WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Специфіка історизму в притчевих творах (на прикладі історичної прози Вал.Шевчука) - Реферат

Специфіка історизму в притчевих творах (на прикладі історичної прози Вал.Шевчука) - Реферат

Специфіка історизму в притчевих творах (на прикладі історичної прози Вал.Шевчука)

Короткий екскурс в історію дослідження та функціонування в історичному українському дискурсі як власне жанру притчі (повісті, роману), так і стилізації жанру – притчевості, дає підстави констатувати, що в літературознавстві не склалося достатньо чітких уявлень про них. У цьому руслі існують лише поодинокі дослідження [9; 14, 82-114;16, 112-126].

Потрібно підкреслити, що дослідники переважно не брали до уваги зв'язку між притчею та історичним твором. Основою розподілу визначалось домінування заздалегідь закладеної авторської ідеї, що, відповідно, відносило притчі на історичному матеріалі до філософського жанру. Наприклад, В.Халізєв відносить притчу до онтологічних жанрів, "де людина співвідноситься не стільки із життям суспільства, скільки з космічними началами, універсальними законами світоустрою і вищими силами буття" [19, 323]. У цьому випадку розглянуто притчу в чистому вигляді, не синтезовану з іншими жанрами. Тому не можна не погодитись із твердженням літературознавця про те, що герой притчі й реальність, яка його оточує, радше співвіднесені з буттєвими універсаліями, а не з соціальною детермінованістю.

Дискусійною видається інша позиція, коли, створені на основі минулого, притчі дослідники категорично відмовляються визнавати як історичні твори, й відносять їх до філософського жанрового різновиду. Так, В.Бікульчус, розглядаючи філософський роман як окремий жанр, стверджував, що філософська ідея є основою таких творів і може проявлятися у будь-якій формі. Зокрема, дослідник перераховує авантюрний, пригодницький, епістолярний, виховний сюжети, в яких, на його думку, вона може себе проявляти. Учений наполягає на тому, що вони виконують допоміжну функцію, тільки втілюючи філософську ідею [3, 380]. Із таким жанровим визначенням можна погодитись у тому плані, що цим творам притаманна ідейно-змістова двоплановість. Але в той же час не можна ігнорувати єдності формозмісту будь-якого твору, що проявляється у судженнях дослідника як невиправдане відкидання при визначенні жанру твору, в якій знаходить відображення авторський задум.

Виваженим підходом у вирішенні цієї проблеми вирізняється позиція А.Баканова, який зазначав, що крім тематичного критерію потрібно брати до уваги й проблемний аспект твору. Тобто твір можна визначити як історичний лише тоді, коли ".залишається прагнення до глибокого проникнення в суть історичного процесу і схопити основні закони історичного розвитку" [2, 78].

Із цього приводу доречно пригадати думку літературознавця А.Кеттла, який для того, щоб визначити момент, починаючи з якого вживання терміну "притча" стає недоцільним, радить притримуватись такої позиції: "коли роман перестає бути ілюстрацією, перетворюється у самостійне зображення життя, коли ми відкриваємо в ньому речі, виразити які вже за допомогою закладених від початку понять неможливо, для такого роману термін "повчальна притча "вже не підходить" [10, 67-68]. Отож, нашим завданням є дослідження специфіки історизму в притчевих творах.

Розмежування між власне притчею та результами її синтезу з іншими жанрами дасть змогу глибше проникнути в художню природу твору. При бажанні у кожному художньому полотні, а особливо такому, яке базується на історичному матеріалі, можна знайти елементи дидактики та інакомовлення, що беруть свій початок від притчі. Тим не менш до творів, скажімо, В.Земляка, Р.Іваничука, Ю.Мушкетика, Вал.Шевчука термін "повчальна притча" не можна застосувати. Історичне повнокровно входить в їх художню структуру, минуле постає у всій повноті.

Якщо, наприклад, взяти притчеві модифікації в історичній прозі останнього, то потрібно відзначити, що вони суттєво відрізняються іншим підходом у розумінні історизму – поняття, що служить основним інструментом для рубрикації творів на історичні та сучасні. В історичних творах у традиційному значенні, та в працях, присвячених теоретичному вивченню історії, зазвичай під ним розуміли обов'язкову "вимогу розглядати предмет у розвитку, в конкретних умовах того чи іншого етапу розвитку" [5, 3], ".вищу ступінь конкретності в зображенні суспільних явищ." [4, 11].

У його творах на історичну тему виділяємо функціонування історизму в традиційному розумінні як прагнення проникнути у суспільні події доби та зробити історичну особу втіленням рушійних сил зображуваної історичної епохи. У романі-притчі "Три листки за вікном" письменник художньо моделює зумовленість розвитку характеру людини певними соціальними процесами. Конфлікти між героями дають можливість оцінити історичний рух у цілому та окремі його складові. Письменник не відтворює ту чи іншу епоху, а передає її сутність через мислення людини тогочасної доби, за словами Л.Тарнашинської, простежує її духовну еволюцію через історичні гони [16, 117].

Так, у цьому романі, на думку М.Жулинського, головні персонажі виражають типову суспільну поведінку людини пізнього середньовіччя. Учений підкреслює особливість відтворення минулого, адже ".велика історія подається автором через конкретні житейські історії." [8, 4]. Соціальна критика тогочасної дійсності особливо гостро звучить у третій повісті "Ліс людей". Киріяк Автомонович Сатановський є типовим породженням XVII століття, що деформувало національну свідомість. Він із гордістю підкреслює те, що його дід для того, щоб пристосуватись до російської вимови, змінив літеру "о" на "а". Нейтральне похідне слово "сотати" перетворюється на сатану, що впливає на образотворення персонажу. У творі він змальовується своєрідним демоном, "духом зла". Але його промовисте прізвище відображає також тодішній стан України. Втрачено козацькі вольності й країна знаходиться у пеклі, тому, що є лише придатком до Російської імперії.

Символічними є також його ім'я і по батькові. Вони підтекстово передають ту деформацію особистості, яка призвела до її мертвотності та перетворення на бездушного автомата. Киріяк сам чітко усвідомлює, що став таким через установлений суспільний стрій: "готуємо цих дітей стати коліщатками до велетенської людської машини, якою є наша імперія, але чи не коліщатка ми самі? Чи не механічною стаю я людиною, сидячи за цією кафедрою.?" [20, 365]. Соціальне протистояння набувало втілення у нього не через протиборство реальних сил, а через боротьбу всередині душі.

На якість історизму твору вплинули такі загальні засоби поетики притчі, як алегорії та уособлення. За певну відстороненність героїв від реального світу Вал.Шевчука було піддано критиці [1]. Це виявляється в тому, що перед нами виникає історія національного розвитку, її соціальна сутність зображена в абстрактних началах.

Митець слова, орієнтований на притчевий жанр, не ставить собі за мету детально розкривати своєрідність певної історичної епохи через змалювання протистояння антагоністичних сил суспільства, яке зазвичай ставало об'єктом зображення в історичному творі. Але в той же час письменник вирішує завдання, що завжди стояло перед ним: зображення впливу певної унікальної часової тональності на людей.

Наприклад, якщо взяти першу повість триптиху "Ілля Турчиновський", то в ній, крім фабульного рівня, повнокровно функціонує рівень умовності. Письменника цікавить не сам Турчиновський як такий, а як характерний символ епохи. Змагаються представники не суспільних сил, а злого та доброго, а ще частіше доброти та сили: сотник, під чиїм приводом вершиться неправедний суд, та козацький отаман, який заступається за Іллю. Зло уособлює владу в цьому суспільстві. Уявлення автора про характер особистості базуються на філософських принципах: людська натура для нього – єдність протилежностей добра та зла, грішного та святого. Ця одвічна боротьба відображає, за Вал.Шевчуком, хід історії людства. Характери супротилежців головного персонажа точно визначені, діють за авторською домінантою. Так, образи подорожніх, органіста від початку й до кінця у моральному плані є однозначним утіленням Зла.

Реалістичний образ головного героя, піднятий майстром слова на рівень буття, починає сприйматись не тільки як фігура вітчизняної історії, а як вічний образ страждальця. Цей наполегливий другий (позаісторичний) план повісті, скерований на інтерпретацію етичних та естетичних категорій, є характерною рисою історичної притчі, на відміну від реалістичного типу історичної прози, де події мають тільки одне прочитання. Протиборства різних начал моделюють філософічність, концептуальність твору, піднімаючи болючі питання, укрупнюючи поставлені проблеми, остаточної відповіді на які неможливо здобути. Інтенсивне зацікавлення основоположними життєвими, етичними, естетичними категоріями відповідає гуманістичній тенденції сучасної літератури.

Важливою характеристикою історизму притчевих творів письменника стало також те, що він переважно не ставить акцент на конкретно-історичній детермінованісті характеру людини, а прагне знайти в ній те, що притаманне людям в усі часи, а не тільки характерне для певної епохи. Таким чином, від малого локального історизму автор переходить до макроісторичних, і навіть метаісторичних масштабів. Це допомагає йому знайти в конкретно-історичній ситуації ту драму, яка протягом тисячоліть розігрується на світовій арені. Автор притчевих історій завжди соціально-історичне прагне скерувати у сферу позачасового. Письменник прагне вийти на рівень метаісторії, яка "ставить своїм завданням виявлення глобальних структур та наскрізних мотивів" [17, 22].

Loading...

 
 

Цікаве