WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Засоби втілення морально-етичних проблем у романах В.Підмогильного «Місто» та Гі Де Мопассана «Любий друг» - Реферат

Засоби втілення морально-етичних проблем у романах В.Підмогильного «Місто» та Гі Де Мопассана «Любий друг» - Реферат

Засоби втілення морально-етичних проблем у романах В.Підмогильного "Місто" та Гі Де Мопассана "Любий друг"

Французька класика стала для В.Підмогильного літературною школою і дуже вплинула на формування його смаків. Г.Костюк у статті, присвяченій творчості В.Підмогильного писав, що „...у трактуванні різних проблем психології молоді, статевого питання і питання віри,моралі – всіх отих „вічних" і „тяжких" питань, що є особливо хвилюючі в юнацькі роки, – тут можна відчути Гі де Мопассана" [3, 12]. Французький письменник був не лише улюбленим автором В.Підмогильного, а й літературним кумиром та учителем. „Мопассанівська манера заглиблення в суть внутрішнього світу особистості, вміння французького митця зобразити багатогранні людські характери, нешаблонні і часто непердбачувані в своїх діях, поєднати в одному творі іронію, скепсис, динамічний діалог і змістовий монолог, у вчинках, здійснених у певному душевному стані, або в слові якнайтонше відтворити психологію героїв – ось що реалізовував у своїй творчості В.Підмогильний. У нього, як і в Мопассана, немає жодного випадкового персонажа (навіть епізодичного). Кожен з його героїв виконує важливу, лише йому відведену функцію" – пише С.Лущій [4, 142].

На типологічну подібність Мопассанівського „Любого друга" та „Міста" Підмогильного звернули увагу дослідники ще на початку ХХ ст. Так, літературознавці М.Могилянський, Ф.Якубовський, А.Хуторян вважали, що створений образ С.Радченка повністю копією головного героя „Любого друга" Мопассана. Вчений А.Хуторян навіть писав про Степана Радченка як про Мопассанівського Любого друга, а не як про радянського студента [8, 64]. Потрібно зазначити, що в літературі чимало прикладів, де письменниками розроблялися подібні, схожі теми. Кожен із цих творів є оригінальним . Бо у кожного автора є своя точка зору, свої судження про головні проблеми суспільства й особистості. Створювані різними письменниками образи не тільки відображають своєрідне бачення життя, а й певне ставлення до дійсності.

Говорячи про подібність романів В.Підмогильного й Гі де Мопассана, слід зазначити про те, що твори писалися в різний час (XIX і XX століття ) і в різних географічних площинах (Україна, Франція). Тому зображені проблеми і завдання не можна назвати однаковими, навіть якщо вони дещо схожі. Адже кожен письменник висловив настрої і переживання найбільш актуальні для свого культурно-національного контексту.

Обидва романи мають чимало спільних рис на тематично-подієвому рівні: приїзд до великого столичного міста молодої провінційної людини, способи її виживання та адаптація у ньому. Перегук у часі, географічному просторі дозволяють визначити систему поглядів, моральних цінностей , художніх особливостей.

Степан Радченко та Жорж Дюруа мають чимало спільних та відмінних рис. Так, обидва персонажі приїхали до величезного міста, яке має свої закони, цінності, правила суспільної поведінки, віками сформовані морально-етичні засади. До цього часу вони існували у зовсім іншому середовищі. С.Радченко приїхав із простого українського села, тому й на зображенні естетики образу міста позначилося, що „для українства як традиційно селянсько-патріархальної нації" [9, 56] відкриття нового середовища (міста) стало цілою подією у морально-духовному житті, де відзначається спочатку вороже неприйняття міської культури. Ж.Дюруа приїхав із воєн, що велися в Африці до Парижу.

Обидва персонажі мають гарну, привабливу зовнішність, вони ще молоді і вірять у „щасливий випадок", який ось-ось настане і докорінно змінить їх життя на краще. Прикладом можуть бути подібні роздуми Радченка і Дюруа. „Як молодий мисливець у лісі, тремтячи перед звіром, але вірячи у несхибність своєї руки, він був готовий до дальших посмішок своєї долі" [7, 45] або „В душі йому жила надія на свою долю, бо кожному властиво вважати себе за цілком виключне явище під сонцем і місяцем" [7, 59], – так описує почуття свого головного персонажа В.Підмогильний. „Він продовжував вірити в свою зірку, перед ним ледь не вимальовувалося його майбутнє торжество" [1, 74], – це відчував Жорж Дюруа. Спільним у обох персонажів є те, що вони приїхали до великого міста заради кращого, багатшого та цікавішого життя і все-таки герої за різний час і за різних обставин зробили кар'єру. Як тільки приїхали до столиці Дюруа та Радченко страшенно соромилися свого одягу, житла. Для обох персонажів ці фактори були складовою їх духовного портрета. Це художнє оформлення тіла, що має безпосередній стосунок до його індивідуального духу. „Треба мати надто великий чар духу , щоб надолужити недбалість вбрання" [7, 54]. Дюруа та Радченко приділяють велику увагу до свого вбрання і в цьому виявляється їх любов до себе. Можна навести опис того, як герої реагують на своє відображення у дзеркалі: „Оглянувши себе цілого в люстро, завмер від бентежного задоволення, ніби вперше себе побачив і спізнав. Він заворожено любувався на своє високе відкрите чоло, вітаючи схований там розум, і поволі підніс до волосся руку, щоб погладити , щоб попестити себе самого й цим проявити в дії своє закохання" [7, 508], – пише В.Підмогильний. Або, згадаймо, як реагує Жорж Дюруа, коли випадково побачив своє відображення у гарному вбранні: „Ненароком зазирнувши в трюмо, він навіть не впізнав себе – він прийняв себе за когось іншого; за світську людину, одягнену, як здалося з першого погляду, шикарно, бездоганно" [1, 66].

Ще однією складовою духовного портрета персонажів є їх помешкання. У психологічній прозі (аналізовані романи є саме такими), житло головного героя несе інформацію про його внутрішній світ. Кімната – це ніби душа самого героя. Обидва герої живуть у дуже скрутних матеріальних умовах. Так, Дюруа мешкав у бідняцькому районі серед повій та жебраків, бо знімати краще житло у нього не вистачало коштів. Степан Радченко так само жив у помешканні, яке на перший погляд йому здалося „сараєм". Обох героїв подібні умови не влаштовували, про що свідчить їх прагнення до кращого, комфортнішого життя.

Пізніше, коли герої більш-менш адаптувалися у новому середовищі, здобули елементарні навички виживання та звикли до умов міської гри, обидва „дозволяють" себе „купити" заможним та відомим серед високих кругів леді, які забезпечували їх нормальне існування і створювали подальші умови для їх розвитку.

Робота у Радченка та Дюруа була досить схожа. Вони працювали у засобах масової інформації: Степан був секретарем журналу, а Жорж – завідував хронікою у відомій французькій газеті.

Попри усю типологічну подібність між аналізованими образами, варто підкреслити, що подібність ця має радше зовнішній характер, а на рівні змістовому, внутрішньому, відчувається суттєва різниця. Як слушно підкреслює Л.Коломієць, Дюруа бракує совісті, тоді як у душі Радченка „відбувається психологічна еволюція від сорому до провини" [2, 234]. Як стверджують критики, образи головних персонажів творилися з дещо різними настановами. Так, „Мопассан прагнув змалювати тип чоловіка- повії, провести його через світ журналістики і відчинити йому дорогу до політичної кар'єри" [4, 142]. Настановою була критика суспільного устрою, яка створює такі соціальні умови, в яких комфортно можуть себе почувати лише пройдисвіти на кшталт Раблезіанського Панурга.

У В.Підмогильного завдання було дещо складніше та глибше. Він прагнув показати історію розвитку людини, яка потрапила до незнайомого раніше середовища, зображення зовнішньо-суспільних обставин відіграють у цьому контексті другорядну роль. В.Підмогильний як тонкий психолог творить складний психотип людини, що шукає власного щастя не в навколишньому середовищі а в собі. „Герой постійно шукає в своїй уяві іншого світу – світу кращого, який доповнює і довтілює дійсний світ [6, 17]. Степан Радченко в цьому аспекті є досить неоднозначним, психологічно суперечливим образом. З одного боку, персонаж має реальну мету здобути місто, а з іншого – звичка до самозаглиблення створює певний ідеальний простір його духовного буття, протиставленого реальності.

Фінали романів В.Підмогильного „Місто" та Гі де Мопассана „Любий друг" вагомо різняться між собою. Завершується твір французького митця так як можна здогадатися з погляду досвідченої читацької логіки: „Увесь Париж дивився на нього і заздрив... І йому здалося, що він одним стрибком здатний перескочити від дверей до церкви Мадлен, до дверей бурбонівського палацу" [1, 401]. Але В.Підмогильний і у фіналі не зраджує свої філософії , не зраджує своїй філософській глибині: „Тоді, втиші лампи над столом, писав свою повість про людей" [7, 222].

У контексті новоєвропейської естетики модернізму з її філософськими концептами, типологія ідей роману Гі де Мопассана „Любий друг" та В.Підмоглильного очевидні. Абсурдність, ірраціоналізм навколишнього світу, „нудота", яку відчуває людина при зіткненні з ним, страх перед майбутнім, відчуття непотрібності, самоти, відчуженості, актуалізація пошуків сенсу буття, загострення проблеми самогубства – всі ці екзистенційні проблеми намагається розв'язати як В.Підмогильний так і Гі де Мопассан. Обидва автори не просто створюють характери персонажів, вони зображують психологічно довершені та логічно обґрунтовані образи людей в їх безпосередньому зв'язку з навколишнім середовищем (у обох романах воно репрезентоване великими столичними містами зі своїми законами та принципами). У обох романах постають типологічно близькі проблеми – сенсу людського буття, призначення людини.

Концептуально важливий образ як „Міста" так і „Любого друга" – образ міста (у Підмогильного – це Київ, Мопассана – Париж). Цей образ письменники змальовують у конкретних часово-просторових ознаках, з чітко окресленим хронотопом. Обом авторам вдається зафіксувати особливості тодішнього побуту, характерне культурно-мистецьке життя як Києва, так і Парижа. Майстрам у повній мірі вдалося влучно відтворити всі верстви населення: від звичайної „сірої маси" до „пишної еліти". Л.Ставицька зазначає: „Образ міста – ключовий у романі; його еволюція віддзеркалює духовну еволюцію головного героя" [9, 55].

В.Підмогильного найбільше турбує відчуженість героя в місті-мегаполісі. Відчуження-"нудота" виникає у Степана Радченка, з перших кроків абсурдного міського життя для нього "все навкруги дивне і чуже. Він бачив тир..., ятки з морозивом, пивом, квасом, перекупок... Так звичайно тут є, так було... так буде і надалі. І всьому цьому він був чужий" [7, 154]. Цей стан відчуженості, настрашеності Радченко відчуває і вдруге, побачивши за вітриною гору книжок і серед них – лише одну читану: "В них немов зосередилось все те чуже, що мимоволі лякало його, всі небезпеки, що він мусів побороти в місті"; герой відчуває себе "посланцем, що виконує надзвичайно важливе, тільки чуже доручення" [7, 125]. Отже, завдання, накинуте зверху, думки не власні, а нав'язані, надиктовані зовнішньою, офіційною системою; герой намагається виконувати поставлені завдання, не усвідомлюючи, що має право й на власну думку, дію тобто проявляє "нещирість", дволикість: "Його рішення звичайно оформлені на підставі того, що загальноприйняте або що популярно думати" [8, 32].

Loading...

 
 

Цікаве