WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → І.Жиленко про літературне покоління шістдесятників як співтовариство творчих індивідуальностей у книзі “Homo feriens” - Реферат

І.Жиленко про літературне покоління шістдесятників як співтовариство творчих індивідуальностей у книзі “Homo feriens” - Реферат

Згадуючи Євгена Сверстюка, І.Жиленко акцентує, що він призначений для боротьби, головне для нього - ідея, а життя – "не на вищому щаблі цінності". Поетеса розуміє, що вони діаметрально різні за своїми поглядами. Спроба посперечатися призвела до дивного відчуття взаєморозуміння актуальних проблем, але, як зазначає поетеса, "ні він, ні я – ні на грам не похитнулися у своїх, досить сталих принципах". Однак ці непорозуміння не завадили авторці зізнатися, що вона "дивиться на нього з повагою і захватом" та захоплюється такими рисами Євгена Сверстюка, як завзятість, енергійність. Під час Шевченківського форуму і Шевченківського пленуму 1964 року лицемірство влади викликало обурення шістдесятників, І.Жиленко в записі про ці події у своєму щоденнику використовує влучні деталі для характеристики стану Євгена в цей час: "аж почорнів", "весь, як ніж – гострий і злий". У колі ж друзів він – повна протилежність: "Розніжений весною Сверстюк тримає конвалію" (лист від 23.05.64 р.). У хвилини ліричного настрою, розслабленості, на думку І.Жиленко, Сверстюк – зовсім інший: ".Був Сверстюк. Скільки поетів ми з ним перечитали! І знову слухали музику. Весь вечір він дивився у моє розчинене у сад вікно, курив і слухав." [7, 55]. Така одухотвореність Євгена спонукала поетесу зазначити, що вона любить отакі "антракти". Івана Світличного поетеса характеризує як ідеологічного натхненника руху шістдесятників, романтичного, доброчесного, з почуттям власної гідності: "Іван Світличний, добродушний вусань, що опікувався нами і стимулював нашу вільнодумність" [7, 57]. Через портретні деталі постає м'яка, доброзичлива людина, проте незвичайна сила духу Івана Світличного засвідчує його готовність чесно пройти свій шлях до кінця. І це створювало навколо нього притягальну ауру для молодих шістдесятників. Романтизм натури Опанаса Заливахи повною мірою І.Жиленко осягнула, коли з його листа дізналася про його приїзд до Києва в час її відсутності й гроно горобини в її скриньці на знак поваги і любові. Незважаючи на різницю у віці (їй – 23, йому – 39), їх єднала духовна спорідненість. Спогади про Опанаса запальні: "Ото ще рідна людиночка! Я, як побачила його вуса, так і кинулась йому на шию. Від нього живе людяне тепло, як від сонця" (лист від 23.05.64 р.). Поетеса називає його "загальним улюбленцем". Оцінюючи написані ним листи, вона цитує окремі фрази з них, щоб підкреслити надзвичайну скромність цієї людини – у листах інформації про нього обмаль, в основному це "Гімни й Оди тим, кому листи адресувались": "Буває часом тужно на серці – прочитаю якийсь із твоїх листів і стає легше.Ти, як моя совість, наче якийсь каталізатор чи то лакмус, яким сам себе перевіряю" [7, 62]. Через окремі деталі портрету "голова напівсива", "руки вироблені, мов у каменяра" І.Жиленко наголошує на складному життєвому шляху Опанаса Заливахи, "обтяженого досвідом боротьби, страждань і розчарувань". Ключем до розуміння його внутрішньої сутності є очі, авторка називає їх очами "прекрасної дитини (маленького принца)". Святом для друзів вважався приїзд Опанаса до Києва. Поетеса висловлює думку, що "важко повірити в цю неймовірну дружбу-любов сучасній людині", але переконана, що "прекрасне прикрасити неможливо": ці природні почуття існували між шістдесятниками. "Ми любили Панаса, як самих себе, але він любив нас усіх більше за себе" [7, 62].

Влучно підмічені поетесою властивості друзів дають їй підстави стверджувати, що кожна особистість із кола шістдесятників – це яскрава, самодостатня індивідуальність: "Усі ми були різні, і кожен був прекрасний своєю неповторною красою" [7, 60]. І як підсумок – рядки з листа до В.Дрозда від 23 травня 1964 року: "Як бачиш, Жиленко закохана в своїх друзів. І, мабуть, навіки".

Святом були для І.Жиленко на початку 60-х років очікувані переміни: літературні вечори з подальшим обговоренням поезій у Клубі творчої молоді, дискусії, виступи, мандрівки. У заходах брали участь не лише поети та літературознавці, в їх колі були художники – Алла Горська, Людмила Семикіна, Віктор Зарецький, Опанас Заливаха, перекладачі з інших літератур – М.Коцюбинська, Г.Кочура, інші. Відвідував творчі заходи В'ячеслав Чорновіл, майбутній політичний діяч України. Друзі-шістдесятники для поетеси – єдність інтелектуальних особистостей, чесних, об'єктивних, сповнених самоповаги й поваги до інших, духовної величі. Обравши для себе орієнтиром руйнування стереотипів, перебудову власного світогляду, шістдесятники протистояли злу в тоталітарній державі й цим визначили свій подальший шлях, життєві та творчі випробування, що випали на їхню долю. Згадка про витривалість шістдесятників у скрутні часи поневірянь, заслань і навіть смерті дала підставу І.Жиленко резюмувати: ".справжньої визначеності, цінності алмазу набули ці люди, пройшовши крізь горно страдництва" [7, 56].

Влада не зрозуміла зухвалу молодь, яка ламала "моделі" і "схеми" тогочасного суспільства, утверджуючи нові тенденції й волелюбні настрої. Державна ідеологічна машина почала послідовно винищувати молоде покоління шістдесятників. Потрапив під її колеса і чоловік І.Жиленко – прозаїк В.Дрозд, опинившись за дев'ять тисяч кілометрів від Києва на армійській службі в Забайкаллі. ".кінець "відлиги" державної. Наші юні життя, юні душі знову глухо спеленуті "гамівною сорочкою ідеології. <.> на повну потужність запрацювала вже машина цькувань, "проробок", оббріхувань, звільнень з роботи, поголовних заголювань "у солдати" [4, 15]. Керівна влада всупереч усім правилам (допризивнику 25 років, він одружений, студент 5-го курсу, в нього 40% зору) відправила письменника в найвіддаленіший військовий гарнізон. Особлива ніжність поетеси бринить у листах (березень-червень 1964 року) до В.Дрозда. Розлучена системою з коханим, І.Жиленко свої почуття вкладає у звертання до нього: "Рідненький!", "Любий!", "Чоловіченьку!", "Вовцю!", "Рідне моє!", "Чоловічку мій далекий!", "Дорогенький!", "Володичку!" "Ріднесенький!" [6]. Поряд із виразом любові й захоплення чоловіком відчутне трагічне звучання в описах київських новин: Світличний без роботи, знищення шевченківського вітража в університеті, трихвилинний мітинг біля пам'ятника Т.Г.Шевченку в оточенні міліції, виключення із Спілки художників Алли Горської, жорстока критика поезій Драча з додаванням до його імені загрозливого ярлика "націоналіст". Через драматичні й трагічні долі шістдесятників, через долю самої авторки, яка є й оповідачем, й героїнею твору, в "Homo feriens" виокреслено трагедію суспільства із відібраною свободою дії, мислення, слова. І.Жиленко подає стислі або розгорнуті міркування про суспільно-економічні, політичні, духовні ситуації в країні, що складали основу тогочасної дійсності. У пролозі до "Homo feriens" наявні спогади про злочинні дії системи проти шістдесятників: "А з порогу 1971 року нова хвиля репресій змила і понесла на схід Івана Світличного, Євгена Сверстюка, Василя Стуса, Славка Чорновола та багатьох друзів наших – окрасу української інтелігенції" [4, 16], що зумовлюють трагічний пафос повістування і відводять на другий план філософію оптимістичного сприйняття життя І.Жиленко.

Loading...

 
 

Цікаве