WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → „Олітературнення” голодомору в малій прозі двоколійної літератури - Реферат

„Олітературнення” голодомору в малій прозі двоколійної літератури - Реферат

Синкретизм „людина-природа" тут оформився, згідно традицій іще „Слова ...", в ситуації біди персонажів. У оповіданні природа – одухотворена, опоетизована емоційною і вразливою натурою маленького оповідача. Дотримуючись засад антропоморфізації, автор змоделював пейзаж полтавського степу: персоніфіковане сонце („збиралося ... сховатися за обрій, ... зупинилось. Широко відкрило ... повіки ... " [5, 6]), зорові образи домінують і в епітетиці: „сині хмари", „чорний ліс", „багряне сонце" тощо. З метою підкреслення чистоти та непорочності дитячої душі літератор розбудував мотив співчуття дитини голодуючому. Цей мотив репрезентовано письменником й у інших творах про голод.

Ідейно-емоційно він асимільований у оповіданні „Подарунок", де об'єктом зображення є голодне дитинство. Домінантою оповіді є відтворення не стільки подій, скільки внутрішніх вражень і почуттів дитячих років. Особливо багато уваги автор приділив вираженню емоційних сплесків, збережених пам'яттю. Тематичним ядром твору є товаришування ліричного героя з приїжджим хлопчиком Васильком (він прибув до села, щоб урятуватись від голоду): на знак подяки за частування хлопець подарував своєму рятівнику краватку. Показово: епік використав мотив дружби у моделюванні голодомору з метою подачі високої моралі українських дітей, сформованої християнськими засадами любові до ближнього. Апелюючи до загальнолюдських цінностей, автор наповнив твір гуманістичним пафосом.

Шестилітня героїня оповідання „Чому плакала Ганнуся?" змушена бути нянькою для молодшого братика. Дівчинка часто пригадує святкові колишні сімейні обіди, однак тепер усе змінилося: „Тепер вони галушок не варять, мама вже й хліба не пече, немає борошна. І картопля скінчилась..." [9, 6]. Промовиста побутова деталь підкреслює стан з їжею у селі: тут „майже не залишилося собак" [9, 7]. Наївшися трави, Василько помирає, але Ганнуся плаче не за молодшим братом, – драматичною причиною її сліз є те, що „нічого не залишиться, все поїдять (з поминальної їжі – Н.Т.)" [9, 9]. Подібно до Коцюбинського ("Що записано в книгу життя") в оповіданні представлено сусідство смерті й фізичного задоволення від їжі, мимовільне зациклення психіки на виживленні тіла.

Їжа становить основу буття, мислення, переживань, є чинником, який скеровує усі дії та вчинки людини, вона зведена до "біологічного порогового" мінімуму. Таку думку ствердив той же автор в оповіданні „Злодій", у якому „голод погнав людей на злочин, ... лиш би вижити, лиш би не вмерти" [6, 7]. Голод як мотив злочинності чи не вперше в українській літературі осмислив Грінченко в оповіданні „Без хліба" (1884). Однак, на відміну від свого попередника, Онищенко не відтворив психічний стан злочинця. Натомість автор подав опосередковану характеристику героя, вклавши її в уста його обізнаної землячки: „Совісний, роботящий. У них вся сім'я така. Хазяйновиті, чесні й добрі люди" [6, 7]. Онищенко експресіоністично змоделював агресивну силу колективного несвідомого (подібним чином аналогічний конфлікт відтворено Стефаником у новелі „Злодій"). Смерть перебуває у центрі твору, здеморалізовані голодом хуторяни втрачають людяність.

Письменник художньо дослідив поведінку селян, які чинять самосуд над крадієм. Уривчасті репліки хліборобів-хуторян мотивують вчинки й стани, домінантне місце серед яких належить занепокоєності про відсутність „їстівного" у власних дітей. Епіком нагромаджено натуралістичні фізіологічні подробиці у змалюванні змертвілого тіла покараного злодія – „рани позасихали, а мухи лазять та сукровицю п'ють" [6, 6]. Комахи, ця жорстока форма органічної природи в сприйманні експресіоністів, не стільки увиразнюють жорстокість катів (таких же голодних селян-хліборобів, як і він), скільки виступають знаряддям покарання за гріхи людські.

На підтекстовому рівні звучить пересторога „братовбивства", спричиненого голодом. Рефренне „поспішили" підкреслює її. У вуста жіноцтва вкладена оцінно-порівняльна характеристика колгоспних часів із минулим України („Як було колись? Покличуть бідака помогти – то хазяїн нагодує тричі в день, пуд зерна дасть ще й сиротюка велить зав'язати собі. В'яжи, який зумієш, аби підняв та доніс додому. А тепер де ти заробиш? В колгоспі? Дали восени по мішечку, а потім і те забрали до грамини" [6, 6]) з виразним наголосом на антилюдяності сучасної їм влади.

Оповідання „Микола-гармоніст" загострено висвітлило проблему аморальності тоталітарної влади, відтворивши життя талановитої людини в умовах етноциду. Миколу запрошують розважати грою міське начальство, однак навіть не пропонують нічогоскуштувати – „горілка, яєчня смажена на салі, сметана, ковбаси, – всього вистачало на столі, хоча відбувалося це напровесні лихого 33-го" [7, 10]. Закономірно, що текст твору синтезує два модуси художнього буття: реальність та ілюзорний світ. У цьому оповіданні, як, власне, і в усіх прозових писаннях Онищенка на тему етноциду поч. 30-х ХХ ст., утверджено ідеалістичні й гуманістичні тенденції. Добро і людяність письменник протиставляє силам зла. „Ситий (голова місцевої сільради – Н.Т.) голодному (Миколі, як, власне, всім його односельцям – Н.Т.) не вірить" – так підсумовує автор зустріч Миколи-гармоніста з представниками „гуманної" радянської влади.

Наратор не "розчиняється" у своїх героях цілком, але водночас не дистанціюється від них. Володіючи відносною самостійністю власного слова, яке є питомим носієм ліричного, почасти й імпресіоністичного, начал, він перебуває у оповіданнях Онищенка на позиції співчутливого товариша стосовно своїх героїв. Це здебільшого селянська дитина, яка неупереджено сприймає світ, фіксуючи побачене ніби вперше.

Мала проза на тему штучного голоду 1932 – 1933 рр. прикметна, зокрема, дифузійністю способів відтворення дійсності. Для цих творів притаманні: зміна точки зору оповідача з об'єктивної на суб'єктивну – переломлення зображуваного крізь призму сприймання ліричного героя („До бабусі", „Подарунок" Онищенка, „М'ясозаготівля", „Зойк" Чапленка, "Чорна хустка" Понеділка, "Кострига" Любченка); структура "Зойку" Чапленка будується на внутрішніх рефлексіях ліричного героя. Письменники зуміли досягнути майстерності відтворення трагічних реалій голодомору через монопереживання, монобачення героя чи автора, а, отже, вони виходять із цінності суб'єктивного. О.Кобець та А.Любченко управно „олітературили" етноцид у жанрі нарису. У текстовому узусі Василя Чапленка та Івана Онищенка відчутний вплив новелістичної школи кін. ХІХ – поч. ХХ ст. (Стефаника, Коцюбинського).

ЛІТЕРАТУРА

  1. Дзюба І. Література соціалістичного абсурду (твори українських радянських письменників 30-х років про індустріалізацію, колективізацію, розкуркулення, голод) // Сучасність – 2003. – №1. – С.88-112.

  2. Кобець О. Сходить сонце / Українським дітям: молоді декламатор-читанка (поезії, казки, оповідання). – Нью-Йорк, 1961. – 272 с.

  3. Любченко А. Вибрані твори / Передм. Л.Пізнюк. – К.: Смолоскип, 1999. – 520 с.

  4. Марко В. І зойкнуло слово ... Голод і література // Благовісник праці: Науковий збірник на пошану академіка Миколи Мушинки. – Ужгород – Пряшів, 1998. – С.183-194.

  5. Онищенко І. До бабусі // Визвольний шлях. – 2003. – Кн.7. – С.6-8.

  6. Онищенко І. Злодій // Визвольний шлях. – 2003. – Кн.8. – С.4-7.

  7. Онищенко І. Микола-гармоніст // Визвольний шлях. – 2003. – Кн.8. – С.7-13.

  8. Онищенко І. Останній сон // Визвольний шлях. – 2003. –Кн.7. – С.3-6.

  9. Онищенко І. Чому плакала Ганнуся? // Визвольний шлях. – 2003. – Кн.9. – С.5-9.

  10. Погребенник Я.В. Творчість О.Кобця (Варавви): рух проблематики і поетики: Дис... канд. філол. наук: 10.01.01. / Національний педагогічний університет імені М.П.Драгоманова. – К., 2002. – 199 с.

  11. Понеділок М. Говорить лише поле... – Торонто: Гомін України, 1962. – 317 с.

  12. Понеділок М. Диво в решеті. – Нью-Йорк, 1977. – 412 с.

  13. Трубай В. Голод // Сучасність. – 1993. – №9. – С.62-66.

  14. Чапленко В. Зойк та інші оповідання. – Буенос-Айрес, 1957. – 124 с.

1 Твір було вперше опубліковано в газеті "Комуніст" за 11 січня 1933 р.

2 Це „уривок великої літературної роботи, яку планував зробити А.Любченко. Чи був би це літературний портрет, монографія або спогади про його близького друга М.Хвильового – невідомо, але А.Любченко мав намір написати щось більше, аніжнарис" [3, 28].

3 Це дебютне оповідання письменника друкувалось уперше у літературному додатку до часопису "Українські вісті" у Новому Ульмі у 1947 році.

4 Прологом до оповідання є опис голодного села та його жителів. Люди – „пригнічені, виснажені, як примари" [11, 125], з "тупим, наче мертвим" поглядом. Автор персоніфікував голод, який "страшною зморою звисав над кожною хатою, тяжкими муками зазирав у сірі, засмучені вікна, мертвими очима втуплювався у село, – а то зривався і танцював свою перемогуна цвинтарі" [11, 125], породжуючи "олов'яний біль" [11, 125], "жах повільний, незміряний". За Миколою Понеділком, єдиний спосіб їх (жаху і болю) позбутися – "закрити, заховати, запропастити у могилі" [11, 125].

5 Автор номінував вустами Мусі обідом собачим "кусень м'яса з залеваддя (тут ховали померлих від голоду – Н.Т.)" [12, 334], який приволік пес Рижий. Його приготували діти Мотрі задля власного і материного порятунку.

6 Основним естетичним принципом прозаїка є ізмоделювання "життя, як воно є".

7 Суголосно з жертовністю героїні Коцюбинського – старенької матері в „Що записано в книгу життя".

Loading...

 
 

Цікаве