WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → І.Жиленко про літературне покоління шістдесятників як співтовариство творчих індивідуальностей у книзі “Homo feriens” - Реферат

І.Жиленко про літературне покоління шістдесятників як співтовариство творчих індивідуальностей у книзі “Homo feriens” - Реферат

І.Жиленко про літературне покоління шістдесятниківяк співтовариство творчих індивідуальностей у книзі "Homo feriens"

Значення громадянського і творчого подвигу славної когорти шістдесятників з плином часу не применшується. Шістдесятництво не можна вважати локальним явищем,насамперед – це самобутня естетична система, епоха в житті країни, що була явлена в усіх галузях культури: літературі, театрі, малярстві. "Шістдесятники – спонтанний вияв духовного дозрівання, нового мислення, нової системи цінностей, нового осмислення національного досвіду в надрах тоталітарної системи" [8, 5]. Шістдесятники будували свій світогляд на здоровому глузді, поціновуючи людське в людині, і зокрема, "маленькій" людині, вчилися говорити правду, повертаючи словам їх смисл (Іван Світличний). На думку Тамари Гундорової, ідеал шістдесятництва – це підкреслена особистісність людини, її автобіографізм. Вона вважає, що так формулюється цілісність, чесність і моральність індивіда – від майже ригористичної Сверстюкової моральної прямоти до екзистенційного стусового "самособоюнаповнення". Персональність – ось смисл інтелектуальної самотерапії, яку здійснювали над собою шістдесятники і якою просвічували суспільність [2, 8].

Шістдесятництво стало оселею для української поетеси І.Жиленко, і тому незмінною залишаються в її пам'яті повага і любов до "рідних за духом і поетичною кров'ю" друзів із славної плеяди шістдесятників. Спогади про талановите покоління "не розсипалися на порохно, а продовжують дивувати своєю вцілілою красою" [7, 57] Ірину Жиленко, хоч і через вилучення авторкою довгих "філософувань" та "телячих ніжностей", а всі дні спілкування з однодумцями, "ці зупинені миті" особистих нотаток авторка зберегла, "як розкішні метелики у колекції". Її щоденникові записи, сучасні коментарі, листи, написані наприкінці 1963 – на початку 1964 року з великою любов'ю до чоловіка В.Дрозда, який проходив армійську службу в Забайкаллі, лягли в основу книг "Homo feriens" (у перекладі з латинської – людина святкуюча). Перша з них була опублікувана 1997 року в журналі "Сучасність" і привернула увагу глибиною спостережень та осмислення подій 60-х років, поетичністю та філософським осягненням життя. Саме ці ознаки зумовили сприяли її перемогу в літературному конкурсі "У свічаді слова" (фундатор Євген Бачинський, США). Протягом 1998-1999 років у "Сучасності" побачила світ друга книга І.Жиленко "Homo feriens". За словами поетеси в розмові з автором статті в червні 2005 року – уже готова до друку третя книга "Homo feriens". Розділ з неї, присвячений річниці з дня смерті найдорожчої для Ірини Володимирівни людини – В.Дрозда, надруковано 2004 року в журналі "Київ" (№10). Матеріали із приватного архіву використані І.Жиленко з єдиноюметою – відтворити життя інтелігенції 60-х років, не дати згаснути "тим золотим блискіткам, імпресіоністичним мазкам", що складали дух шістдесятництва. Поетеса констатує, що могла б написати щось значно вагоміше, ніж цитування власних "молодих листів" з коментарями, проте відмовилась від цієї думки, адже тоді втратилась би "безцінність документалізму, момент присутності і ефект оживлення" [7, 57].

До аналізу твору "Homo feriens" І.Жиленко зверталися літературознавці – О.Галич, В.Саєнко, Г.Маслюченко та інші, проте, за словами М.Коцюбинської, "поетесу наша критика аж ніяк не розбестила увагою". Ознайомившись з книгою "Homo feriens", професор Галич О.А. констатував, що "мемуарна повість відомої української поетеси Ірини Жиленко "Homo feriens" чи не найпомітніший мемуарний твір останніх літ" [1, 198], відзначивши "вагомість спостережень і узагальнень автора", художні якості оповіді у творі. Розглядаючи в дисертації особливості художніх мемуарів та автобіографічних повістей в українській літературі 90-х років ХХ століття, Г.О.Маслюченко, називаючи художні мемуари Ірини Жиленко "Homo feriens" об'єктом дослідження серед інших творів, зосереджує увагу на жанровому визначенні твору (вважаючи його наближеним до роману художньо-документального та філософського) і подвійному тематичному центрі – "історія "Я" та "історія суспільства" [9]. Оминаючи розгляд жанрової специфіки твору (де спостерігаємо неоднозначність думок науковців), оберемо за мету даної статті простежити вираження в "Homo feriens" погляду поетеси на феномен шістдесятництва, його риси, їх уособлення в постатях самого автора – Ірини Жиленко – та її друзів-шістдесятників як гурту талановитих особистостей.

Шістдесятництво у своєму зародженні й становленні виявилося своєрідним духовним етапом у самовизначенні української нації. Хрущовська "відлига" окреслила в літературі соціалістичного реалізму нову течію – інтелектуальних митців, "кожен з оригінальним талантом і власною поетикою" (І.Кошелівець). Підтверджуючи цю думку, М.Коцюбинська зауважила, що шістдесятники виокремили себе з аморфної маси середньоарифметичного радянського громадянина - як мислячого індивіда, як українця і громадянина всесвіту" [8, 6]. І як останній штрих до портрету – висловлювання Тамари Гундорової про шістдесятництво як особливий рід інтелектуалізму. "Спротив Системі і культ індивідуальної незалежності – прикмети такого інтелектуалізму" [2, 6].

Картини минулих років "шістдесятницького Відродження" (М.Коцюбинська), свідком яких у Києві була І.Жиленко, постаті друзів-шістдесятників із сторінок цитованого щоденника в книзі "Homo feriens", коментуються нею з погляду мудрого, досвідченого оповідача, який фіксує відчуття неповторності атмосфери шістдесятих років. Поетеса зауважує, що не претендує на повноту і всеосяжність картини, вона пише "про те і про тих, з ким життя часто зводило, і хто був (і є!) зіркою першої величини у небі моєї пам'яті" [7, 63]. Особливо хвилює авторку протилежність поглядів шістдесятників і cучасників на життя, втрата сучасниками тієї духовності, що допомагала першим як однодумцям підтримувати один одного в складних життєвих колізіях. "Наші ідеальні, позбавлені меркантильности 60-і спалахнули мені безсмертним сяйвом на тлі хижацьких реалій 90-х років. Іноді здається, що минуло не три десятки, а цілих три сотні років, і планету нашу завойовано чужинською цивілізацією нелюдів та циніків" [3, 57]. І.Жиленко, як і В.Дрозд у своєрідних за структурою мемуарах "Ми зустрічалися на сонці, очима." ("Кур'єр Кривбасу", 1999 р., №109, 110, 111), що ввібрали в себе близько тисячі листів автора до дружини, написаних із армії, стверджує, що сприйняття себе і друзів у 60-х роках відрізняється від їх розуміння з позиції 90-х років, бо "все велике можна побачити лише з відстані" [7, 57]. Аналогічна думка зафіксована і в книзі "Homo feriens". Аналізуючи свій стан у 60-ті роки, авторка висловлює сум, що замолоду "не знала ціни" друзям, оточенню, приймала як належне вільне цілюще повітря спілкування з іншими. Подібний пафос і її зауважень стосовно себе самої. З огляду на минулі роки вона називає себе вольовою людиною, здатною самостійно приймати рішення, орієнтуючись не на зовнішні "завоювання", а на внутрішні, хоч тоді так не вважала. Поетеса вживає займенник "ми" на означення всього покоління творчої інтелігенції, але не ототожнює себе з ним, прагнучи показати і себе, і кожного із друзів як неповторну, не схожу на інших особистість, котрій властива сила духу в складних життєвих обставинах.

Зі сторінок спогадів І.Жиленко постають величні образи шістдесятників: Івана Драча, Василя Симоненка, Івана Світличного, Михайлини Коцюбинської, Валерія Шевчука, Євгена Сверстюка, Василя Стуса, Миколи Сома, Євгена Гуцала, Бориса Олійника, В'ячеслава Чорновола, Миколи Вінграновського, Алли Горської та багатьох інших. Їхні долі склалися по-різному, але в період юності, на початку 60-х років вони були натхненними, молодими, з бажанням перетворити світ на кращий. У книзі "Homo feriens" у портретних характеристиках сучасників і друзів письменниця підкреслює найсуттєвіші риси. Теплі рядки про Михайлину Коцюбинську – мужню, сміливу, сильну духом, яка ставилася до шістдесятників із товаристкістю і материнською любов'ю. І.Жиленко називає її зразком, ідеалом, "Людиною Благородною". Суперечність характеру підмічає поетеса у Драча. З одного боку, відкритість, розкутість: "Іван! Іван Драч!!! Засліпив, приголомшив своїм талантом, величчю, розумом. Скромний, у великих окулярах і сірому дешевенькому костюмі. Звичайнісінький. Його і не помітиш серед інших. Тільки очі – розумні, сірі, насмішливі і дуже високе чоло" [4, 64], з іншого, замкненість у своєму світі: "А потім прийшов Драч. Коли він пішов, я тільки подивувалась:для чого приходити, коли ти не здатен до широкого і відкритого спілкування. Він весь замкнений на всі замки. Говорили якось поверхово і ні про що" (лист від 17.06.64 року). Емоційно пише І.Жиленко про талановитість Вінграновського: "Вінграновський читав вірші. Прекрасні вірші! І прекрасно прочитані. Він дуже гарний. Очі м'які, теплі. Дуже високе чоло. Тримається трохи заартистично, але це не випендрьож – просто манера" [4, 74]. Її вражає духовна велич Алли Горської: "Довго розмовляла з Аллою. Виявила для себе дивну річ. Окрім великої талановитості, в Алли є ще інстинкт самозбереження духовного" [7, 42], як і всебічна обдарованість В'ячеслава Чорновола: "Славко [Чорновіл] ерудований на всі боки – колосальні знання з історії, мистецтва, фольклору, діалектології тощо. І водночас – доскіпливе знання всіх найменших київських суспільних колотнеч" [7, 55]. Не оминає І.Жиленко у своїх спогадах і Євгена Концевича, наголошуючи на його внутрішній і зовнішній красі: "Женько Концевич – людина ідеально красивої душі й не менш вродливої зовнішності. <.> А от поговорити з ним – розкіш для душі. Не так від слів його, як від самої особи – світлої, мужньої і безкінечно доброї" [7, 60-61]. У листах Євген – іронічно-стриманий, небагатослівний [7, 61], у спілкуванні – "Женько милий, енергійний і балакучий як завжди" [7, 55].

Loading...

 
 

Цікаве