WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Топос образу святого ґрааля в історичній романістиці Романа Іваничука - Реферат

Топос образу святого ґрааля в історичній романістиці Романа Іваничука - Реферат

Топос образу святого ґрааля в історичній романістиці Романа Іваничука

Останні десятиліття розвитку української літератури засвідчують активне входження її у європейський літературний контекст. Цьому сприяє посилення філософічного, інтелектуального струменя у художньому тексті твору, а також наявність символічних та умовних елементів, що інтегрують „вічні" образи і теми, зокрема взяті із Біблії, яка упродовж віків справляє великий вплив на духовне життя, літературу, культуру всіх християнських народів, наповнюючи духовним змістом історичні факти. Літературне функціонування біблійних „образів і мотивів характеризується складністю форм і способів їх трансформації, які, як правило, орієнтуються на створення складних моделей світобачення" [1, 194].

Вкраплення у твір „вічних" образів поглиблює художньо-смислову напругу індивідуальних образів митця завдяки багатоманітності смислових навантажень. Основна функція „вічних" образів „полягає передовсім у витворенні надособистого, отож необхідно авторитетного, внаслідок своєї загальновживаності, художнього тла" [14, 105], в охопленні загальносвітового контексту. Вічні образи – "виходять за межі конкретних творів та зображеної в них історичної доби, містять в собі невичерпні можливості філософського осмислення буття" [8, 138].

Святий Ґрааль – один із "вічних" образів у європейських літературах. У художньому житті цього образу виокремлюється дві його основні складові – сам Ґрааль та його пошук. На сьогодні Святий Ґрааль сприймається як чаша, що служила потіром (чашею для причастя) під час Таємної вечері Ісуса Христа і 12 апостолів, в яку Йосиф Ариматейський зібрав кров Спасителя після його смерті на хресті.

В українській літературі ХХ століття образ Ґрааля (за І.Набитовичем [9]) з'являється у драматичній поемі Лесі Українки "Камінний господар" (1912), згадується він і у вірші Михайла Ореста "Ґрааль" (1932), містичний образ чаші присутній у поемі Юрія Клена „Попіл імперій" (1943-1946), у творах Наталени Королевої „Що є істина?" (1939), „Йосиф Ариматейський і Святий Ґрааль" (неопубліковане есе, знайдене в архіві письменниці у 1996 р). Художній образ чаші подають і сучасні митці – поезії Г.Гайворонської „Чаша Ґрааля: Духовна поезія" (1999), Є.Юхниці „Чаша для причастя: Книга поезій" (2002), твори Р.Іваничука – роман-псалом „Орда" (1989, виданий окремою книжкою у 1992), романний триптих "Вогненні стовпи" (2002) та ін. Святий Ґрааль виступає тим недосяжним, божественним, чого людина в житті не може досягнути. Але святий келих може символізувати і гірку чашу спокути, яку призначено випити кожному за свої гріхи – І.Багряний „Сад Гетсиманський" (1950), Р.Федорів „Єрусалим на горі" (1994).

Чаша стає „своєрідним постачальником не лише їжі в фізіологічному розумінні, але й духовної – людських мрій і переживань" [9, 101]. Яскраве художнє втілення образу Святого Ґрааля наявне в романі Василя Барки „Жовтий князь" (1958-1961), присвяченого темі страшного голодомору 1933 року. Чаша осмислюється як святиня, як оберіг, який не дасть згубити душу народу.

Дослідженню художньої рецепції образу Святого Ґрааля у творах української літератури та варіюванню його авторських інтерпретацій присвячена стаття І.Набитовича "Святий Ґрааль в українській прозі ХХ століття" [9]. Проблему рецепції Біблії, біблійних образів, символів в українській та світовій літературі, враховуючи сучасні естетичні критерії та світоглядні орієнтири, розглядали В.Антофійчук, М.Жулинський, А.Нямцу, Г.Сивокінь, В.Сулима та ін.

Історична романістика Романа Іваничука займає в українській літературі помітне місце і тяжіє до філософського, алегорично-параболічного письма, зверненням до християнських мотивів, використанням великої галереї образів-символів, фундаментом яких виступають архетипні образи власне національної та загальнолюдської свідомості. Висвітленню біблійних мотивів у творчості Р.Іваничука приділяє увагу Г.Насімчук [10, 11], цієї проблеми торкається В.Антофійчук у одному з підрозділів монографії [1]. У нашому дослідженні ми беремо до уваги роман-псалом "Орда" (1999) та романний триптих "Вогненні стовпи"(2002), частини якого мають авторське жанрове визначення: "легенда", "притча" і "реквієм". У цих творах простежується художнє творення образу Святого Ґрааля з накладанням на стереотипне сприйняття індивідуальних авторських відтінків.

Роман-псалом "Орда" – це своєрідний роман символів про історичний час духовного занепаду, який настав після поразки Мазепи і засилля московських законів. Єпіфаній йде колами українського "пекла", бачачи як люди потонули у гріхах, занедбали церкви, забули молитви, віддавшись розпусті і пиятиці. Єпіфаній знаходить чашу, не ставлячи собі за мету знайти саме її, він шукає свою загублену душу і разом з тим втрачену духовність свого народу. Чаша виступає матеріальним втіленням духовності, однією із її складових, яка несе очищення від гріхів і спокуту.

Р.Іваничук досягає більшого смислового навантаження вдаючись до прийому метаморфози, до перетворення. Мужики, які "пили на трухлявих підвалинах колишньої церкви, що залишала на землі слід хреста" [5, 285], побачили диво, коли один з них пошпурив бутель на середину відбитого на землі хреста: "пляшка впала саме на те місце, де стояв колись церковний престол, сторчма стала, і сахнулися підпилі мужики, бо засвітилась враз посудина, немов вийнята з жару головня, і на очах перемінювалася в золоту чашу, а коли чаша виросла в півсажня, побачили мужики, як вона наповнюється із споду по самі вінця криваво-червоним вином, що вихлюпувалося через креш. ... Посхоплювались мужики, щоб утікти від чуда і Божої кари, та не було куди: навколо виросли стіни, а над головами повисло небо церковної бані з восьмикутними зорями. Чаша з вином стояла вже на престолі, і відправляв перед нею службу Божу отець Єпіфаній" [5, 286]. Антонімічна пара предметів „бутель – чаша", створюють опозицію „церква – шинок", яка „у християнському письменстві репрезентує антитетику Бога і нечистого" [10, 56], добра і зла, духовності і бездуховності, старого державного устрою і того, що настав після впровадження московських законів. Гротескність метаморфози „символізує глибоку духовну кризу, в якій опинилась нація після Полтавської битви" [10, 56]. Чаша слугує Божим знаменням, яке може принести не тільки прощення, але й кару. Відповідно до легенди "Ґрааль може і покарати і зробити добро" [16, 104], він карає негідних людей, але зцілення їх може прийти лише від нього.

Сумнів мужиків у святості церковної чаші, який уособлює хитання між вірою і безвір'ям, спричинює до її зникнення і повернення на її місце пляшки: „Диви, куме, чаша знов пляшкою стала" [5, 287], тобто святість церковної чаші перекреслюється превалюванням у їх душах бездуховності введених порядків. Вони не підтримують виголошену Єпіфанієм Конституцію Пилипа Орлика, яка спочатку сприймається як Євангеліє, і відмовляються від волі, віддаючи перевагу ковбасам, стаючи на шлях відступництва і покори: „Зовсім нам твоя воля не потрібна. Ти б лучче ковбас приніс, щоб ми мали чим закусювати по неділях. ... Ми хочемо спокою і сала на три вершки" [5, 288]. Конкретність бажань представників поярмленого народу слугує засобом авторського оскарження їхньої поведінки, цьому ж завданню підпорядкована і мова твору з негативним семантичним відтінком, яка вживається для опису дій мужиків: „прогундосили", „шемрали", „шарпнули", „копнув ногою".

Єпіфаній усвідомлює, що люди осквернили Храм на землі і у своїх душах, вони залишаються у невіданні спокутної потреби і каяття. На витравлювання із душі рабської психології, малості потрібен довгий час: "Мусить з'явитися Месія в Третьому Римі – інакше духовна чума витруїть образ Божий із людських облич, і стане народ навіки безликим, перестане бути народом" [5, 289]. Але той факт, що люди все ж таки побачили чашу для причастя, залишає краплю надії на їхнє прозріння, тому що бачити її можуть тільки обрані.

Loading...

 
 

Цікаве