WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Топос образу святого ґрааля в історичній романістиці Романа Іваничука - Реферат

Топос образу святого ґрааля в історичній романістиці Романа Іваничука - Реферат

Містичними образами, витоки яких сягають християнських та язичницьких уявлень українців, насичений і романний триптих Р.Іваничука „Вогненні стовпи". Твір побудований на християнському мотиві гріха та спокути за нього. Гріх, який спокутувати може смерть, впав на село через незловмисне вбивство гайовим оленя, тому що „невинна смерть невинною може бути відомщена" [4, 18], і для людей зранений олень стає немов первородним гріхом, немов примарою „неминучої спокути за невинно пролиту кров" [4, 54], і „кожного з селян чекала своя покара за гріхи" [4, 74].

Золота церковна чаша (Святий Ґрааль), з одного боку, постає складовим елементом розуміння образу Йосипа Кобацького, який йде на співпрацю з ворогами і слугує знаряддям виконання їх наказів, часто проявляючи і власну ініціативу, та бійців УПА, людей, чий національних дух підживлюється ще прадавнім зв'язком із предками, рідною землею – з іншого боку.

Йосип Кобацький вчинює злочин – викрадає вночі із церкви в Кривобродах, із „святеє-святих", золоту чашу, він „не знав, для чого вона йому знадобиться – сьорбатиме з неї юшку чи перетопить золото на злиток ... – в цю мить втішала його лише многоцінна вага чаші, яка обтяжувала полу сардака" [4, 81]. На цьому нічний промисел Йосипа не завершується, маючи при собі чашу, він виношує задум вбивства людини: „прикласти фузію до грудей івистрелити" [4, 81] у Фросину, та злодійське чуття підказує, що цього робити не можна – „надто велика шана запанувала серед людей до жони замордованого гайового" [4, 82]. Але гріх людиновбивства все-таки падає на Йосипа – він позбавляє життя вуйка Мироняка. Втікаючи із місця злочину, вбивця губить чашу і відчуває реальність здійснення відплати за злочини не лише від людей, а й від прадавніх законів людського життя, на яких будувалися уявлення предків – вбивця людини обов'язково перетворюється на вовкулаку. Йосип відчуває, що „сардак починає приставати до тіла немов вовча шкіра", „обличчя вкрилося шерстю, і в роті починали видовжуватися зуби і виповзати іклами на спідню губу" [4, 85]. Пошуки святої чаші засвідчують, що серед глибокої темені його душі збереглася іскра світла. Відчуття втрати дає йому розуміння того, що чаша – це щось більше, ніж просто посудина, з якої можна пити юшку, й не тільки дорогоцінність, „розумів, що як не поверне її до церкви, то напевне переміниться в звіра" [4, 86]. Автор у описі сприйняття Йосипом чаші після її втрати вдається до повтору слів та конструкцій, який перегукується із епізодом викрадення чаші, для створення більшої емоційної напруги, передачі почуття відчаю людини, яка скоїла злочини. Йосип ставиться до чаші, немов до „останнього порятунку, і вже не думав про те, що з неї можна хлептати юшку, що можна теж переплавити її в злиток і продати за добрі гроші, відкупитися нею в момент кари або ж віднести до Коломиї енкаведистам і разом з чашею запродатися" [5, 108].

У келиху закладена людська сутність, яка полягає у любові до ближнього, і яку Йосип давно втратив, уподібнившись до звіра він, „мов дикий вепр, повз навкарачки поміж деревами, розгрібаючи руками, ногами, рилом торішнє зіпріле листя, карабіна загубив, та й не потрібна була вже йому зброя" [5, 108]. Відблиск людяності викликає у нього запізніле каяття, але й воно побудоване не на жалю за загубленими душами, а за споганеною власною душею, його каяття „нагнане липучим страхом перед неминучою розплатою за вчинені злочини" [5, 108].

Р.Іваничук у творі не проводить чорно-білий поділ героїв на позитивних і негативних з точки зору ідеологічної та моральної. Письменник "не дає власного присуду нікому, він дозволяє читачеві вірити у світлий промінь у кожній душі" [13, 141]. Підтвердженням цієї інтенції є художня інтерпретація образу Йосипа Кобацького, який, задалося б, не здатен на осмислення своєї ницості. Духовне пробудження його викликане образом чаші, як символу духовності, від світла Божого прокидається людяність і може ще врятувати вовкулаку. Ґрааль дає „відчуття духовного народження всіх, хто доторкнеться до тайни" [3, 61]. Чаша у даному контексті виступає „символом духовного просвітління, спокутування гріхів" [15, 407]. Йосип, „якби знайшов ту золоту кінву, то відніс би її до кривобрідської церковиці й на престолі поставив, молитви всі, яких навчився в дитинстві, бо ж не народився злодієм і бандитом – згадав би; він молився б весь свій вік, не встаючи з колін, і люди, може перестали б його сахатися й ховатися від нього, й він би до них знову уподібнився" [5, 108]. Він ще знаходить сили запитати себе: „Чому так сталося, що я загубив золоту чашу своєї душі?" [5, 108].

Так і не знайшовши чаші, Йосип в момент кари перетворюється на вовкулаку. Тіло вбитого "підстрибнуло, вовчим хвостом замело по траві й шугонуло в ліс" [5, 116].

Вдруге образ церковної чаші вжито у контексті осмислення характерів бійців УПА (Василь Маланюк), та людей, для яких Україна була духовною берегинею (Наталка Слобідська).

Чаша з'являється на Великодню неділю у руках істот з потойбічного світу, що залишили світ у любові: молода, гарна і грішна Олена, біла непорочна Оксана та Софія, яка у селі за життя мала славу відьми. Добрі душі померлих знайшли викрадену вовкулакою із церкви золоту чашу. Та особливість, що чашу, як символ, взятий із християнського світу, несуть істоти, в існування яких вірили за язичницькими уявленнями, характеризує пов'язаність і спорідненість язичницького та християнського ідеалу духовності, спільність розуміння чистоти душі. „Чаша загорілася від променів сонця, що перед заходом прострелило пущу, й освітила сутінок" [5, 183], що ховав від облавників печальну пару перед смертю: Василя Маланюка та Наталку Слобідську. Поцілунок церковної чаші замінює молодим святий хрест, що використовується під час вінчанні, священний келих наділяється силою скріплювати шлюбний союз. Після обряду чаша зависає в повітрі й перемінюється в сонце, як знак вічної сили добра і любові, до якої не здатні дістатися злі сили, вовкулаки, і вихоплюється „на світ Божий із затопленої церкви переможний, сповнений віри й надії хорал: „Христос воскрес із мертвих, смертію смерть поправ!" [5, 184].

Символічне перетворення чаші у сонце можна розглядати у двох ракурсах, відповідно до двох систем світобачення, які властиві українській моделі ментальності: язичницькій та християнській. Сонце як символ світла і добра цінувався у всіх давніх релігіях світу. Як відомо, люди в давнину одухотворяли сили природи та поклонялись чотирьом стихіям-першоосновам: землі, воді, повітрю та вогню. І часто на перше місце у пантеоні богів ставилося Сонце як стихія вогню, тобто надавалась перевага солярному культу, сонцепоклонству. Боготворіння сонця слугувало однією з форм ідолопоклонства. Сонце шанувалося як символ життєдайної енергії, всемогутності, життя, тепла та світла [17, 57]. Як джерело тепла воно уособлює життєву силу, пристрасть, хоробрість і вічну молодість, як джерело світла – символізує знання, інтелект [17, 57], сонце інколи символізує погляд бога або його сяючу любов.

Трактування значення сонця у Святому Письмі різноманітне. Сам Господь, як джерело будь-якого світла (в духовному, моральному, матеріальному планах), блага і блаженства, образно називається Сонцем, – „Обличчя його сяє як Сонце в силі, він є Сонце правди, істинне світло, яке прийшло в світ, щоб відокремити світло від темряви, щоб слугувати світлом світу" [2, 610]. Він просвіщає людину, очищує, укріплює, оживляє, зігріває і робить здатною і готовою до добрих справ. Чаша як світло, сонце і темрява, ніч, яка служить укриттям злим силам, як зло, створюють символічну формулу загальнолюдської моралі, де темрява асоціюється зі злом, а світло – з добром та духовністю. Перевага духу безпосередньо пов'язана з інтенсивністю світіння, а найбільшим постачальником світла на Землі виступає Сонце.

Loading...

 
 

Цікаве