WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → “Екзистенціальні пошуки української людини - Реферат

“Екзистенціальні пошуки української людини - Реферат

"Екзистенціальні пошуки української людини

в романі І.Багряного "Людина біжить над прірвою"

Осмислення українського літературного процесу ХХ століття передбачає дослідження як еволюції стилів загалом, так й індивідуальної своєрідності окремих його учасників. Не останнє місце в українському письменстві середини ХХ ст. посідає І.Багряний. Останні15 років творча спадщина митця, а надто після введення його творів до програм середньої школи, привертає увагу широкого кола науковців. Але, попри це, ще далеко не всі аспекти аналізу розроблені достатньо повно, ґрунтовно. Прикладом може слугувати відсутність єдиної думки серед сучасних літературознавців щодо домінанти індивідуального стилю письменника: називаються неоромантизм [1, 13], психологічний реалізм [7] або неоекспресіонізм [3].

Думка про наявність у творчості І.Багряного екзистенціальних мотивів висловлена дослідниками вже доволі давно. Першим на це ще за життя письменника звернув увагу відомий філософ М.Шлемкевич, зазначивши, що метою духовних пошуків митця є "зберегти близину до людини, що її відновив екзистенціялізм, але знайти дорогу до життя. Вийти з темряви безнадійности й розпуки" [14, 43]. Т.Марцинюк, аналізуючи "Тигроловів" та згадавши про роман "Людина біжить над прірвою", побіжно зазначила, що проза І. Багряного суголосна з поглядами французьких філософів-екзистенціалістів (Сартр, Камю та інші), "для яких основою є суверенність свідомості, безумовна свобода і відповідальність людини" [10, 120]. На це під час аналізу роману "Людина біжить над прірвою" вказував Ю.Мартиненко [9, 10]. М.Балаклицькій у дисертаційній роботі, присвяченій аналізу творчості письменника як виразника ідей "нової релігійності", згадував, що в романі "Людина біжить над прірвою" "Багряний розгортав типові для філософії екзистенціалізму ідеї" [3, 12]. Питанням реалізації в українській літературі елементів філософії екзистенціалізму, зокрема в творчості письменників періоду МУРу (одним із засновників і активних учасників якого був, як відомо, І.Багряний) присвчені дослідження С.Павличко [11], І.Василишина [5] та Ю.Бондаренка [4]. Але, на жаль, ім'я І.Багряного не згадується названими науковцями в означеному контексті.

Тому метою даної статті є аналіз своєрідності екзистенціальних мотивів у творчості І.Багряного на матеріалі його останнього твору, роману "Людина біжить над прірвою".

Роман "Людина біжить над прірвою" побудований на екзистенціальній філософській основі. І.Багряний інтуїтивно втілив ідеї цього вчення, які відчувало суспільство того часу. Авторську світоглядну позицію в творі втілює головний герой – Максим Колот. Опозицію щодо цих ідей відстоює його опонент Соломон.

На початку роману обидва ці герої потрапляють у безвихідну ситуацію. Йде війна, німці залишають місто, натомість приходять радянські війська. Максиму і Соломону загрожують смертю і ті, і ті. Тут автор виходить на екзистенціальну проблему "закинутості" людини в світ, який вона не вибирає. Максим і Соломон розуміють, що опинилися "над прірвою": "Йому немає місця на землі: на схід і на захід, на північ і на південь – усі шляхи закриті й усюди на нього чигає смерть" [2, 20]. Головні герої покладають надію один на одного, чекаючи, що хтось з них дасть дороговказ з цього глухого кута. Соломон, що "глуше горілку чи горілкою глуше власну душу й власну голову" [2, 9], дивлячись на картину в будинку Максима "Йосип і Марія з Іісусом утікають у Єгипет на малому осляті", шкодує, що у них самих немає цього Єгипту, тобто немає місця на землі, куди б вони були взмозі втекти. Максим після цих слів відчуває, що втрачає останню надію. Головний герой приходить до думки про абсурдність світу, незрозумілість й жорстокість його законів. Ця проблема є однією з провідних у екзистенціалізмі. В цій однаковій ситуації герої приходять до різних висновків. Соломон чіпляється за ідею Бога, що є одвічним прибіжищем душ. Причому, щиро він в неї не вірить, за нього говорить звичайний тваринячий страх і відчай: „Нема за що вхопитися... Нема! Від усіх струнких (ілюзорно струнких!) концепцій і систем, від усіх „ізмів", на які спиралася й мусила спиратися душа, лишився пил. Хаос, мразь... Блеф то все! їхня стрункість ілюзорна. І правдивість ілюзорна. То омана!.." [2, 20]. На думку Максима, до ідеї Бога можна прийти лише маючи безмежну віру, чого ані він, ані Соломон не відчувають.

Професор завершує свою теорію твердженням про людину-"хробака": "Людина є мразь, порох, ніщо. Ніщо! Людина - худобина, хам, безхребетний хробак ... Хробак, і тільки!.." [2, 20]. Він вважає, що людина ні на що не здатна, як пісок великих пустель, що нічого не може: "Лише як піднімется самум – пісок рухається стіною, й засипає геть усе, і засипає сам себе. Безвільний пісок... І все обертається в руїни" [2, 36]. Соломон впевнений, що у кожній людині сидить сліпий інстинкт руїни, який є рухом до смерті: "Людина сліпа, бавиться ілюзіями. Вигадує якісь пляни, системи, чіткі побудови – "будує світ"! Але при першій вогневій пробі все це падає і оголяється прірва. Прірва, на якою хочеться вити вовком" [2, 36].

Погляди Максима Колота на сутність людини як унікальної особистості співзвучні з поглядами філософів-екзистенціалістів. Через поняття унікальності людської особистості І.Багряний переходить до наступної тези екзистенціалізму –"співбуття" людини з іншими людьми. У творі ця проблема постає у символах самуму і піщинки. Одна людина не може існувати, тому вона підкоряється "самумові" собі подібних і зникає в ньому. Соломон твердить, що саме війна "оголює" правду і змиває "намул ідей": "Та правда – вона й є в тезі про пісок пустель. Підхоплені самумом, піщинки стають нарешті собою, виявляючи свої властивості, свою справжню природу, свою суть – без пропагандивного блуду" [2, 37].

Ця сентенція характеризує людину, яка давно втратила ідеї, моралі, етики, любові, дружби, гордості, героїзму, роблячи все можливе, щоб вижити в епохи революцій, громадянської війни, колективізації, голодомору та політичних репресій. На його думку, все це людина робить, щоб прикрити "брудну людську голизну". За філософією професора, "світ озвірів не тому, що він озвірів, а тому, що він такий за своєю природою. Тепер ось він лише зітер свій грим, здер із себе машкару, й оголилась страшна нагота брехні, нікчемності й підлоти. Поза тим – нічого більше" [2, 37]. Ці думки Соломона суголосні с поглядами екзистенціалістів, котрі підкреслювали зростаючий процес знелюднення людини.

У відповідь на ці твердження професора Максим запитує: "А що, як піщинка не хоче бути в самумі, га? Якщо вона має свою душу, Соломоне?!" [2, 223]. Цим питанням головний герой торкається понять безособової влади "іншого" над кожним, протистояння маси, натовпу й індивідуальності, що активно розроблялися в екзистенціальному вченні. Соломон підводить підсумок своєї теорії – життя не варте нічого. На його думку, людина не може протистояти знищенню й перетворенню всього на пил. Професор пропонує використати свою волю лише на те, щоб без мук перетворитись на попіл. Під волею він розуміє єдиний вихід для приреченої людини – накласти на себе руки. Тому тим дороговказом, на який так чекав Максим, виявилася звичайна отрута. Але і її Соломон не наважився принести, бо: "тепер маю ідею Бога!" [2, 38]. Максим в такому виборі, як отрута, а отже - самогубство, бачить зовсім інше: "<...> шкода, що ви не принесли ціянкалію. Ним при нагоді можна б принаймні врятувати честь. Честь, професоре!" [2, 39].

Соломон на запитання "Чи варто жити?" відповідає, що не варто. Максим Колот також відчайдушно шукає відповіді на це запитання: "Гірше те, що душа його розгублена й квилить над безоднею чорної, найчорнішої зневіри в усьому, в що можна людині вірити, – вона опинилась без найменшого опертя. І не знає – для чого бігти..." [2, 11]. Тут автор торкається одразу декількох базових понять екзистенціалізму – "екзистенціальної" (особистісної) істини, смерті, ситуації вибору. А.Камю з цього приводу в есе "Міф про Сізіфа" стверджував: "Є лише одна справді серйозна філософська проблема – проблема самогубства. Вирішити, варте чи не варте життя, щоб його прожити, – означає відповісти на фундаментальне питання філософії. Усе інше – ... є другорядним" [6, 223].

Головні герої роману "Людина біжить над прірвою" мають протилежні світоглядні позиції і на їх основі здійснюють свій вибір. Смерть як вихід з існуючого порядку речей не задовольняє обох. Максим обирає змагання зі світом, Соломон черговий раз намагається пристосуватися до несприятливих обставин абсурдного світу. Професор врешті-решт став спільником слідчого Кутузова в обвинуваченнях, які означали вирок і страту для багатьох запідозрених, зокрема й для Максима: „Він був тут, явно рятуючись від „общего числа" [2, 75]. Це і був його особистий вибір. Може й ганебний, з точки зору суспільної моралі, але вибір.

Максим всією душею відчуває безперспективність хробачої філософії Соломона, бо вона залишає людину без віри. Але після цієї розмови, він розуміє, що й сам залишився наодинці зі своїми проблемами у цьому світі: "Він був сам. Він був сам, самісінький, як палець. Сіра людина, здана сама на себе, зовсім-зовсім покинута напризволяще. І душа його – самотня, здатна також сама на себе, одинока душа" [2, 246].

У творі І.Багряного тема самотності тісно переплітається з темою смерті. Максим втечею з колони смертників рятує собі життя, та не має певності щодо причин залишатися в живих. Його душа в розпачі, і він не хоче боротися за своє життя, часом йому здається, що Соломон мав рацію: „Звалені в купу, в звалище, всі ці істоти (а це вже були тільки істоти – ні, пісок пустель!) помалу втрачали зовсім свою людську подобу. Максим давно знав, що людина в певних обставинах може швидко звіріти, обертаючись часом у тварину. Бачив це сам не раз. Але так оголено й у такому темпі й масштабі... В тюрмі панувала ядуха, злоба" [2, 141]. Вибір між життям і смертю наводить головного героя на думку, що в смерті немає нічого героїчного, а жити наперекір всьому світу і є насправді виявом героїзму: "То не штука вмерти, а от штука не вмерти, хоч би й під натиском усього пекла! Встояти проти нього !.." [2, 222].

Тема самотності людини в світі розкривається ще й за допомогою образу Христа, який у романі постає звичайною самотньою людиною. "То не Бог! То тільки, тільки людина. Самотня, боса, простоволоса. В рубищі, в ганчір'ї, з натрудженими, побитими ногами, всіма забута й покинута, – поставлена над безоднею. Людина, яку ніхто не може врятувати..." [2, 169]. Максим, згадуючи Христа, приходить до висновку, що у Христа принаймні було до кого гукати: "Зданий на безглузді диявольські муки, перед загибеллю він уздрів свою самотність. І звідси той страшний крик передсмертний. Крик людини, яка безмежно вірила та й зірвалась перед смертю в безмежний розпач, втративши відразу все, покинута на розтерзання, на глум і муки. Але Він мав усе-таки до кого гукати..." [2, 246].

Loading...

 
 

Цікаве