WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Моделювання історичних подій і осіб у дилогії О.Пахучого „Тиміш Хмельницький, син Богдана”, „Юрась Хмельниченко”а - Реферат

Моделювання історичних подій і осіб у дилогії О.Пахучого „Тиміш Хмельницький, син Богдана”, „Юрась Хмельниченко”а - Реферат

Одним із головних героїв роману "Тиміш Хмельницький, син Богдана" є батько Хмель. Його портрет подано вже на першій сторінці: "...невисокий, присадкуватий чоловік років п'ятдесяти. У всій його поставі відчувалася владна вдача, глибокі чорні очі світилися розумом, досвідом, набутим роками. Карбоване зморшками лице видавало нелегкі роздуми. Чимало, мабуть, довелося долати йому всіляких перешкод, не раз боронити честь і життя, дивитися смерті у вічі. Відчувалося, що чоловік цей – гарячий, нестримний і лютий у гніві" [4, 6-7]. Доповнює портретну характеристику ще й опис одягу: "Важка чорна кирея вільно спадала із широких його плечей майже до стремен, з-під неї виглядали добрі юхтові чоботи і кінець шкіряних піхов, карбованих міддю" [4, 7].

Образ Богдана Хмельницького осмислено у всій складності взаємодії середовища й особистості. Бачимо його в усій повноті й реальності суспільних стосунків: на державній раді – "від Бога даний керманич"; на полі бою – "метався поміж бійців, ліз під кулі й шаблі, ризикуючи власним життям..." [4, 158]; в дискусіях із супротивниками – "зловісний", "червоний", "налитий кров'ю", "лютий і грізний" і у товариській бесіді – "добрий дипломат"; у колі сім'ї – люблячий чоловік і турботливий батько.

Автор акцентував цілий ряд суперечностей, що були між гетьманом та його полковниками, хоча, зрештою, воля першого завжди перемагала: "Воля Хмеля – закон для кожного! Непослух карається смертю!.." [4, 159]. Його влада була безмежною й часом він користувався нею недоцільно. Одне необережне слово могло не просто образити керманича, а й розлютити, а вже будучи розлюченим міг "вмить скарати".

Богдан Хмельницький був не лише гетьманом, маючи надзвичайну державну владу, а й громадським лідером: "... мав повагу козацтва й поспільства, йому вірили, за ним ішли на бій, на смерть..." [4, 133], "умів керувати", чудово розбирався в людях, "вміло" висував їх на різні ланки державного управління. О.Пахучий показав його єдино достойним рятівником України, своєрідним месією, в якому сконцентрувалася ідея влади над усім суспільством і одночасно ідея вірного служіння йому. Концентруючи увагу на державницькому розумові, прозорливості, умінні оцінити ситуацію, дочекатися слушного моменту, на дипломатичних здібностях, письменник створив переконливий образ, у якому контамінувалися риси державотворця.

У другому романі – "Юрась Хмельниченко" – Богдану присвячено декілька сторінок. Це здебільшого тяжко хворий, знесилений чоловік: "Ще донедавна дужий, міцний... Хмельницький перетворився на немічного старого діда. Голова працювала, як і раніше" [5, 56], за його плечима проростають перші паростки майбутньої запеклої боротьби за гетьманську булаву. Богдан це добре відчуває. На передсмертному одрі він ніби виправдовується й жалкує за провину, що спричинив Україні: "А хто винен, що стали ми з ляхом ворогами? Магнати, ксьондзи, єзуїти! Коли б не паплюжили нашу святу віру, не трактували нас як рабів, не було б і ніякого розмиру. Жили б і далі у єдиній сім'ї, як діти однієї матері..." [5, 43].

Вичерпно змалював О.Пахучий синів Хмеля: Тимоша і Юрася. У старшого: "ніжне лице, волохаті чорні брови, яскраві ледь припухлі вуста, над якими кучерявилися рудуватівусики" [4, 7]; молодший "і лицем і поставою – вилитий батько! Успадкував батькову шалену вдачу, та не успадкував батькового здоров'я... та й мужності батькової бракує..." [4, 14]. Досить часто автор протиставляє їх. Якщо Тиміш "хоробрий козак", "справжній богатир", "справжній орел, що має розумну голову", "... добре тямить у політиці, розуміється в людях, вміє воювати, вміє й керувати..." [4, 326-327], то Юрась, "неміч нещасна", навпаки: "не герой і не лицар... слабкий тілом і духом", "боязкий і сльозавий", "як очеретина: гнеться, куди вітерподме" [5, 132].

Бачимо Тимоша в бою: "Носився, як вихор, злий, впевнений... скрізь встигав, скрізь поспівав гетьманич, вірив у своє військове щастя" [4, 344]. Для Юраська вельми важкою виявилася козацька наука: "вціляє абияк", до коня "не дуже проситься", жаліється, що "голова вернеться", як верхи сяде, як візьме шаблю – махне раз-другий – "чоло вкривається випотом, аж сорочка мокра". Зате любить службу Божу, любить книги читати, розглядати, міркувати.

Тимоша любили й поважали. По смерті – всі: і друзі, і вороги, "віддавали останню шану лицареві, якого любили, шанували, боялися, ненавиділи, з ким билися на смерть..." [4, 398].

Безталанний Юрась, що у гонитві за батьківською булавою тричі зрікався чернечого сану і перекидався до московитів, поляків, турків, заплямував себе тавром зрадника, відступника, ченця-розстриги: "в душу прокрадалося солодке... бажання волі і влади, мирської влади. Надто привабливою видавалася думка про... гетьманування" [5, 378-379]. Десь у глибині душі він відчував розпач. Уві сні йому ввижалися марення, прокидався від жаху, „все бачив себе коло шибениць, серед повішених козаків". Юрась злився на всіх, „гарячково" вишукував виправдання: „то винуватив Шеремета, то присікався до Тетері..., то нарікав на слабкість козацького війська, на бездіяльність старшин" [5, 172], але серце підказувало, щовін – „негідник", який спаплюжив ім'я свого батька, порушив його заповіт. Він своїми руками "розірвав Україну", досягнувши прокляття народу і знайшовши останній притулок на Мальті у монастирі лицарів ордену святого Іоанна-Богослова, де просив у Бога прощення за все содіяне: „І повірив Хмельниченко, що нарешті піде обраним шляхом – шляхом смирення і всепрощення, шляхом добра і удосконалення духу" [5, 545]. Тому тихо і непомітно скінчив свій вік у далекій стороні князь багатостраждальної України, останній син Богдана Хмельницького: „у народній пам'яті він залишився нездарою й нікчемою, який не виправдав сподівання свого славного батька. А чи його вина в тім?" [5, 352].

Чи не найбільш значущим у розкритті образу Юрася є його роздум про долю України: "О Україно, Україно! Що чекає на тебе? Яка доля судилася тобі? Чи станеш сильною й багатою, поєднана під регіментом можновладця-гетьмана, чи поляжеш, втоптана в порох? Де знайдете свою долю ви, її сини? Невже розбредетеся по чужих землях шукати щастя? Проситиметесь у прийми до чужинців – а ті глузуватимуть і з вашої мови, і з ваших звичаїв, не вважатимуть вас за людей. Роками віддаватимете свій талан, свій труд на чужий добробут, зубожієте у ярмі-неволі, і забудуть ваші нащадки, чиї вони суть..." [5, 543]. Вони уточнюють загальновідомі події, виявляючи ставлення до них автора.

Полярними оцінками схарактеризована прозаїком постать Івана Виговського. Це "молодий панок, одягнений на польський кшталт із випещеним обличчям, хитрими розумними очима, закрученими за останньою модою вусиками" [4, 102]; має "неабиякі здібності, освіту, природний розум, має і далекосяжні наміри, але вміло їх приховує" [5, 192]; "кмітливий", "шляхетно редукований". Тиміш переконаний у тому, що в писаря розумна голова, але "щось нещире відчувається в його красномовстві". На думку Трубецького, "вор Івашка є вельми підступним".

Друг, порадник і права рука великого гетьмана мріяв, що піде далі за Богдана Хмельницького: "намагався осягти те, чого не встиг довести до краю за свого життяБогдан" [1, 213], плекав надію, що йому вдасться скинути з плеча "важку московську руку". Він дедалі більше упевнювався в необхідності утвердження в Україні республіканського ладу. І.Виговський прагнув поєднати Україну з Польщею на федеративних основах. Рідна країна мала стати автономною державою, мати свою виборну осібну управу (свій сейм і трибунал – найвищий суд). Союз із Польщею був актом вимушеним і компромісним як одна зі спроб знайти підпору в протистоянні окупаційним зазіханням Москви. Але надто свіжою була пам'ять народу про жорстоку сваволю польського панства, щоб прийняти умови Гадяцькоїради (1658).

Loading...

 
 

Цікаве