WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Європейськість прози Михайла Коцюбинського - Реферат

Європейськість прози Михайла Коцюбинського - Реферат

Європейськість прози Михайла Коцюбинського

Творчий праксис великого репрезентанта української літератури значною мірою справдив слова його молодшого австрійського сучасника Р.-М.Рільке з автобіографічного роману „Нотатки Мальте-Ляврідс Брігге", Мовляв, навіть заради одного літературного твору треба бачити багато міст, людей і речей. Треба відчути, як літають пташки. Треба збагнути, яким порухом відкривають пелюстки маленькі квітки раннього ранку. Треба багато пережити, мати що згадати. Але переливати ці спогади в художні ритми слід лише тоді, коли вони повернуться і стануть кров'ю, поглядом і порухом митця, вже безіменними і невіддільними. Тільки тоді вони зможуть перетворитися в суте золото справжньої літератури.

Долі та Богом даному таланту, чутливості до краси й образному світосприйманню, інтенсивній праці над ограненням власного хисту і почасти впливу літературних учителів, урешті прихильній до закордонних мандрів раtег fаmіlіае родині Михайла Коцюбинського завдячуємо справдженням „наскрізь новочасного чоловіка" (І.Франко) і Першорядного Майстра. Вродженець „краси України, Подолля" і „приклонник культурних вартостей" (М.Грушевський), митець прийшов в українське письменство в час його оновлення в світі та нагадав йому „деякі напрямки європейської літератури" (М.Рудницький). Коцюбинський сформувався, за спогадами В.Самійленка. в тонку гармонійну натуру, речника краси, розуму й людяності, ґречного європейця та – додамо – українську громадську людину-патріота, протестанта проти національного гноблення, митця не асоціального, який, однак, не змішував політику і літературу.

Виробленню мистецького смаку посприяло цьому й добірне коло лектури, ширше, ніж у переважної більшості тогочасних літератів у Росії. В ньому французи Золя й Мопассан, австрієць Шніцлер, гурт скандинавів від Стриндберга до Ґарборґа, „хохол", як він себе пойменував, Чехов.

Коцюбинський ізріс на кращих зразках, насамперед західноєвропейських, зазнав, як і інші письменники, різних впливів. Але не піддався їм, повернувся „на свій корабель і в рідну Ітаку привіз зерна солодкого „лотосу" [1, 143]. Адже був саморідним і органічно національним, А також інтернаціональним у переведенні в літературний ряд явищ гарних і бридких, добрих і злих – бо ж усе „має право доступу до штуки" [2, 118]. Прийшов до модернізму власним шляхом – через концептуально нове бачення дійсності, що збагатило парадигму літературних виявів позитивізму „філософією життя", нюансуванням світлотіней людського буття. Як у Франції Мопассан, у Росії – Чехов, почав культивувати лапідарні форми малої прози (новітній її характер засвідчує, скажімо, порівняння новел „Місячне сяйво" Мопассана, „Без заголовка" Чехова і „У грішний світ" Коцюбинського). Вже цим, як вони, спричинився до створення нового напряму в красній словесності.

Відіграв роль водночас оновлювача-реформатора національної художньої традиції, став „поетом настрою" (П.Филипович), новатором, який де в чому випередив європейські мистецькі й наукові відкриття. Зусиллями плеяди ґеніїв від Франка до Коцюбинського, Лесі Українки, Стефаника рідне письменство навіть за несприятливих бездержавних умов ліквідувало ідейно-естетичне відставання від розвинених літератур Заходу, вивищилося, за Н.Кузякіною, над російським письменництвом початку XX ст.

Завдання цієї студії, що може наразитися на закид у філологічній єретичності (за „кування" відсутнього у „Словнику літературознавчих термінів" заголовного термінологічного словосполучення) вбачаємо бодай у неповному окресленні рівнів європейської вишуканості митця. Розуміємо під нею оволодіння інтернаціональним культурним кодом рафінованої вмілості, інтелігентної високохудожності, новаторської досконалості.

Коцюбинський, доглибний людинознавець і гуманіст щасливо поєднав народну й інтелігентську „мораль з європейською естетикою" (А.Шамрай). Радісно ж хвилюючий при його віднайденні фактаж окремих „зустрічей" письменника, в тім числі „випереджаючих", із європейською естетичною практикою, свідчить, можливо, не про абсолютну рацію компаративістів, а суголосність пошуків і зіставність знайдених митцями над кордонами і часом відповідей.

Європейська вишуканість художника слова не покривається, на нашу думку тим „найніжнішим відтінюванням, найдосконалішим виявом змислового зворушення, настрою, що межує з хоробливою чутливістю" [3, 79], яким П.Богацький іздефініював естетизм. Окрім нього, першими дослідницьку увагу до вишуканості краси, поєднаної Коцюбинським із етичними вартостями й чуттям громадянина, виявили його сучасники В.Леонтович (некролог „Естетизм М.М.Коцюбинського"), брати Грушевські, Л.Жигмайло, Л.Старицька-Черняхівська, М.Зеров, С.Козуб, П.Филипович, В.Коряк (він, до речі, підкреслив „програмову" зовнішню „європейськість" Коцюбинського, портрет якого в збірнику „Вік" у сурдуті й крохмальному комірці так дисонував із вишиванками й довгими вусами інших авторів).

Не забезпечувався цей європеїзм і самим перегуком із творами західної літератури. Його спостеріг С.Єфремов, при тім відзначивши – як результат „читацької вражливости" – генетичний зв'язок „Поєдинку" з Мопассаном і Золя, пізніших оповідань із творами Стриндберга і Ґарборґа, джек-лондонівські тему і стиль оповідання „Що записано в книгу життя". Аналогії відзначили й інші дослідники: на думку В.Мировця, о.Василь із „Лялечки" являє собою живу постать французького кюре. В творенні ж образу Раїси Левицької, як писав А.Лебідь, придалася мопассанівська Жанна („Історія одного життя") вкупі з чеховською Марією Василівною („На підводі").

Проте цей опосередковуюче-наслідувальний європеїзм не був визначальним для Коцюбинського, тим більше в пору зрілості. Він не знав, за всіх перегуків, скрайнього песимізму Мопассана (хоча має „знак" власної душевної кризи – „Intermezzo"). Український автор у багатьох відношеннях інакший, із неповторним творчим обличчям. Та й чи зміг би він у іншому разі виступити новатором, з творчістю якого Ол.Грушевський у пов'язав „поширення світогляду літератури", глибший психологічний і соціальний аналіз, поповненням кола літературних тем? Значною є заслуга митця у розвитку „артистичної інтуїції"" (М.Грушевський), подоланні українського герметизму, насаджуваного „згори".

Цьому вимушеному ізоляціонізму, перебуванню культури „в облозі" Коцюбинський протиставив естетично рафіноване (далеко не тільки описово-побутописне) етологічне, психологічне культивування екзотичних для тогочасного наддніпрянського письменства тем із життя молдован, гуцулів, кримсько-татарського народу, сицилійців і капрійців, оригінальну інтерпретацію мотиву зустрічі Сходу з Заходом тощо. „Він глибоко відчуває відтінки чужої народної психології і різниці у впливах різних культур" [4, 142], що ріднить українського автора з Р.Стівенсоном чи Дж.Конрадом. А замість „золотої ряски" (М.Рильський) народної і народницької стилістики він, занурений у духовно-психічну сферу, опосередкував думки і почуття української інтелігентної людини. „Цілковито відповідав концепції „індивідуалізації" західноєвропейської літератури" [5, 290], бо робив письменство суб'єктивним, одійшовши від реалістичної об'єктивації.

Рисами європейської вишуканості позначене оповідання „Для загального добра" (заголовок – еквівалент латинського афоризму „Рго Ьоnо рubliсо"). Аристократичний культ дідизни Замфіра – плебея з імператорським найменням, обличчям і поставою, кларистична мелодійність барв авторського пленеризму, психологічна „фреймовість" пейзажів, початки незрівнянного розуміння природи, глибокоартистична чутливість у нюансуванні й контрастуванні психологічних переживань широкого діапазону – все це мистецькі вектори саморуху творця.

Честі будь-якій більш розвинутій і „повній" літературі не уйняло б і „татарське" гроно оповідань Коцюбинського, пафосом якого є прогностична для східного світу історіософська ідея оновлення життя, визволення його від дисгармонійних впливів. Шедевр „На камені" дійсно має в собі щось ніжне „акварельне" в стилі Ґаварні, Делакруа, Тернера чи Сергія Васильківського – масу повітря, що мінилося під сонцем, м'яку синяву тонів, у якій сильветки узгір'їв розпливалися в літню погожу днину. В естетично-емоційній гармонії з акварельними візуаліями й пленеризмом – інкантаційний шум хвиль.

Натомість таємничий світ чорних велетнів-гір і нічного моря, тремтливого під золотою дорогою місяця, „олітературено" в дещо іншому колористично-стильовому ключі (сказати б, А.Бекліна), поскільки цей пейзаж „заякорено" у житті серця Фатьми. З вольного, широкого світу походить буйність жовто-синьо-червоних барв одягу Алі, улюблених В.ван Ґоґом. „Ясний тон", „мальовничість", живе і гостре спостереження дійсності" (К.Моклер) єднають Коцюбинського зі здобутками західноєвропейського імпресіонізму – тоді „репрезентативного мистецтва Європи" (В.Штаммлер). Дещо при тім і різнить – надмірна, як на імпресіонізм, емоційність реагування на катарсисну спроможність зеленого храму природи оклонити душу миром, екзистенційно-особистісна поліфонічність світосприймання.

„На камені" – характерний приклад не лише мистецької взаємодії людських змислів (зорового, слухового) чи самобутності опрацювання Коцюбинським людських драм. Це ще й початок, на нашу думку, новаторського, суголосного тенденціям європейського авангарду емансипування від влади фабульності в епічному роді, від домінування описовості (недарма Л.Стафф підкреслив психологічність картин природи. Аналогічні міркування про відсутність зловживання „декораціями" капрійської природи висловив у листі від 11 грудня 1912 р. Є.Ґалдзевич із приводу новели „Сон" – чаруючої „оргії сонця, блиску і фарб").

Проза Коцюбинського зіставна з творами європейського модернізму розлитим у ній непереможним ліризмом – тим „цементом, який з'єднує далекі один від одного образи, сцени, символи в єдину художню цілісність, надаючи їй однакового колориту і скеровуючи їхню силу впливу в одному напрямі" [6, 100], високими рисами ідеалу. Так, Незнайома зі „Сну" – рідна посестра інших ідеальних образів жінки в підсвідомості чоловіка – Єлени з „Фауста", Андрогіне С.Пшибишевського, ліричної героїні С.Ґеорґе.

В новелі „Сміх" символіка вбивчого сміху піонерно й драматично розкрила два кола екзистенційного трагізму: безпорадності й посліпуватості інтелігенції за буряного поліття 1905-1907 рр., та спровокованої чорносотенною політикою царату ворожості українського селянського народу до власної демократичної інтелігенції. Поетикально „Сміх" випередив епічні наративи 20-х рр. В.Підмогильного, Г.Косинки, Ю.Яновського, В.Сосюри, І.Бабеля, мистецькі знахідки Ш.Андерсона („Темний сміх"), а його автор „відкрив вікна" новим естетичним надбанням.

Loading...

 
 

Цікаве