WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Характерологія: методологічні імплікації 1960-1990-х рр. - Реферат

Характерологія: методологічні імплікації 1960-1990-х рр. - Реферат

Характерологія: методологічні імплікації 1960-1990-х рр.

З відстані часу очевидним і незаперечним є той факт, що апогеєм теоретизувань щодо проблеми характеру в літературознавстві були 1960-і роки. Саме тоді на хвилі радикальних змін у суспільстві були зроблені вагомі кроки до оновлення методологічної культури. Ці процеси були обумовлені. З одного боку, кризовим станом у гуманітарній сфері, а з іншого – потребою новітніх зрушень у науці. Відомий літературознавець О.Михайлов в кінці 80-х років підкреслив: „...теорія літератури ... за останні 25-30 років заново народилась; можна віднести її нове народження до початку 60-х років, до часів розробки тритомної академічної „Теорії літератури", для створення якої необхідно було створити головне – вивільнити свою свідомість для неупередженого, широкого вивчення літератури, літературного процесу і т.д. Тоді треба було не просто йти вперед, але повертатись до нормального людського стану розумової діяльності, а, здається, немає нічого більш складного, трудомістського за повернення до себе, в якійсь елементарній простоті висхідних рушень... Науці завжди мало „здорового глузду", але й без такого в якості певного підґрунтя їй ніяк вже не обійтись, і таке підґрунтя для теорії літератури було знайдене" [1, 59]. Хоча, за визнанням редакційної колегії тритомного видання, в ньому було чимало дискусійного у висвітленні матеріалу, бо все ж розробка складних і маловивчених проблем без цього неможлива [2]. Підкреслимо й те, що методологічні засади багатьох піднятих проблем ґрунтувались на марксистсько-ленінській методології, знецінення яких відбудеться значно пізніше. На той час, тобто кінець1950-х – 1960-і роки методологія науки переживала справжній „марксистський ренесанс". Якщо в Москві ці новації були пов'язані з діяльністю і вченням відомого філософа Е.Ільєнкова і його школи, то в Києві „неомарксизм" розроблявся і утверджувався в напрацюваннях не менш відомого у філософській сфері П.Копніна та його учнів. Те спільне, що об'єднувало ці спрямування виявилось в концептуально нових підходах до проблеми людини і що зрештою знешкодило антигуманістичний сталінський постулат про „людину-гвинтик".

Узагальнюючи те, що було зроблене П.Копніним, сучасні науковці підкреслюють: „...починаючи з П.Копніна в Україні виникає нове культурне явище. На противагу офіційній марксистській філософії, фактично знелюдненій – її пронизував вульгарний онтологізм, що ним намагалися підперти не менш вульгарний соціологізм (котрий в уяві і вчинках власть імущих нерідко межував з волюнтаризмом) – виникає потяг до філософування „людино центрованого" й, водночас, раціонально вишуканого" [3, 40-41]. Отже, це був вихід на широкий спектр людинознавчих проблем, надзвичайно перспективний „антропологічний розмисел", в якому склалися два напрямки: світоглядно-онтологічний та світоглядно-епістемологічний, що були потужним підґрунтям і для літератури, і для літературознавства. У зв'язку з цим доцільно вказати на методологічну значимість широко відомих у гуманітарній сфері розробок екзистенційно-антропологічного напрямку, здійсненого дніпропетровським філософом-шістдесятником Г.Заїченком [4].

Е.Ільєнков у своєму емоційному і водночас глибоко науковому обґрунтуванні гасла „Учіться мислити!" накреслив дещо іншу антропологічну спрямованість, пов'язану з розвитком наукового мислення: „...якщо ви хочете виховати людину, не лише переконаної у могутності наукового знання, але й як такої, що вміє грамотно використовувати його силу для вирішення реальних завдань, реальних проблем, тобто протиріч реального життя, то привчайте себе і інших кожну загальну істину осягати в процесі її народження..." [5, 56].

Узагальнюючи „людинознавчу" спрямованість філософської думки, літературознавство, теорія літератури не лише переломили їх до своїх досліджень, а й суттєво поповнили їх ідеями, концепціями філологічної класики особливої тої, що в силу відомих причин була вилучена із наукового обігу. Чи не найбільш актуальною у зв'язку з цим ви-рису-валась* проблема характеру в літературі і літературознавстві. Своєрідно підхоплюючи і розвиваючи філософську думку про необхідність осягнення істини в процесі народження, літературознавці розпочали розмову про специфіку характеру немов з tabula raza. При цьому йшлося не тільки і не стільки про чистий лист, початок як такий, але більшою мірою про те, що англійський філософ Локк, слідом за Аристотелем цей вираз використовував для характеристики первісного стану людини. У зв'язку з цим стаття С.Бочарова „Характери і обставини" до тритомного видання „Теорії літератури" була справжньою новацією [6]. Теоретизування і судження молодого вченого були настільки вагомими, що не лише обумовили подальший розвиток проблеми десь на два чи на три десятиліття, але з них, власне, й почалось її відродження на межі ХХ – ХХІ століть [7, 1165]. До цієї думки ми ще повернемось, а зараз вважаємо за необхідне підкреслити, що новизна теоретизувань про характер була певним результатом комплексного дослідження, а саме: специфіки художнього образу В.Кожинова, внутрішньої структури образу П.Палієвського, розвитку образної свідомостів літературі Г.Гачева. На це прямо і опосередковано вказував і сам С.Бочаров [6, 312], роботи ці вміщені у цьому ж томі у відповідному порядку. Комплексний підхід полягав значною мірою у розвитку ідей М.Бахтіна, відкритого молодими вченими для світової гуманітарної сфери, і навколо якого вони тоді групувались, що допомогло їм розробити ті методологічні принципи, які і залишаються в арсеналі літературознавства.

Висхідною позицією С.Бочарова у розробці проблеми характеру було поняття про образність як „матерію" художнього твору, тобто її все присутність, її „видима плоть" – характери, сюжетні колізії, композиційні вибудови і т.і., які дослідник означив як „модифікації образу" [6, 312].

Тобто характер, як і інші модифікації образу, осмислювались як часткові його (образу прояви, як частини літературного твору (за Аристотелем), як вид літературного образу [6, 312-313].

С.Бочаров розглядав проблему характеру в аспекті історичної поетики. Одним із результатів такого підходу був ґрунтовний аналіз стану „характеру" серед літературознавчих термінів і висновок про його неукоріненість у цій сфері, відсутність його навіть у підручниках з теорії літератури, хоча в літературно-критичній практиці було надзвичайно поширеним. Такий маргінальний статус поняття „характер" і визначив напрям і зміст його дослідження, яке розгорталось у декількох напрямках: вибудові понятійного змісту характеру, осягненні його художньої змістовності у процесі аналізу світової і російської класики і спробі дати літературознавче його визначення. При цьому С.Бочаров акцентував ключові аспекти проблеми. Залучаючи порівняльну методику до аналізу шкіл, концепцій, науковець дійшов висновку про специфічну взаємодію образності і характеру, які завжди є „особливою і новою якістю до будь-якого можливого прообразу, „натури", реальної особи, типів дійсного життя. Теорія літератури завжди прагнула зрозуміти і виразити цю особливу якість образу. Вона не піддавалась визначенню ні в категоріях соціологічно зрозумілого „змісту", ні за опоязівським тлумаченням „форми": в обох випадках за бортом залишався художній зміст – той специфічний „ікс", який для науки про літературу і є її власним предметом вивчення" (підкреслено нами – Н.Б.) [6, 313].

С.Бочаров розкрив зміст „художнього" в характері. В цілісності своїй, тобто художнє і характер, вони явили „ту нову і особливу якість, що забезпечує образу людини самостійну і активну роль в його взаєминах з будь-яким можливим прообразом. Якщо винести характер за межі структури твору в предмет, герой відразу втрачає своє змістовне значення: він залишиться незаповненою оболонкою і, по суті, зіллється з сюжетом..." [6, 315].

Розлогі екскурси в історію характеру, залучення до дослідження класичних філологічних напрацювань, робіт молодих вчених, які змогли вивільнитись від тягаря ідеологічних догм, синтез різних методик в аналізі художніх творів дозволили науковцю дати понятійні визначення характеру. При цьому С.Бочаров застосовує методику, розроблену М.Бахтіним, який, осмислюючи те чи інше поняття, давав його численні визначення, щоразу уточнюючи, поповнюючи, навіть полемізуючи з собою в пошуках його повноти, як це, наприклад, було з обґрунтуванням поняття „герой". Така методика імпонувала С.Бочарову, свідченням чого є ряд визначень характеру у роботі, серед яких акцентуємо наступне: „...щоб визначити поняття „літературний характер", необхідно відмежувати його від тих значень, які пов'язуються з поняттям характеру в інших науках і в побуті. Характер, який нас цікавить, – не предмет зображення, а саме це зображення, одна із його сторін, вид літературного образу" [6, 313]. Визначальність, за Бочаровим, передбачалась і проблематизацію: „Проблема характеру в літературі ХХ ст. – це проблема зворотної реакції людини, що переживає випробування, надзвичайно посилені порівняно з минулим, у формі тиску об'єктивного світу" [6, 444].

Loading...

 
 

Цікаве