WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Генезис неоромантизму - Реферат

Генезис неоромантизму - Реферат

Від світового літературного руху не відставало й українське письменство. Неоромантизм широко ввійшов у мистецький обіг у кінці ХІХ століття і привніс корінні зміни в розвиток художньої свідомості, продовжуючи певні усталені традиції. "Покоління Лесі Українки, Михайла Коцюбинського, Володимира Винниченка, Василя Стефаника, Ольги Кобилянської, Богдана Лепкого, Олександра Олеся, Миколи Вороного та інших... різко повернуло корабля української літератури в загальноєвропейське річище, при цьому не тратячи питомих національних ознак. Воно заперечило "народницький напрям" і "тенденційну поезію" (терміни Лесі Українки) й почало фактично витворювати явище, що ми тепер звемо неоромантизм" [8, 5]. Однак тлумачення цього поняття ще й на сьогодні досить різноманітні.

По суті в атмосфері гострого літературного протистояння (ідейного, естетичного, філософського) старих, народницьких течій з їхнім послідовно дотримуваним етнографізмом та позитивізмом, і нових (в значенні "сучасних") різноманітних стильових течій і напрямків, які радикально переоцінювали і змінювали саму національну традицію, неоромантизм став тим феноменальним утворенням, що поєднував українську літературу із західноєвропейськими, а також сприяв подоланню в ній консервативних, вузько-патріотичних, побутово-українофільських тенденцій. Ще в 1891 році Леся Українка писала братові з Відня: "Щодня мушу стинатися з "січовиками" за неоромантизм, за поезії, і вчора таки заставила їх признати, що в літературі мають вартість портрети, а не фотографії (розумієш різницю?), що без "видумки" нема літератури" [6, 71]. Вона стала не тільки прихильником, письменником, але й теоретиком цього мистецького явища на вітчизняному ґрунті. Проте її концепція видається на сьогодні дещо суб'єктивною. Треба відзначити, що погляди письменниці не завжди збігалися з уявленнями про неоромантизм, які існували в ті часи; однак її судження й підходи до нього значно посприяли прогресові української літературознавчої думки. Будуючи свою концепцію неоромантизму, Леся Українка порушувала актуальні суспільні проблеми, зокрема співвідношення особистості і середовища, індивіда й соіціуму, героя і маси (юрби, народу) ("Європейська соціальна драма кінця ХІХ століття", 1901, "Михаель Крамер. Остання драма Гергарта Гауптмана", 1901, "Утопія в белетристиці", 1906). Думаємо, що саме на цьому ґрунті нею була знайдена та відмінність, яка означила це новітнє явище.

У теоретичних працях Лесі Українки тлумачення "неоромантизму" має три аспекти, по-перше, стилю, як певного лексико-синтаксичного оформлення художнього тексту; по-друге, як певної техніки "ліплення" характерів, що включає різкий поділ персонажів на головних і другорядних; по-третє, як певний мистецький "синтез", як створення демократичного образу ідеалу людини майбутнього. У своїй літературній практиці поетеса прагнула до гармонійного поєднання цих трьох аспектів. Неоромантичні мотиви вона втілює, як правило, в ускладнених умовних художніх формах, із залученням багатозначних символів: алегорій, з варіативним повторенням певного ряду образів, що набувають відтак нової глибини значення. Звичайно, концепція Лесі Українки не охоплює усього цього різноманітного, різноплощинного явища.В українській літературі неоромантизм виступив і в інших проявах та мав інші прикмети й ідейно-естетичні наголоси. Однак Леся Українка зробила найбільший внесок у його розвиток у вітчизняній літературі.

Одним із представників неоромантичного напряму та його "літературно-суспільного настрою", яким започаткувалося на думку Лесі Українки, нове літературне піднесення в Україні, була О.Кобилянська. Її "школа" становила власне одну з особливостей розвитку неоромантизму, що підтверджується історичним фактом. У 1905 році альманах "За красою", виданий на честь письменниці як першого представника цього літературного напряму, демонстрував ту межу, до якої ця "школа" розвинулася і яка вичерпувала її, переливаючись у символізм. Важливо те, що ліричне світовідчуття О.Кобилянської було і "глибоко особистісним і громадянським, а в пошуках вираження їх єдності – пошуковим, безумовно суперечливим", формувало модель митця новітньої формації (елемент своєрідної громадянськості, як відомо, стає властивою ознакою модернізму – М.Вороний, Олександр Олесь, Г.Хоткевич та ін.) [2].

Неоромантичні віяння мали місце у творчості й інших поетів початку століття, але вони відрізнялися від творчого методу Лесі Українки. Так, герой значної частини віршів Олександра Олеся – ніжно-мрійливий лірик, що никне душею від зіткнення з жорстоким світом, уособлюючи своїм життям мотив передчасного квітування. Центральним героєм "екзотичних поезій" А.Кримського є "один бідолашний дегенерат" (за авторським визначенням), який не зрозумілий оточенню, а головне коханій жінці. Ліричний герой неоромантичної поезії Б. Лепкого володіє наодинці з собою такими цінностями, якими не здатен, чи не може, чи не бажає поділитися з оточенням.

Для неоромантичної творчості цих поетів характерною є виняткова увага до внутрішнього життя особистості – її пристрасних прагнень, багатства переживань і відчуттів. Внутрішній світ індивіда, нерідко минаючи його безпосереднє оточення, співвіднесений із надособистісними реаліями – закономірностями світобудови, розлитою в природі гармонією, об'єктивованими в різних формах ідеалами краси й моральної досконалості тощо. Як правило, маючи вразливу й чутливу душу, ліричний герой тужить за пожаданим, шукаючи в навколишньому піднесене й прекрасне. На суперечності між світом, який він омріює для себе, і цілком емпіричними обставинами його життя виникає здебільшого конфлікт неоромантичного твору. Його втілення поряд з реалістичною достовірністю в зображенні включає нерідко символічне іносказання, елементи фантастичного в ліричних формах допустимості та сюжетних побудовах ("Був у мене сад таємний" М.Чернявського, "Жайворонком стати б..." Олександра Олеся та ін.).

Творчі засади молодої школи в українській літературі також загалом підтримував І. Франко, відмежувавши її від декадентів, заперечив грубо утилітарний, тенденційний підхід С.Єфремова до літератури. Він наголошував на тому, що письменник повинен бути "дзеркалом часу, малювати чоловіка в його суспільному зв'язку і в тайниках його душі, давати сучасності й потомності те, що Е.Золя називав "людськими документами" в найширшім значенні сього слова" [4, 41]. У статті "З останніх десятиліть ХІХ століття" Іван Франко зауважує, що "кожний напрям добрий", якщо його репрезентують справжні творчі таланти. На чолі цього "нового напряму" письменник ставить О.Кобилянську. Поруч з нею він називає А.Крушельницького, М.Луківа, М.Черемшину. Однак найталановитішим серед них вважає В.Стефаника. Критик не вдається до детального аналізу напряму й нових точок погляду, які він вніс у літературну творчість, а лише вказує на деякі особливості нової белетристики. Головним чином, акцентує увагу на внутрішні душевні конфлікти та катастрофи, прагнучи збудити в душі читачів онтологічне чуття чи настрій; буденних подій, описів у змісті дуже мало.

Треба відзначити, що в епоху формування в українській літературі нових течій і напрямів межа між ними вловлювалась критиками не завжди. Однак щодо неоромантизму вже тоді визначився критерій, на якому й сьогодні варто акцентувати увагу. Це – відтворення людини в її неповторності й самодостатності. Проблема індивідуальності особистості була актуальною в критичних статтях М.Сріблянського, М.Євшана, Д.Донцова, М.Грушевського та інших, які, здебільшого, не називаючи саме неоромантизм, посилаються на новітні літературні течії, однак немає сумніву, що це стосувалось і неоромантизму.

Loading...

 
 

Цікаве