WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Особистісне начало в історичному континуумі художнього світу Івана Білика - Реферат

Особистісне начало в історичному континуумі художнього світу Івана Білика - Реферат

Особистісне начало вісторичному континуумі художнього світу Івана Білика

Роль особистості в історичному процесі для Івана Білика займає першочергове значення, адже це було ключове поняття гуманітарної сфери цього періоду. Позиція Івана Білика визрівала і реалізовувалась як результат духовно-творчих пошуків, в першу чергу, філософських, зафіксованих у майже легендарній у майже легендарній "Философской энциклопедии", серед членів якої був і засновник української філософської школи П.Копнін. За визначенням авторів енциклопедії, "особистість – це людський індивід як продукт суспільного розвитку, суб'єкт праці, спілкування і пізнання, детермінований конкретно-історичними умовами життя суспільства" [1, 196]. І хоча з часом положення, викладені в енциклопедичній статті, вимагали уточнень і суттєвих, але значимість їх полягала, зокрема, і в тому, що вони акцентували роль античної особистості: "У рабовласницькому суспільстві статус і гідність особистості визнавались лише за вільними людьми. "Природна людина" давньогрецької філософії – громадянин античного полісу, сенс життя якого в житті цілого, держави" [1, 197]. Іван Білик усвідомив сенс особистості як персону. В епоху присмерковості античності так називали індивіда, оскільки він не був лише природнім організмом, а виявлявся в своїй людській якості, а все, що стосувалося особистості, персони, називалося персональним.

Задум історичної концепції Івана Білика спирається на два вирішальних моменти. По-перше, письменник створює художню версію справжнього народного епосу, художньо транеформуючи специфіку історичних переказів, і подає: власну версію початків Русі, що в загальному контексті окреслюється як історія започаткування великої держави – правітчизни української землі (історія Аттіли). По-друге, Білик подає власну оригінальну концепцію історії прийняття християнства Руссю, що, як відомо, уможливило повноправне входження великої держави в загальносвітовий історичний континуум. О.Апанович у передмові до видання твору у 2003 р. писала: "...в романі історія нашого народу продовжується на нівтисячоліття в глиб віків ... Іван Білик "знайшов місце" на карті пізньої античності й для наших предків, Ось в чому полягає високий патріотичний пафос його роману" [2, 5].

Відповідно першим мистецьким завданням для письменника стає формування концепції особистості, в якій вгадуються риси культурного героя в історії праукраїнства. У зв'язку з цим підкреслимо надзвичайно суттєвий, на наш погляд, аспект – Іван Білик художньо проблематизує суто науковий феномен, на який вказувала О.Фрейденберг, а саме: "3 історичної точки зору античність є тією епохою, коли одна історична якість набуває інших ознак – коли плем'я і рід перетворюються в державну форму, міфологія набуває характеру фольклору, мислення образами перетворюється в мислення поняттями. Античність є епохою перетворення, перевиникнення явищ однієї категорії в іншу – і в цьому її теоретично-неперевершена цінність... Античність – така історична епоха, коли все вибудовується, все виникає вперше, все в русі, все в періоді становлення" [3, 11]. Український письменник художньо обживає у романі "Меч Арея" процес еволюції культурного героя у сферу епічного героя, але зберігає при цьому в образі Гатила риси першопредка, деміурга, який формує блага культури, вводить відповідну соціальну організацію, є причетним до світобудови, формування і виховання людей.

Другим важливим моментом, вирішуваним в історичному біликівському яаративі, стає висвітлення історії виховання і виведення на широкий обшир історичних державотворчих масштабів першого історичного героя Київської Русі князя Володимира, історія якого опосередкована і фактично вторинна на фоні життєвої лінії древлянського князя Добрині, дійсного історичного персонажа, лише побіжно згадуваного в традиційному викладі історії початків виборення влади князем Володимиром. Отже, безперечне новаторство і сміливість авторського задуму Івана Білика обумовили як цілковиту оригінальність художньо осмислюваних ним історичних реалій, так і своєрідне письменницьке потрактування головних персонажів, якими уроманах "Меч Арея" та "Похорон богів" стають відповідно Богдан(Гатило – Аттіла) та Доброчин (рідний дядько князя Володимира, званий ще й як Добриня).

Необхідно наголосити на загальнокультурному контексті, в якому створювалися Іваном Біликом не просто одні з численних історичних діячів української історії, а саме культурно визначальні типи – культурний та історичний герої. Загальний інтерес до історичної тематики, що завжди був притаманний українській літературі і в залежності від cоціокультурної ситуації продукував появу цілої низки творів, присвячених козацтву (прямо чи опосередковано , але сюжетотворчими лініями вже згадуваних нами історичних творів української літератури ставали або часи козаччини, або часи Київської Русі, що в свою чергу традиційно розглядалися як спільна загальнослов'янська спадщина, де така центральна постать, як князь Володимир в найкращому випадку художньо вирішувалася як негативне уособлення правлячого кола ("Диво" П.Загребельного), через ряд негативних за своєю суттю характеристик увиразнюючи моральну вищість простолюдина (Сивоока), нащадки якого (питання національної самоусвідомленості, без якої справжній митець неможливий, залишалися осторонь) і сьогодні вершать справу краси – зведення сучасних храмів мистецтва, Мистецька позиція Івана Білика на такому загальному тлі вимальовується більш ніж сміливою, бо, пропонуючи власну версію історії землі русів, письменник фактично обстоює древність і глибинну культурну самоцінність першопредків Русі як першопредків саме української землі. У післямові до другого перевидання роману Іван Білик пише: "Й хоча відомо, що угорці прийшли на свою теперішню землю з угро-фінського етнічного материка в Приураллі через добрі чотири століття після смерті Аттіли, але думка про Угорщину як країну гунів од багатократного повторення так укорінилася, що лишається й досі якоюсь аксіомою (ніким, щоправда, не доведеною).

Висновок поки що може бути один: народів-примар в історії не було й не могло бути; якщо ж вони й є, то це плід фантазії, традиція, яка тягнеться ще з сивих часів Геродота. Існують й існували народи в плоті й крові, й кожен був носієм своєї, лише йому притаманної духовної і матеріальної культури, а все, що стосується матеріального, – вічне й незнищенне. Й коли ми не знайшли слідів Геродотом згадуваних амазонок, то це ще не означає, ніби їх не було, а просто ми не там або не те шукали" [4, 388]. О.Апанович слушно підкреслює: "Свого головного героя, якого звично називають "гунським царем Аттілою", автор ототожнює з великим київським князем Богданом Гатилом, а літописних "гунів" зображує слов'янами – безпосередніми предками українців. Ця оригінальна, на перший погляд нібито фантастична, гіпотеза романіста – плід ретельного вивчення величезного історичного матеріалу, накопиченого наукою. Останнім часом гіпотеза набуває дедалі більше підтверджень і в знахідках археологів" [3, 5].

Фігура Аттіли була, з одного боку, досить знаною в загальнокультурній пам'яті (могутній скіфський цар, що не знав поразок і мало не здолав Рим, але відступив перед словом папи римського Лева), і досить антиномічно потрактованою в міфопоетичних традиціях (причому найбільшої уваги здобувся він в германському епосі, де в "Пісні про нібелунгів" був зображений під ім'ям короля Етцеля). Саме до періоду правління Аттіли (київського князя Богдана) "стягуються"всі основні події, які фактично постають основотворчими для заснування великої "слов'янської держави" на всіх рівнях, від організації зовнішніх зв'язків, повноправним існуванням у світі "великої історії", дипломатичною діяльністю, визнанням, страхом і одночасно повагою серед інших держав, насамперед, Риму, до влаштування князівського укладу, життєвпорядкування князівського двору, який відтворював порядок організації щоденного побутового рівня в усій державі слов'ян.

Тут необхідно вказати на роль германської міфології і епосу в романі "Меч Арея", таку відчутну в процесі характеротворення. Відомий культуролог А.Гуревич, досліджуючи питання амбівалентності долі у давніх германців і скандинавів, вказує на наявність двох неспівпадаючих точок зору у сприйнятті життєвого цілого людини ("фаталістичної" і "активістської") і вбачає діалектику цього поняття, діалектику, що відкривала нові можливості для європейської цивілізації. "І хоча це активне розуміння долі надалі витіснене іншими концепціями і на поверхні фігурували образи божественного Провидіння і колеса Фортуни, це особливе усвідомлення долі і особистості залишилось у латентному фонді цінностей загального світовідношення, колективного неусвідомленого" як певна відкладена історією можливість. "Активістська" ідея долі досі не могла не зіграти своєї ролі в процесі синтезу античної і християнської спадщини зі спадщиною германською. Задля того щоб врешті-решт вирватися за межі традиційної культури і вийти на принципово нові простори всесвітньої історії, Європа повинна була зламати віковічні стереотипні установки особистості і збагатити свою ментальну образність за рахунок моделей, що таїлися в її культурній пам'яті" [5, 155]. При цьому А.Гуревич підкреслює, що висловлені ним думки є не більше, ніж гіпетоза, що вимагає перевірки. Надалі вчений неодноразово до цього повертався, знаходячи нові докази на перевагу свого відкриття. Але водночас це є підтвердженням і художньої гіпотези Івана Білика.

Loading...

 
 

Цікаве