просто заґіпнотизував і був оточений найвищою пошаною і самих господарів, і їхніх гостей. М.Чернявський деталізує ці ситуації: "Вільним рухом він поправив вуси і мов сипнув на слухачів сріблом і зірками:

Ой зійди, зі-і-йди,

Ти зіронько та вечі-ірняя!

Ой вийди, ви-и-и-йди-и-и-и,

Дівчинонько моя вірная!..

Повторив останні слова і жде, і кличе очима. І в одповідь йому, немов скоряючись його силі й волі, боязно й задихаючись од прудкого ходу серця, озивається молода:

Рада б зірка зійти, –

Чорна хмара та й наступає.

Рада б дівка вийти,

Так матуся ж не пускає" [3, 205-206].

З наукових біографій Т.Шевченка відомо, що Олександра Кулішева захопилася ним і була готова все своє придане (3.000 карбованців) віддати, щоб за ці гроші він міг виїхати за кордон для "подальшої мистецької науки". М.Чернявський виділяє ініціатора і "скріплювача" ідеї – Олександру і Пантелеймона в їхньому інтимному діалозі: "– Серце моє, голубе мій! Я все, все віддам йому!.. Нехай їде, нехай їде за кордон... в Італію... куди хоче... – Ми не дамо загинути такому великому талантові. Спасибі тобі..." Біографи поета наголошують, що Куліш, ховаючи від Шевченка джерело, з якого можуть прийти гроші, переконував його згодитись. Автор оповідання вкладає цю пропозицію в уста Куліша з найменшою дозою домислу:

"– Їдемо, брате, за кордон! – держачи за руку Шевченка вище ліктя, каже Куліш. – Тут тобі тісно. А тобі світу, світу треба. Гроші єсть... Ми поїдемо зараз у Варшаву, там підождемо тебе й гайнемо в Європу!" [3, 207-208].

Оповідання "Напередодні" моделює уявлення Т.Шевченка про майбутні мандри: "Ах, як гарно поїхати в чужі незнані краї! Побачити стільки нового, стільки прекрасного, величного... І несуть, несуть думки поета в прекрасну далечінь. Варшава... Старе гніздо панства польського... Він, потомок гайдамацький, ходитиме там. Все побачить, все пригадає й передумає... Берлін...Париж... і Італія! Якого тільки там дива не побачить він. Флоренція, де родився й жив Данте... Неаполь... Венеція... А потім Рим... Рим! З його художніми скарбами...З його історичними спогадами... З його величними тінями..." [3, 208].

Світ духовних сутностей, ціннісних орієнтацій поета М.Чернявський розпросторює і зіставляє, підводячи до драматизованого контрасту: "Кирилівка і – Рим! А що ж, і в Кирилівці люди живуть. Туманом взялась, марою обернулась і поповзла, посунулась по Вкраїні. Згадав кріпаків-братів і сестру Ярину... І важко зітхнув. Перевернув би серцем увесь світ, та не можна!" [3, 208-209].

Вимоги розглядати історичну особу, її біографію з класових міркувань зводили світоглядні позиції до соціологічних схем і виокремлювали на сторінках творів духовні цінності й потреби людини. Насаджувана у 30-х – першій половині 50-х років однотипність ідеології, поглядів, тоталітарна система влади диктували "істини", нівелювали особистість.

Автори історичних оповідань висловлювали кон'юнктурні погляди. Їх помітив Вал. Шевчук у "загалом гарному оповіданні Варвари Чередниченко про Архипа Тесленка "Останній лист" (1936): "Загальновідомо, що А.Тесленка, як письменника-самородка, в міру сили своєї підтримували Борис Грінченко та Євген Чикаленко – останній і справді один із нечисленних українських панів. Обидва в оповіданні не називаються, бо в тридцяті роки були серед проклятих владою. Але письменниці того мало: вона говорить про них устами А.Тесленка, їх не називаючи, цілком осудно, хоч, сказати по правді, без них такого художнього явища, яким став А.Тесленко, могло й не бути" [3, 9].

Додамо, що в уста А.Тесленка вкладено скаргу на ставлення до нього в Києві як до жебрака: "– Червоним солодким кавуном у трьох квартирах частували, а ніде й скоринки хліба не дали. Голодний я був тоді. І грошей у мене на скибку хліба не було... Дали мені в одній редакції грошей за моє оповідання – на квиток додому гривеника до нихне вистачало..." [3, 319].

Намагання пристосуватися до ідеологічної схеми провідної ролі російського пролетаріату у визріванні соціалістичного світогляду в українців втілено у вигаданому образі робітника з Москви. Один із побратимів А.Тесленка гнівно відгукується про "українських панів", які "задавили" нашу революцію на Україні, а сам письменник вигукує: "– Хіба київські редактори – люди?" [3, 322].

Отже, В.Чередниченко в історико-біографічному оповіданні "Останній лист" розширює біографічні факти життя А.Тесленка, домислює їх, розкриває провідні риси характеру письменника, психологію його поведінки. Авторка користується різними прийомами: художнє зображення дійсності, публіцистична розповідь, коли просто констатуються події, наводяться факти з біографії героїв без їхньої художньої інтерпретації. Оповідання "Останній лист" відзначається лаконізмом, точністю характеристик дійових осіб, подій, ситуацій, обставин. У творі рідко зустрічаються розгорнуті пейзажні картини, описи місця дії тут завжди точні, конкретні, ємкі й тісно пов'язані з вчинками або настроями персонажів.

Валерій Шевчук доводить, що інтерес до історичних творів про митців з часом "не занепадає, а навпаки, зростає, як і в світовій літературі ХХ століття, а найбільшого свого розвитку досягає-таки в наші часи, особливо в 60-80 роки, що й зрозуміло, оскільки саме тоді відбувався активний процес повернення історичної пам'яті нашого народу, так само, як цей процес ішов і в 20-х роках" [3, 6].

Якщо у названому вище оповіданні В.Чередниченко використала, вмонтувала у твір листи А.Тесленка, оглянувши увесь життєвий шлях письменника, то Дмитро Міщенко в оповіданні "Доля поета" (1961) висвітлює окремі епізоди з життя Т.Шевченка. Їдучи до М.Костомарова, поет пригадує свою зустріч з Ганною Закревською: "Вона дивувала його своїм розумом, а ще скоряла. І розумом, і вродою скоряла. Не помічав навіть, що забув про товариство; та й вона дивилася вже тільки на нього, розмовляла тільки з ним" [3, 212]. Після вечері "гуляли в щедро освітленім місяцем саду. Ганна позирала на нього крадькома і все усміхалася. А він жартував, сипав дотепами". І дізнався, що "спізнився" з почуттям: "– Як ? Ви заміжня ? Вона журно схилила голову і довго, неймовірно довго мовчала. Лише прощаючись, насмілилася глянути йому у вічі. – Тож квіточку слід, мабуть, повернути. – О, ні! – поспіхом заперечив він. – Я залишу її при собі" [3, 213].

Другий епізод інтерпретується нами як приїзд Ганни з метою викрасти Тараса у Рєпніних. І здивування героя: "– Мене? Ні, ні, Ганнусю, так не можна". І її реакцію: "Он як! А то ж чому?" Відповідь "Ти казала вже чому: надто пізно ми зустрілися" породила вічне запитання: "Чому він не відгукнувся на її поклик?" [3, 214].

Наступним жорстоким ударом долі була звістка, що Ганна попереджала Тараса: жандарми чекають на нього.

Ще одним різновидом біографічних оповідань, як вважає Вал. Шевчук, були спроби "вводити українську культуру у світовий контекст". Наприклад, оповідання Р.Іваничука "Василь Васильович" (1981) присвячено українському та російському поету Василю Капністу, а також І.Котляревському.

В.Капніст, як автор "Оди на рабство", в якій він гостро засуджував закріпачення Катериною ІІ українських селян, веде полеміку з М.М.Карамзіним щодо ставлення до надзвичайного факту – у Петербурзі на Сенатській площі спалено вісімнадцять тисяч книг. На примиренську позицію Карамзіна – "Треба мужньо нам перенести це лихо" – Капніст відповідає протестом: – "Вивозили Радищева – я приходив до Державіна й до вас. Ви були глухі. Спалюють книги – ви теж затуляєте очі й вуха" [3, 164].

Р.Іваничук із психологічною загостреністю моделює становище В.Капніста після постановки його "Ябеди" ".він у найчорнішу ніч зважився засвітити факел, і якщо навіть цей спалах був дуже короткий – все ж довів, що не всі сплять уночі" [3, 167].

Визначальною в оповіданні є зустріч Василя Капніста з Іваном Котляревським. Політичні аспекти їхньої розмови злилися з мистецькими, зокрема український поет наголосив: "– Треба словом будити народ проти тиранії. Слово мужів породить. А ми все ще користуємося церковно-слов'янщиною, якої люди не розуміють". І на запитання Капніста "Ви пробуєте щось робити?" скромно відповів: "– Пробую" [3, 161].

Завершується твір епізодом, що змальовує реакцію Капніста, Василя Гоголя на повідомлення Максима Парпури – таємного мецената Котляревського про вихід у світ "Енеїди": "– Дві бомби: "Ябеда" і "Енеїда". Дві бомби вибухло в той час, коли вже всі впевнені були, що порохові склади знешкоджено. Два ляпаси в порфіроносну пику!" [3, 168].

Отже, біографічні оповідання "Напередодні" М.Чернявського, "Останній лист" В.Чередниченко, "Доля поета" Д.Міщенка, "Василь Васильович" Р.Іваничука не лише збагачують читача інформацією про життя видатних митців української літератури, а й моделюють історію в їх долях, реконструюють, чи, точніше сказати, витворюють етапи духовного шляху письменників. Процес моделювання образної системи історико-біографічних оповідань, попри спільність засобів і прийомів з іншими жанровими різновидами прози, має свою специфіку, яка полягає в історичному обмеженні авторського вимислу. Змальовуючи реальну особистість, яка жила в конкретному історичному часі, українські письменники, творці історико-біографічних романів, повістей, оповідань, вимушені спиратися передусім на історично вірогідні факти й документи. І хоча жанрові вимоги й можливості сковують автора, регламентують його творчу свободу, диктуючи необхідність "звірятися" з документами, все ж автори біографічних оповідань прагнуть побачити людину з відстані часу, наповнити історичний сюжет своїм розумінням стосунків особи із соціальним середовищем, вигадливістю художнього моделювання, часовим зміщенням подій, чуттям міри у відвертих умовностях і збагатити пізнання історичної постаті.

ЛІТЕРАТУРА

  1. Бахтин М. Эстетика словесного творчества. – М.: Искусство, 1986. – 444 с.

  2. Галич О., Назарець В., Васильєв Є. Теорія літератури: Підручник. – К.: Либідь, 2001. – 488 с.

  3. Дерево пам'яті: У 4-х випусках. – Вип.4: – К.: Веселка, 1995. – 396 с.

  4. Мельничук Б. Випробування істиною: Проблема історичної та художньої правди в українській історико-біографічній літературі (від початків до сьогодення). – К.: Академія, 1996. – 272 с.

  5. Сиротюк М. Український радянський історичний роман: Проблема історичної та художньої правди. – К.: Вид-во АН УРСР, 1962. – 396 с.

  6. Стоун Ирвинг. Биографическая повесть: Лекция, прочитанная в Оксфордском университете // Прометей: историко-биографический альманах серии "Жизнь замечательных людей". – М.: Молодая гвардия, 1966. – Т.1. – С.334-345.

Loading...

 
 

Цікаве