WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Специфіка історизму в притчевих творах (на прикладі історичної прози Вал.Шевчука) - Реферат

Специфіка історизму в притчевих творах (на прикладі історичної прози Вал.Шевчука) - Реферат

Творець притчевих історичних фантазій Л.Фейтвангер стверждував щодо цього: "Внутрішня сутність людини залишається незмінною упродовж тисячоліть. Без визнання цього факту історичне писання втратило б внутрішню правду, і це дає право переносити героїв у будь-яку епоху, при чому він може відмовлятись від її художнього втілення" [18, 593].

Наслідком використання такого підходу Вал.Шевчуком стало те, що, наприклад, у повісті "Дерево пам'яті" роздуми письменника про минуле піднімаються над рівнем як минулого, так і теперішнього. Він робить акцент на загальному, спільному для людей усіх епох. За подробицями побуту постає "абсолютне буття". Письменник ставить своїм завданням виявлення надісторичного та загальнолюдського.

Конкретний історичний факт захоплення литовським князем Скиригайлом київського престолу універсалізується, тобто має відтворити історичну долю українців, висловити загальне, універсальне в зображенні одиничного, специфічного. І в силу цієї універсальності висновку притчевий твір більше спирається на закономірність, ніж на неповторність. Спонукає до філософських роздумів про людину та історію, про неперервний зв'язок поколінь. Роздуми ці пронизують усю оповідь, проявляються як в окремих деталях, так і у конкретних, безпосередніх образах. Образи, що внутрішньо передають зміст пам'яті, – це давні будівлі, церкви, підземні печери, де виросла велика кількість поколінь. Іноді такі образи виростають в узагальнений символ. Наприклад, дерево, яке ніби увібрало в себе могутність всього народу, мудрість багатьох поколінь. Традиційний художній образ, який походить із біблійної міфології, своєрідно резонує у творі, пов'язуючи конкретну ситуацію з узагальненим смислом. Умовність дерева пам'яті, в якому сплетено та перемішано тіла, зброю, будівлі, тварин, допомогає створити гостре відчуття своєї приналежності до неперервної людської історії.

Найповніше роздуми про рідну землю відображені у висловлюваннях митрополитчого намісника та печерського ігумена Хоми Ізуфова, який сприяв тому, щоб кияни самі відкрили вхід до міста військовим загонам Скиригайла і щоб той увійшов у нього не як завойовник, а як визнаний городянами правитель. Тривога та розпач звучать у його молитві біля гробу князя Ярослава: "Чи знав ти, що після тебе прийдуть малі люди, які не матимуть сили й уміння доглянути твій сад" [21, 17]. Людина завжди пов'язана з минулим, несе в собі пам'ять про нього, пам'ять про своїх предків, які вклали свої сили в розвиток життя. Вона не може перервати цей зв'язок, не може зрадити цю пам'ять, порушити заповіт батьків, адже тоді, відмовившись від свого коріння, не матиме майбутнього.

Події, які розгортаються у творі, мають конкретно-історичну прив'язку, але є одночасно типовими для всіх епох, постійно повторюються протягом тисячоліть. Після смерті Скиригайла до Києва прибуває наступний ставленик князя Вітовта – Іван Олигимонтович, який так само, як попередник, зневажає історію народу, а, отже, й сам народ. Під час гучного бенкету його слуги, як і слуги Скиригайла, ловлять для забави на київських вуличках дівчат. Сюжет твору, таким чином, має і чітку окресленість і в той же час "відкритість". Письменник говорить: історія повторюється.

Підтекстовий смисл несе в собі також розповідь про те, що Скиригайла, який дав щедре подаяння священникам; із великими почестями поховано поруч із могилами святих, а Хому, що фактично пожертвував собою задля порятунку своєї землі від немилостивого й жорстокого володаря, просто зарито без почестей і відхідних співів. Таке ставлення до героїв нашої землі та її гнобителів, що характерне не для окремої нації, а для всього людства, виводить думки за межі описуваного випадку й часу.

Метаісторична ідея зв'язку часів розчиняється у загальній картині, пронизує всю оповідь твору. Історія йде по колу, стверджує автор, являє собою повторення сталих законів. У художньому плані ця ідея реалізується як взаємопроникнення конкретно-історичного та загальнолюдського. Відтворюючи історію Скиригайла, взяту з минулого, письменник уводить у сюжет дані археології, етнографії, давньої історії, вірувань нашого народу. Але це для нього – як і для читача – ні в якому разі не головне. Письменник прагне показати неперехідний, філософський, моральний зміст подій. Скиригайло та Хома цікаві йому не тільки й не стільки самі по собі, скільки як зразки поведінки всіх загарбників, що захоплюють чужу землю, та всіх патріотів, що жертовно її захищають. У повчальній історії литовського воєводи письменника привабила можливість узагальнення, тобто поширення своїх ідей і висновків на весь хід історії. Погоджуємось із висновком Т.Жовновської про сутність авторського задуму: "В кожну історичну епоху (а події Х – ХХ століття цьому наочне підтвердження) у духовному житті України будуть як чужоземні Скиригайли, які дбають лише про власний добробут та користь, так і "непомітні" Хоми Ізуфови, для яких збереження, процвітання Дерева пам'яті України, її культури – понад усе, понад життя" [7, 217].

Завдання, що ставить перед собою письменник, визначило особливості втілення теми й насамперед характер історизму в творі. Оповідь будується на цих та інших історичних фактах. Але поруч із цими фактами читач дізнається з твору про те вічне та незмінне, що існує завжди. Ця навмисна онтологізація деталей покликана надати зображеним подіям і конфліктам смисл, який виходить за рамки української історії. Так, через увесь твір проходять, то зливаючись воєдино, то ніби віддаляючись один від одного, два історичні плани: конкретний, український і узагальнюючо умовний. Вал. Шевчук у своїх притчах на історичну тему намагається розкрити та відтворити крупним планом вузлові моменти, що вирішують долю нації.

Збереження людиною пам'яті народу, на думку письменника, стимулює жити її за законами моралі. Ця думка лапідарно узагальнена в заголовку твору, філософський зміст якої виражено в постановці й вирішенні проблеми спогадів, пам'яті, яка поєднує у своїй гармонії дисонанс цих двох жанрових форм – інтелектуальної та історичної. Філософське та естетичне переосмислення виливається тут у містерію пам'яті – земної, людської, народної. Необхідність збереження історичної пам'яті – це та проблема, яка служить для побудови переконливих попереджень щодо небезпеки манкуртизму. З цього приводу варто згадати такі твори, як "І понад вік триває день" Ч.Айтматова, "Твоя зоря" О.Гончара, "Закон вічності" Н.Думбадзе.

Загальноісторичний підтекст містить оповідання письменника "Диявол, який є (Сота відьма)". Письменник, розповідаючи чергову притчу, зближує практику інквізиції із репресивними методами радянських часів. Адже інквізитор після того, як зрозумів, що його приятель є небезпечним для нього, будує плани стосовно знешкодження Агріппи. Йоган Шпінглер не має ніяких ілюзій стосовно практики доносительства й хоче убезпечити себе, подавши наклеп на нього. Але сам стає жертвою системи, де обвинувачення не оскаржуються. Колишній мучитель опиняється на місці своїх жертв, як і в Катарини Ліпс, у нього виникає бажання тікати, але йому теж ставлять підніжку, теж забивають памороки.

У цьому творі, крім накладання на сюжет історії цивілізації, автор використовує інший прийом – універсалізації історичної ситуації. Наприклад, момент ув'язнення подано за допомогою кінематографічного прийому уповільненого кадру. Катарина Ліпс помічає в цей час чи не кожну деталь, кожен рух, що відбувається довкола неї. Це допомагає зупинити минуле й увіковічнити його. Патеру Йогану ввижається згусток тьми, що хоче ковтнути його. Ірреальність зображення минулого – на межі буття і небуття – перетворюється, таким чином, у щось вічно існуюче, те, що вічно дорівнює самому собі. А це і є "вічне повернення" апокаліптичного звіра, повторення одного й того ж у різних образах, тотожних за своєю внутрішньою суттю.

Концепція людини та історії Вал.Шевчука ґрунтується не тільки на образному співвіднесенні минулого й майбутнього, а й на художньому дослідженні самого механізму повторення одних і тих же ситуацій в різні часи. Звідси – письменницький інтерес до сталих і незмінних сил, що рухають історичним процесом, до боротьби ідей, а не до класових антагонізмів. По суті Вал. Шевчук міфологізує історію, переносячи її синкретизм на розуміння розвитку людської цивілізації. Так, світ, за давніми міфологічними уявленнями, розвивається за замкнутими круговими циклами, а тому й історія бачилась не як лінійний процес, а як циклічний. Таке уялення склалось за часів античності. "Оскільки в якості ідеала, – пише О.Лосєв, – брали рух по колу, що найкраще представлений у русі небесних планет, тому рух людини й людської історії в ідеальному плані теж мислився як такий, що рухається по колу. Це означає, що людина і її історія весь час тлумачились як такі, що постійно знаходяться в русі, але цей рух завжди повертається до вихідної точки" [11, 660].

Loading...

 
 

Цікаве